Цими нотатками я збираюся порушити відразу декілька табу, які стосуються української дитячої літератури як системи — але системи не текстів, а людей, тому що ці тексти творяться авторами, які живуть по всьому світу, належачи до різних груп і середовищ. (Свідомо не вживаю тут окреслення «письменник» із причин, які будуть названі нижче). Люди — отже, соціологія. Тексти — отже, дискурс (чи дискурси). Тож ітиметься про соціологію дискурсів укрсучдитліту — а властиво, я дозволю собі висловити декілька дещо хижих думок.
Наскільки мені відомо, наразі ще ніхто не зачіпав соціологічно орієнтованої проблематики нашої дитячої літератури. У силу своєї міждисциплінарності, ця проблематика є багатоаспектною (зовсім поруч із нею — різні соціокультурні практики через призму історії, психологія тощо) і доволі складною, але першими спадають на думку різні «суто людські» питання: що за люди творять сучасний літпроцес у конкретному його зрізі — літератури для дітей та юнацтва, якими вони є, що між ними спільного, чим вони відрізняються, до яких поколінь належать, які цінності сповідують, якою є логіка взаємин між групами, як вибудувано офіційні та неофіційні «великі» та «малі» ієрархії.
Станом на 2014 рік загалом уже досить явно окреслилася, викристалізувавшись за майже чверть століття, відносно невелика й доволі компактна спільнота тих, хто пише, видає, продає, досліджує, популяризує дитячу літературу (причому щодо останнього, то йдеться як про менеджерів культури, так і про критиків, що рецензують насамперед дитячі книжки). Внутрішня структура цієї спільноти — складна і неоднорідна, але мені здається, що її аналіз важливий для розуміння як сучасного стану укрдитлітпроцесу в цілому, так і загальних тенденцій його розвитку (а надто з огляду на тотальну архаїзацію навчального процесу у дошкільних закладах та школах, яка нині нав’язується нам владою ).
Фактично, ми маємо нині в Україні кілька різних дитячих літератур . Якби можна було нанести на карту — мільйонами чи мільярдами точок — конкретні дитячі книжки, куплені і прочитані, — ця карта, мабуть, багато кого здивувала б. Фактом є те, що тільки Київ і Львів читають більш-менш одні й ті самі дитячі книжки. Івано-Франківськ читає майже ті ж дитячі книжки, що Львів (хоча й не ті ж, що Київ), а ось Тернопіль — уже трохи інші. Що вже казати про Суми, Полтаву, Харків, Донецьк чи Крим. І що вже казати про провінцію як таку — малі міста чи райцентри. Досліджень про це наразі немає, оперувати точними даними неможливо, але навіть і без досліджень простежуються деякі очевидні речі. Треба розуміти, що ці відмінності пов’язані не з недостатньо якісним маркетингом, не з мовою навіть, а з розходженнями системного характеру, серед яких — неоднакова базова культурна компетентність, різниця в навичках сприйняття і розуміння і т. п. До того ж пам’ять та уява навіть україномовної дитини чи дорослої людини з Криму, читача чи письменника, що перебуває в основному в російському (а не просто російськомовному) інформаційному полі, закорінені в інших культурних кодах і стереотипах, ніж пам’ять та уява львів’янина.
