Станіслав Цалик: «Фіксація стала моїм постійним жанром»

Якщо протягом радянських часів секрети накопичувались тоннами (паперів у архівах і спогадів, якими боялися поділитись навіть із найближчими), то в останні роки помітна тенденція, яку можна означити як розкриття таємниць. За останні 20 років були періоди більш-менш вільного доступу до архівів, оприлюднено чимало документів, з’явилася низка книжок спогадів.

Станіслав Цалик — один із тих, хто багато років уважно вдивляється в київську старовину і розкриває київські секрети. У результаті з’являються статті, книги. Або виступи перед людьми. Він — історик, краєзнавець, есеїст, сценарист.

Києвоцентричність не заважає Цалику багато їздити Україною й захоплюватися іншими містами. Як це було, приміром, з Євпаторією, про яку він написав історичний путівник «Євпаторія: прогулянки Малим Єрусалимом» (уперше опублікована 2007 р. і має кілька перевидань, 2012 року вийшло розширене видання). Історичні мандри – улюблений літературний жанр Цалика. Читач удвох із автором пересувається водночас і у просторі, від будинку до будинку або з вулиці на вулицю, і в часі. Приміром, на сторінках згаданого путівника Євпаторією сплітається витончене мереживо: на тій самій вулиці караїмські майстрині змагаються у мистецтві виготовлення найменшого пельменя, російський імператор приїжджає в місто майже інкогніто, жорстокий розбійник Алім виявляється місцевим Робін Гудом, а закоханий поет Адам Міцкевич розчаровується у своїй пасії-красуні. Там XVI століття запросто сусідить з XIX-м, а православний собор дивним чином будується біля ханської мечеті. Коли приїжджаєш до Євпаторії, переконуєшся: неймовірно, але саме так все і є.

Письменнику подобається знаходити в інших містах «київські сліди», а подеколи й продовження київських історій. Щодо останніх, він їх знає силу-силенну, причому як минулих століть, так і тих, що відбувалися в його рідному Києві відносно нещодавно. Тож не дивно, що 2012 року з-під пера Станіслава Цалика вийшла книжка «Київ. Конспект 70-х» — захоплива мандрівка у повсякденне життя столиці УРСР часів Брежнєва-Щербицького. Це майже чотириста сторінок про те, яким бачив обличчя «реального соціалізму» пересічний киянин. Саме історію повсякдення автор книги вважає справжньою історією.

В інтерв’ю для ЛітАкценту спілкуємося зі Станіславом Цаликом про брак “київськості” у київському тексті, про брак мемуарів, про потребу фіксації часу, який минає.

–    У нашому листуванні, яке передувало цьому інтерв’ю, Ви сказали, що Києву бракує мемуаристики…
–    І не тільки мемуаристики… Київ чомусь погано прописаний і в літературних текстах.

–    ??? Ви так думаєте? Дослідники київського тексту стверджують, що Києву присвячено сотні художніх творів. Маєте на увазі, що він фігурує в малій кількості текстів, чи що там, де він фігурує, погано прописаний?
–    Я не літературознавець, я досліджую історію Києва. І можу сказати, що відчуваю брак свідчень про київське повсякденне життя різних періодів. На жаль, літературні твори теж дають обмаль матеріалу. Вважаю, що таке місто – з майже 2000-літньою історією, місто, в якому стільки всього відбувалося, місто, в якому, за великим рахунком, вершилася історія, – могло б бути прописане в літературі краще.

От, скажімо, Петербург не може поскаржитися на нестачу текстів про себе – як мемуарних, так і художніх. Причому в більшості романів або поем він – зовсім не формальне місце дії. Навпаки! Якщо сюжети петербурзьких творів Алєксандра Пушкіна, Миколи Гоголя,  Фьодора Достоєвського, Андрєя Бєлого спробувати механічно перенести в інше місто, то каркас сюжету завалиться, твір перестане бути можливим. Бо є речі, мислимі тільки в Петербурзі, який має свою міфологію, свої міські легенди, свій містичний простір… Місто не просто представлено у романі певним будинком – воно само творить свої сюжети. Власне, його специфіка й диктує ці сюжети.

Києву пощастило менше, чому – не знаю. Звісно, Петербург протягом двох століть був столицею імперії. Там видавали головні літературні журнали, там існувало певне мистецьке середовище… Але ж це не заважало Гоголю писати в Петербурзі про хутори біля Диканьки! Так само можна було жити в Петербурзі і писати про Київ. Але… З невідомих мені причин Київ лишився осторонь літературного драйву.