Постать Євгена Білоусова, який живе у Феодосії, у протиставленні з постаттю Мар’яни Савки зі Львова — яскраве цьому підтвердження. Вони не тільки письменники, а й дуже активні культурні менеджери, які сформували довкола себе великі письменницькі середовища. Але Білоусов, доволі ще молодий чоловік, колишній артеківський лідер і автор понад 45 дитячих книжок, створив у Криму державний музей свого імені, а Савка — «Видавництво Старого Лева», яке просуває українських дитячих письменників у світі, влаштовуючи їм закордонні презентації на міжнародних книжкових ярмарках, привозить дитячих письменників світової слави на презентації у Львів. Я впевнена, що це наслідок різності уявлень про «формулу успіху», притаманну світоглядно різним культурно активним середовищам, які де-факто належать до, умовно кажучи, різних українських дитячих літератур. Книги Білоусова продаються багато де. Книги Савки продаються багато де. Але читач Савки радше не є читачем Білоусова, і навпаки. Як на мене, очевидна різність цих стратегій випливає не лише з особливостей особистостей, людських характерів Савки і Білоусова. У Львові державний музей іще живого письменника — річ, здається мені, немислима. Так само, як у Криму, припускаю, практично немислимою є культурна діяльність поза рамками спілки письменників, відповідних державних інституцій та ієрархій; і доки ти перебуваєш унизу ієрархії або поза нею — доти ти залишаєшся ніким. Або взяти, наприклад, Луцьк. Йосип Струцюк, автор численних книг для дітей, який, без перебільшення, виплекав на Волині ціле чудове літературне і довколалітературне середовище. Але волинські автори (за винятком, хіба, Володимира Лиса та Василя Слапчука, які наразі для дітей не пишуть) видаються у місцевих видавництвах, особисто я навіть дитячих книг Йосипа Струцюка ніде, окрім як на Львівському Форумі видавців, ніколи не бачила. Вони там, на Волині, живуть собі малою автономною літературою. Мають своїх покупців. Своїх маленьких читачів . Свої майданчики для презентацій. Своїх рецензентів. Це така собі дитячо-літературна «швейцарія», що активно взаємодіє з дуже по-європейському самоорганізованою місцевою громадою (стверджую це з захватом, розуміючи, що на це мала вплив тисячолітня традиція Луцька як європейського міста, а також, не в останню чергу, активна присутність тут — свого часу — саме української шляхти, чиї ідеали і цінності так і не були викоренені, пропри всі намагання «совка»). Інша річ, що ця автономна самоорганізація до певної міри законсервувала це середовище, яке поступово набуває ознак гетто .
Або Закарпаття, дитячі автори якого раптом зробили, без перебільшення, «цивілізаційний прорив», інтегрувавшись у «столичні» видавництва Львова і Києва, а відтак і в їхні найелітніші — смислотворчі — середовища. Збіг обставин це чи не збіг, але саме закарпатці Олександр Гаврош та Галина Малик є наразі чи не найбільш «виїзними» українськими дитячими письменниками: у кожного з них вже відбулася низка авторських презентацій у різних містах Західної Європи.
Уже навіть ці факти засвідчують, наскільки, умовно кажучи, «малі» українські дитячі літератури залежать від географії та є палімпсестними відносно попередніх локальних культур, а менші середовища і групи — від наявності лідера чи лідерів, а також від більших середовищ і груп (причому чим більшою є віддаленість від столиці, і чим меншою є група, тим більше члени цієї групи залежать від лідера, взаємопов’язані круговою порукою і взаємозалежні).
Я навела лише кілька прикладів, які, в цілому, втілюють різні формули успіху, але назагал досягнути успіху, залишаючись у провінції, дуже непросто. Сума несприятливих чинників породжує переважно невиправдану, хоч і небезпідставну, недовіру до авторів із провінції, бо за відомих умов критерії якості письма (іноді) розмиваються, а сама якість письма — (іноді) імітується (адже в основу письменницької діяльності (іноді) ставиться не текст, а репутація та різноманітні соціальні бонуси, які цією репутацією забезпечуються).
Загалом, це явище тотальне, притаманне маргінальним літературним середовищам в усіх країнах, проте в Україні, з огляду на суто просторово велику віддаленість окремих областей від столиці, воно має деякі специфічні особливості. Причому — у сфері саме дитячої літератури. Головна особливість — саме в Україні є тисячі і тисячі авторів, які видали одну чи кілька дитячих книжок. Це підтверджує і статистика: з року в рік видається від 2000 до 3000 назв дитячих книжок, більшість із яких, по суті, так і не потрапляють у навіть регіональний (на рівні області чи кількох областей) книжковий обіг. З дуже різних причин.
Насамперед тому, що малі маргінальні видавництва не мають достатніх ресурсів для повноцінного збуту — навіть не в загальнонаціональному масштабі, а й на цілком локальному рівні. Відповідно, незрідка із тисячного накладу випродується лише кількадесят книжечок (решта — роздаровується або зберігається десь у гаражі чи на горищі).
По-друге — не є таємницею переважно невисокий літературний рівень таких видань. І на цьому варто зупинитися докладніше. Цей невисокий літературний рівень, зокрема, зумовлений тим, що найближче середовище провінційного письменника витворює власний канон, при цьому адресат цієї творчості (споживач-дитина чи споживач-посередник — мати, бабуня, вихователька) належить до більш-менш того ж таки середовища. Серед подібних до себе і рівних собі автор чує слова захвату і підтримки, які інспірують його до писання наступних книжок. І це важливий нюанс: таке середовище стимулює дитячого письменника, одначе практично нездатне генерувати з-поміж себе експертів, бо, на думку цього середовища, для дітей писати може кожен. На маргінесі зазначу, що одною з доволі результативних, принаймні на певному етапі, стратегій успіху є «змова» автора з критиком, причому іноді функцію «сірого кардинала» в цій змові виконує видавництво. Я не раз помічала, що про авторів, які співпрацюють із деякими видавництвами, навіть найоб’єктивніші критики воліють не писати нічого поганого, щоби не зіпсувати стосунків із видавцями. Цей чинник відіграє деяку роль, особливо на етапі творення літературних репутацій. У колі сучасних українських дитячих письменників є такі, чия слава почалася з добре написаних схвальних відгуків на їхні книжки та «правильних» реценцій — задовго до того, як фактично були прочитані їхні книжки.
До слова, на Заході експерти у галузі дитячої літератури — це високо компетентні фахівці, часто — міждисциплінарники із дипломами кількох університетів; статус експерта передбачає об’єктивність його висновків, обговорення чи полеміка ведеться професійною мовою, з посиланням на безліч джерел; ще до слова — самі дитячі письменники, а також видавці на Заході експертами із дитячої літератури чи з дитячого читання здебільшого не вважаються, оскільки вони є фахівцями-практиками і не мають достатньої теоретичної бази. Та наша біда, коли йдеться про більші чи менші групи фахівців, — і то не лише в провінції — ще й у тому, що навіть якщо у цьому колі і є достатньо освічений експерт, він неминуче виявляється заручником власного середовища, опинившись перед вибором: чи говорити неприємну правду — і псувати стосунки мало не з усіма, чи казати лише добре — або нічого.
Тому не варто дивуватися, що іноді у нас літературні конкурси оцінюють актори; серед інших причин цього — ще й спроба вийти за межі кругової поруки. З іншого боку, фахівці з академічного світу до оцінювання літературних конкурсів і до формування рейтингів в основному не залучаються. Чому? — бо в Україні абсолютно інше, ніж на Заході, ставлення до професіоналів. І зовсім інше, ніж там, ставлення до публічних осіб, які зазвичай не залучаються до формування експертних висновків: їхня суспільна функція — зовсім інша. Крім того, публічній особі важче озвучити непопулярне рішення. У нас же такі «дрібниці» до уваги не беруться. Може, саме тому навіть в офіційних і відповідальних ситуаціях на рішення експертів в Україні воліють не надто покладатися. Винятки — є, але вони, на жаль, нечасті. Якщо проаналізувати ситуацію, що склалася з різноманітними конкурсами у галузі літератури для дітей та юнацтва (а їх в Україні трохи є), стає очевидно, що найкомпетентніші експерти у нас наразі — видавці дитячих книжок, дитячі письменники та журналісти (лобіювання за таких умов не вдається уникнути, але воно принаймні не ріже око). На жаль, про науковців відповідної спеціалізації — навіть при формуванні критеріїв оцінювання — часто взагалі не йдеться. І тут треба підкреслити ще один — надзвичайно важливий — аспект, пов’язаний з провінційністю уже не на, так би мовити, мікро-, а таки на макрорівні.