–    Мирон Петровський цитата за цитатою доводить, що Булгаков написав про Київ не тільки «Білу гвардію», а і свої московські твори писав так, наче йому йшлося про Київ, тож він присутній у нього – хай і незримо – навіть у “Майстрі та Маргариті”.
–    Маєте на увазі його книгу «Майстер і Місто»?.. Так, Мирон Петровський багато в чому правий, хоча не з усіма його твердженнями я можу погодитися. Проте будь-які спроби «києвоцентрично» прочитати відомі класичні твори здаються мені надзвичайно корисними. Між іншим, гоголівський «Вій» я теж недавно розшифрував як абсолютно київський текст, хоча на перший погляд про Київ там трохи йдеться лише на початку.

Але загалом корпус справді «київських» художніх творів не такий уже й великий. Ну так, дію булгаковської «Білої гвардії» не перенесеш в інше місто – тільки Київ! Є також «Місто» Валер’яна Підмогильного, є романи Віктора Домонтовича, є роман-документ Анатолія Кузнєцова «Бабин яр». Дещо знайдемо в Миколи Лєскова, Алєксандра Купріна. Можна ще згадати «Міські прогулянки» Віктора Некрасова (інша назва: «Записки роззяви»)…

Я залишаю за дужками історичні романи. Адже питання в тому, аби читачеві після прочитання сучасне йому місто усвідомлювалося в якійсь певній якості. Усі твори, які я назвав, – про сучасний авторові або недавній Київ. Його – і це важливо – ще добре пам’ятає перше покоління читачів твору. Люди погоджуються чи не погоджуються з позицією письменника, але набувають якусь нову візію цього міста.

Ось приклад. «Повість швидкоплинних літ» Миколи Ушакова, хоч це не зовсім художній текст, а радше історична есеїстика, проте змінює сприйняття Києва. Пригадую, іще школярем я вперше прочитав цю повість, і то був для мене вибух – відкрилися нові параметри бачення міста: метафорично кажучи, була пласка картинка, а стала 3D.

На жаль, у багатьох художніх творах, які з’являються зараз, Київ фігурує тільки чотирма літерами своєї назви. З таким же успіхом дія могла б відбуватися й у Харкові чи Одесі. Тобто автор позначає Київ суто формально – зі сторінок книжки постає, умовно кажучи, сучасне велике українське місто, куди, приміром, приїхав герой чи героїня, щоби влаштуватися в житті, бо, оскільки місто велике, тут можна знайти роботу. Але просто «велике місто» і «можна знайти роботу» – це не є київська особливість чи принаймні не головна його особливість і точно не єдина…

–    Якщо повернутись до мемуаристики, то який період у ХХ столітті в Києві вам як історику видається найменш прописаним?
–    Та все не прописане.
–    А як же початок ХХ століття? Є стільки репринтних видань, фотоальбомів, просто різних «прогулянок»…
–    Справді, щодо імперського Києва початку ХХ століття, дещо зроблено – є видавництва, які цілеспрямовано видають києвознавчу літературу. Завдяки їм маємо і перевидання напівзабутих книжок, і дослідження сучасних авторів. Але вважати, що київські 1900–1917 роки прописані добре, можна тільки порівнюючи з наступним періодом непу, про який немає майже нічого.

Без сумніву, чимало сюрпризів іще піднесуть архіви. Та є речі, які можна знайти тільки в мемуарах, а їх, як я вже згадував, бракує. Ну от наприклад: ціни київських кав’ярень такого-то року можна виявити в архівах, якщо пощастить натрапити на тогочасне меню чи рекламне оголошення, але відомості про те, які кавові заклади вважалися модними і престижними, яке там було обслуговування, які інтер’єри, які газети лежали на столиках чи які диваки ганяли кулі в біль’ярд, – ніде-інде, крім мемуарів, ви цього не знайдете.
Отже, якщо я помічаю у спогадах якогось абсолютно некиївського мемуариста хоча б два абзаци про Київ, бо цей автор побував у місті транзитом, я відразу «беру на замітку» цю книжку, бо такі свідчення – на вагу золота. Щоправда, більшість «транзитних» мемуаристів згадують приблизно те саме: як вони вперше під’їжджали потягом до міста, як при цьому страшенно хвилювалися, як побачили за вікном вагона Дніпро і Лавру… Тож який період не взяти, маємо дефіцит на дефіциті. Оце проблема.