Говорячи про сучукрдитліт загалом, доводиться визнати, що і українські автори, і українські експерти на практиці існують великою мірою поза світовим і європейським професійним середовищем. Тільки в останні кілька років українські дитячі письменники і видавці почали їздити на міжнародні книжкові (у тому числі — спеціалізовані на дитячій літературі) ярмарки, а наші науковці — брати участь у галузевих і тематичних наукових конференціях. І лише останнім часом твори для дітей сучасних українських авторів почали перекладати іншими мовами. Перші (та, здається, єдині), хто спадає на думку — Юрій Винничук, Сашко Дерманський, Роман Скиба. Ще кільканадцять дитячих письменників — популярні по всій Україні чи принаймні в декількох областях. Але при цьому є ще, без перебільшення, тисячі сучасних авторів, які лише протягом останніх років не відомо де, не відомо за які гроші і невідомо для кого видавали свої від щирого серця написані дитячі книжки. Українські реалії нині такі, що письменники занадто залежать від видавництва. Ті, хто обрав видавництво, яке всього лише видає книжку, без наміру (або не маючи змоги) її продавати опиняються фактично поза літературним обігом — а відтак і поза контекстом реального літпроцесу. І коли я про це говорю, мені зовсім не йдеться про чиюсь літературну славу, наклади тощо: йдеться про недискримінацію тих дитячих письменників, яким — з різних причин — трохи не пощастило.
Проте звідки автору дізнатися, яке видавництво йому обрати? У місцевій книгарні книжки місцевого видавництва, можливо, і є — але, ймовірно, лише в оцій єдиній книгарні. Рецензій та відгуків на дитячі книжки у періодиці практично немає. Адже дитячий письменник навіть у центрі уваги критики опинився тільки відносно недавно, причому більшість оглядів дитячої літератури — якраз в Інтернеті. Цю ситуацію варто почати нарешті змінювати. Провінційні письменники, маргіналізовані вже самим лише своїм кількісно нечисленним середовищем, повинні мати, у тому числі, повноцінний доступ до галузевої, спеціалізованої інформації, рівний зі «столичними» (на підставі прозорих конкурсів) доступ до грантів та стипендій (яких в Україні, до речі, своїх нема) і т. п. Ця фактична рівність можливостей, до речі, — смислотворча і дуже важлива. Вона спонукає письменників із хорошим творчим потенціалом до руху і розвитку — особливо в епоху відносно доступного Інтернету та розвинених соцмереж, даючи змогу влитися у віртуальне середовище френдів-колег і однодумців. Ще один пов’язаний із провінційністю аспект — соціальна маргінальність (читай — провінційність) дитячої літератури. Точніше, низький соціальний престиж письменника в суспільстві, де для багатьох єдиним мірилом успіху є гроші і тільки гроші. Щодо грошей — тут, очевидно, все всім зрозуміло.
Але, на мою думку, є ще дещо, не менш важливе. А саме: дитячий письменник у провінції, якщо тільки він не взаємодіє з владою, або якщо він не захищений інституціями чи власним бізнесом, чи високим альтернативним заробітком, чи високим суспільним статусом або заробітком члена сім’ї (скажімо, дитячий письменник у маленькому містечку може бути директором школи чи хлібопекарні), виявляється майже беззахисним, ймовірно, люмпенізованим елементом, у кращому разі — диваком не від світу цього. Велике місто, а надто столиця, попри все, дає більше шансів знайти собі подібних, професійна конкуренція там — здоровіша і конструктивніша, і є більше можливостей для не дуже альтернативного щодо літератури (наприклад, редакторського, перекладацького і т. п.) заробітку. Відповідно, середовища і групи — розлогіші, а оточення в цілому простіше і без осуду ставиться до чиїхось персональних «інакшості» та «вільнодумства». І тут я могла б навести приклад львів’янина Романа Скиби, якому в певний момент навіть Львів видався затісним. Уявити ж його бодай у масштабі райцентру я просто не можу: він надто геніальний і занадто разюче інший. Відтак на те, що столиця сприймає з захопленою чи відстороненою повагою, містечко або сільце відреагувало б глухою або відвертою ворожістю та презирством. Бо там, де треба багато працювати руками, писання дитячих віршів (навіть якщо вони — уже нині класика) ані якоюсь роботою, ані якоюсь заслугою не вважаються. Це насправді — велика проблема сучасної України: тотальна неповага до творчості та інтелектуальної праці як такої. Через це багато творчих людей залишають маленькі містечка (адже і я свого часу не змогла далі жити в Жовкві).
Не хотілося б мені проговорювати тут якісь уже зовсім утопії, але як би добре було, якби в нас було принаймні так, як у Польщі, коли у невеликому прикордонному містечку Цєшин (36 000 населення) діють філії Шльонського університету, театр, декілька галерей і вісім книгарень, не кажучи вже про заповнену відвідувачами публічну бібліотеку, в якій я за неповні три місяці познайомилася з добрим десятком дитячих письменників — так-так, якраз із такими, що видали одну-дві-три дитячі книги. Але у Цєшині (а насправді — усюди в Європі) вони не зачинені у своєму гетто: вони потрібні людям, їх запрошують у школи, з ними проводять зустрічі у бібліотеках, їхній соціальний статус письменника — не просто високий, а просякнутий почуттям потрібності людям. І зовсім не біда, що цих авторів не запрошують кудись у Варшаву чи Краків: у ситуації, коли фальшивих чи роздутих літературних репутацій практично нема, ставлення до чужого успіху радикально змінюється; ціле середовище працює (тут я цитую свого цєшинського приятеля) «задля того, щоби виплекати ще одного нобелівського лауреата». А отже, літературна провінція — це ще й наявність заздрощів (не в останню чергу — через відсутність відповідної культурної інфраструктури.)
Та повернуся до нашої дитячої літератури. Останнім часом, окрім інших непростих аспектів (незаповнені жанрові лакуни, криза читання і т. п.), дається взнаки її відставання в технологічному сенсі. У Європі, у США дитяча книжка вже давно стала мультимедійним продуктом. Інтерактивні дитячі книжки поступово заповнили на західному книжковому ринку важливу нішу між власне книжкою та комп’ютерною грою. В Україні ж таких книжок — не просто мало, а надзвичайно мало: інтерактивна «Снігова Королева» для iPad від «А-Ба-Ба-Га-Ла-Ма-Ги», аудіовізуальні книги для iPad «Котигорошко» і «Солом’яний бичок» від компанії Kyiv Sea Pirates («Пірати Київського моря»); я знаю іще буквально декілька книг, хоча першу українську інтерактивну дитячу книгу для iPad (Галина Малик, «Забавлянки») у далекому вересні 2011 року презентували «Видавництво Старого Лева» та компанія «Arivo». Ця моя розвідка не ставить на меті аналізувати український ринок мультимедійної дитячої книги, як я вже казала, тут мене цікавить соціологічно орієнтована проблематика, властиво те, наскільки середній споживач дитячої книги виявився неготовим до саме такого мультимедійного продукту — при тому, що, за приблизними оцінками, в Україні в 2013 році кількість користувачів iPad та аналогічних девайсів наблизилася до майже 2 млн. І раптом — такий парадокс: майже всі ці люди (батьки і мами дошкільнят) не є споживачами української інтерактивної дитячої книжки (судячи з абсолютно мізерних продажів — особливо на тлі даних про ринок гаджетів). Причин, вочевидь, багато. Але одна з них — дитяча книжка сприймається цими людьми як щось архаїчне і несумісне з високими технологіями. Дуже мало хто розуміє, що насправді це означає і чим загрожує.
Ми є свідками (а також, до певної міри, учасниками) трансформації інформаційного поля; як наразі — це один із визначальних чинників розриву між поколіннями у т. ч. — в культурних стратегіях, і не тільки. Інформаційне поле трансформується також на лінії, умовно кажучи, місто — село. Уже зараз факт народження дитини в українському селі, себто в провінції, по суті, дискримінує, бо така дитина недоотримує дуже багато соціокультурних бонусів, доступних дитині, що народжена і росте в місті (бібліотеки, книгарні, театри юного глядача та лялькові театри, робота секцій, гуртків, доступ до музичних, художніх шкіл, і т. п.).
Останнім часом до дискримінуючих чинників додається відсутність у селах (а також у частині райцентрів і десятках містечок, що не є адміністративними центрами) Інтернету. Виходить, що дитина та її батьки не мають доступу не лише до книжок; більше того, вони навіть не уявляють, наскільки змінився світ інформації та книги, способи поширення текстів та обміну текстами, не усвідомлюють природи і ролі нових соціальних мереж. Вони далекі від усвідомлення того, що нині саме інформація, культурна компетентність, базові навички роботи з інформацією, включеність у соціальні мережі та конкретні знання (а не присадибна ділянка, хата, автомобіль, хутра, килими і меблі) є запорукою (а також еквівалентом) доступу до матеріальних і нематеріальних благ ; саме це, по суті, стає основним символічним капіталом людини, а значить, її квитком у майбутнє. Ці речі в нас не проговорюються не лише на «низовому» рівні, а й у професійному середовищі. Як і двадцять років тому, культурні стратегії більшості українців, незалежно від здобутої вищої чи середньої освіти (що, між іншим, парадоксально) залишаються «совковими», «пострадянськими», прив’язаними до рудиментів радянських культурних та освітніх інституцій і успадкованих ними «пострадянських» (хоч і дещо модифікованих) цінностей та ієрархій.
Відрив більш «просунутих» культурних середовищ від загальної маси означає на практиці фактичне неперетинання цих прогресивніших і модерніших середовищ із більш консервативними групами або навіть протистояння між ними. Дитячий письменник, будучи творцем (але водночас і споживачем) культурного продукту, автоматично включений у цю зону протистояння на тлі трансформації інформаційного поля — як учасник (а також, що менш очевидно, як об’єкт). Як уже трохи говорилося вище, дитячий письменник обирає свою культурну стратегію, керуючись критеріями прийнятного і можливого в його власному середовищі. Причому якраз деяка архаїзованість такої стратегії палко вітається оточенням: новатором і смислотворцем бути незмірно складніше. Але відірваність від новітніх концепцій виховання і розвитку дитини, незнання сучасної дитячої літератури іншими мовами та певні світоглядні особливості аж надто часто роблять такого дитячого письменника, фактично, автором учорашнього дня, зосередженим на минулому. Та тут — нота бене! — важливе застереження: я не говорю про тих, хто пише ПРО минуле. Марія Морозенко, Зірка Мензатюк, Володимир Рутківський — чудові і цілком сучасні письменники, попри історичну тематику їхніх книг. Йдеться про інші якості «книг учорашнього дня», які важко окреслити в рамках цієї розвідки, і які мали б нарешті принаймні почати проговорювати експерти сучукрдитліту.
До речі, про українських експертів. Майже все, сказане мною про дитячих письменників, стосується також і експертів. Вони також, обираючи одні культурні стратегії, вимушено чи навмисно починають ігнорувати інші. До них також доходять (якщо доходять!) лише крихти нового: лише поодинокі новинки європейського та американського (та навіть і російського) ринку дитячої книжки, значно рідше — актуальна спеціалізована наукова література; вони не мають механізму для участі в міжнародних профільних наукових конференціях (при тому, що в Україні їх організовується надто мало), вони не мають напрацьованих особистих міжнародних контактів (та й усередині країни, в умовах невисокої конференційної активності, шансів нав’язати прямі контакти між фахівцями насправді небагато). До того ж, науковці-експерти з дитячої літератури мають дуже обмежені можливості безпосередньо спілкуватися із дитячими письменниками та видавцями (виняток становлять насамперед Київ та Львів). Саме по собі це також становить соціокультурну трансформацію або творить передумови для неї: відставання України у сфері творення смислів означає неминучу експансію смислів зовні. Цей момент інтелектуалами в Україні практично не проговорюється, як і роль у такому смислотворенні саме дитячої літератури. Бо те, що дитяча література та дискурси довкола неї формують, трансформують (розширючи чи звужуючи) суспільно значущі смисли — сумніву не підлягає. Іноді, щоправда, ці смисли руйнуються або розшаровуються. І про це варто поговорити детальніше.
Протягом останніх приблизно десяти років в Україні закладено початок, умовно кажучи, нової стратово-класової соціалізації. Розрізняються не лише читачі і нечитачі, а й читачі, які читають одні книжки, — і читачі, які читають інші книжки. Діти, які читають різні книжки, отримують різний, так би мовити, стартовий капітал. Цілком символічний. Проте цей капітал не просто доповнює освіту — він навіть домінує над нею. На Заході неодноразово проводилися дослідження, які довели, що читання змінює мозок, властиво, фізіологію головного мозку. Читаюча людина інакше реагує на дійсність, інакше взаємодіє із соціумом, інакше працює. Крім того, читання літератури — і дитяча література зокрема — «добудовує» індивіда як члена певної суспільної групи. Саме читання закладає в дитині підвалини мотивації для здобуття вищої освіти (або, навпаки, демотивує її). Але от що важливо зрозуміти. У 1980-х у СРСР величезною популярністю тішилася масова література XIX ст.: Фенімор Купер, Жорж Санд, Александр Дюма, Майн Рід… Дитяча література була дещо сучаснішою, але насолоджуючись шедеврами на кшталт «Вінні-Пуха», «Аліси», «Маленького принца» (насправді їх було чимало, та мова не про це), пересічний та навіть і професійний читач не усвідомлював, як багато всього в ній узагалі нема. Не було — цілих жанрів, зокрема — коміксу, зокрема (за рідкісними винятками) — психологічного роману для підлітків тощо. Діти запрограмовувалися на однакове «щасливе майбутнє», дитячі книжки видавалися мало не півмільонними накладами, і в Києві, і на Сахаліні носили однакову шкільну форму, передбачалося, що й життя в усіх без винятку буде однакове. Це означає насправді — майбутнє без візії майбутнього, своєрідне антимайбутнє. Але все ж таки, чому я говорю про нову стратово-класову соціалізацію? Бо якщо проаналізувати факти і тенденції, пов’язані з книжковим ринком в Україні, то стають явними неочевидні речі.
Знову ж таки, на цю тему немає ніяких досліджень, я оперую лише власними спостереженнями та умоглядними висновками. Перше — у ЗМІ, які я читаю, в основному рецензуються дитячі книжки, видані трьома видавництвами. Максимум — десятьма. Це значить, що «фокусна» група критиків та рецензентів орієнтується саме на ці, а не якісь інші, видавництва, як такі, що видають хороші, варті уваги, актуальні, цікаві і т. д. книжки. Друге — ці книжки зазвичай видаються не дуже великими накладами, в середньому, від 2 до 5 тис. примірників (з огляду на специфіку українського ринку, де домінує російськомовна дитяча література, при тому що в центральних і східних областях, крім Києва, українська дитяча книжка практично ніде не продається). Третє — в середньому освічена сім’я з малою дитиною, залежно від достатку, купує для дитини (від 3 до 10 років) протягом року від 5 до 25 дитячих книжок. Четверте — ці «від трьох до десяти видавництв» видають приблизно від п’яти до 30-40 новинок. Не треба бути математиком, щоб зрозуміти, що насправді книжки цих «від трьох до десяти видавництв» разом узятих потрапляють — в основному — приблизно до п’яти відсотків україномовних українських дітей. А де ж решта 95 відсотків? На ці нехитрі розрахунки один мій друг сказав таке: «Середовище якісної дитячої літератури є ресурсною базою з обмеженим доступом». А тоді додав: «Це щось на кшталт українського Кембриджу; кузня кадрів». Якщо розвивати цю аналогію, ситуація з новою стратово-класовою соціалізацією стає іще зрозумілішою. Ну бо ж — не Кембриджем єдиним. Але саме випускники Кембриджу мають найбільший кар’єрний потенціал. Хоча іноді це не більше ніж стереотипи. Але слова про «ресурсну базу з обмеженим доступом» можна відчитати зовсім інакше. Наприклад, може йтися про рудименти радянської спілки письменників: премії обласних спілок, у тому числі — для дитячих письменників, які розподіляються у закритому і непублічному режимі «між своїми», інші різноманітні ресурси (до яких належать, зокрема, можливість видати книжку, можливість поїхати на міжнародний літфестиваль — коштом Спілки, на запрошення закордонної спілки-партнера, і т. п.; не знаю, як зараз, та ще донедавна ставкою у «великій» грі була можливість отримати від Спілки помешкання чи творчу майстерню).
Специфіка письменницького життя в тому, що літератори постійно об’єднуються у якісь групи. Ці групи — в умовах відсутності фактичної ієрархії (ну, є голова Національної спілки, ну, є голови місцевих спілок, ну, є секретарі і секретаріати, але ж решта спілчан теоретично рівноправні) формують ієрархії залежно від доступу до контрольованих НСПУ видавництв, періодичних видань, інших ресурсів. Але спілчанські групи, які об’єднують зокрема, і дитячих письменників, — за багатьма ознаками рудиментарні, віднедавна — нестійкі, бо статус НСПУ постійно падає, її роль у літературному житті різко послабилася. Натомість набагато міцнішими є особисті контакти між письменниками в групах, що формуються довкола видавництв, довкола дитячих журналів, довкола авторитетних постатей у соцмережах, всередині середовищ, сформованих меценатами (приклад — автори, згуртовані «Коронацією слова»). Зрештою, таких груп — дуже багато. Сам по собі перелік цих груп не настільки значущий, важливі натомість тенденції до самоорганізації та взаємодопомоги. Варто підкреслити, що для різних груп характерні різні моделі поведінки, ціннісні системи можуть навіть кардинально відрізнятися.
У цьому сенсі чи не найбільш виразним є поділ на «прозахідних» та «пострадянських» дитячих письменників, причому саме цей поділ великою мірою зумовлений просторовими чинниками; хоч і лише певною мірою, але тут спрацьовує стереотип українських Сходу і Заходу. Чи не найчисельнішою є група, сказати б, дитячих письменників «волею випадку» — це автори, які видали одну чи більше дитячих книжок, але ніяк не вписалися в літпроцес, причому вони не знають контексту, не знають книжкових новинок, не знають імен інших дитячих письменників, видавців, критиків, експертів. Належність дитячого письменника до групи (чи груп), з одного боку, пов’язана із його фактичними можливостями, з іншого боку — детермінує їх. Більшість таких груп ніколи не взаємодіють і не перетинаються. У зв’язку з цим особливу роль відіграють майданчики і форми зустрічі і взаємодії таких розрізнених письменницьких груп, зокрема, Форум видавців у Львові. Але навіть там справжнього контакту і взаємодії груп і середовищ не відбувається: за моїми спостереженнями, чим менше автор інтегрований у літпроцес, тим більша ймовірність, що він піде на презентації лише до «своїх». Відтак одна зі стратегій успіху — належати до декількох груп і середовищ. Важливо усвідомлювати, що так чи інакше, обрання письменником стратегії успіху — позитивний процес. Україна потребує нових людей, нових сенсів, вона потребує системних цінностей. Добре написана сучасна українська література для дітей та юнацтва, без перебільшення, має шанс врятувати усіх нас.