–    Чи правильно я розумію, що Ваша книжка «Київ. Конспект 70-х» була написана якраз із цієї спонуки – дати якнайбільше свідчень про те, що пам’ятаєте Ви особисто? І у продовження цього питання: Ви пам’ятаєте мою статтю, де я пишу про моду на брежнєвський Київ і припускаю, що частково ця мода зумовлена ностальгією за тим часом? Чи керувала ностальгія Вами при написанні цієї книжки?
–    З мого боку це точно не ностальгія. Я не ностальгую ані за радянським часом, ані взагалі за минулим. Є люди, які кажуть, що бажали би повернутись у свої 18 чи 25 років, – я нікуди не хочу повертатись. Мені комфортно зараз. Я не маю ностальгії ані в політичному, ані в особистому розумінні.

Для мене було дивиною, що багато читачів «Конспекту 70-х» говорили мені (або писали в соціальних мережах), що проливали над книжкою сльози розчулення, згадуючи, як у ті часи все було гарно, – ці люди вважають, що і я так само, коли працював над рукописом, проливав сльози і прагнув показати, що ми втратили. Ні. З мого боку це була зовсім інша акція, а що мною керувало – історія довга, і зараз я все розповім.

Ці спонуки тяглися ще від попередньої книжки «Таємниці письменницьких шухляд», де я був співавтором. «Таємниці…» стали несподіванкою для обох авторів – і для  мене, і для Пилипа Селігея, тому що від самого початку ми збиралися написати кілька коротких нарисів про видатні київські будинки, які заслуговують на увагу, але перебувають поза увагою публіки. Адже крім добре розкрученого Будинку з химерами, є інші будинки – цікаві не так архітектурою, як своїми видатними мешканцями. Проте їх не помічають. Ми склали собі список, приблизно 7-8 будинків. Почали з Роліту, житлового будинку письменників (назва – від «робітники літератури»), бо знали, що там мешкала уся шкільна програма і нам буде легше орієнтуватись у матеріалі. Отже, ми відкрили енциклопедичний довідник «Київ», виданий ще 1982 року до 1500-ліття Києва, і прочитали: вул. Лєніна, 68, житловий будинок письменників, архітектори В. Кричевський і П. Костирко, 1929-1931.

Тут Пилип як науковець, як людина, що звикла системно працювати з інформацією і все зіставляти, раптом зауважив: а чого це будинок збудували у 1931 році, а на меморіальних дошках, які там висять, позначено, що письменники замешкали там аж від 1934 року, а то й пізніше? А хто там жив у 1931-1934 роках? І куди раптом ті люди поділися, якщо заселили письменників?

Ніхто не міг нам цього пояснити. Вирішили запитати в когось із мешканців будинку – ми навіть не сподівалися, що знайдемо людей, які були ще в складі перших його пожильців. Відповідь на своє питання ми дістали швидко – виявилося, що в енциклопедичному довіднику «Київ» (зробленому трохи хаотично: по одних об’єктах наведені дати складання архітектурних проектів, по інших – завершення будівництва) зазначена дата архітектурного проекту. А будували Роліт протягом наступних трьох років, заселяли 1934-го. Але: коли ми потрапили до Олега Микитенка, до Кіри Кундзіч, удови письменника Олексія Кундзіча (це саме вони були серед перших мешканців будинку), ми почули дивовижні розповіді. Вони, а потім численні інші наші співрозмовники, згадували про своїх сусідів Тичину, Сосюру, Рильського, Кочергу, Остапа Вишню, Малишка, Антоненка-Давидовича…

Ми розпитували-записували і зрештою усвідомили: це якась альтернативна, паралельна історія нашої літератури. Все було начебто так, як пишуть у підручниках, але зовсім не так! Виникло навіть припущення, що літні оповідачі щось плутають. Ми стали розпитувати інших людей, шукати інформацію за архівними джерелами і раптом зрозуміли: а таки так! Було ясно, що це – відкриття, і з цим потрібно щось робити. Ми були просто приголомшені потоком абсолютно невідомої інформації про взаємини класиків, про те, хто над ким мешкав, хто кого, умовно кажучи, водою заливав і як це потім відбилося на житті Спілки письменників… Ми зрозуміли, що доки всі ці люди ще живі, треба не йти – бігти, летіти на ракеті – і все записувати. Це було… знаєте… наче біжиш за останнім вагоном, а поїзд помалу пішов, і намагаєшся застрибнути, щоб прилаштуватися хоча б в останньому купе. Отакий останній шанс зафіксувати ці епізоди, вирвати їх із неминучого небуття…

Можу сказати, що не до всіх ми встигли потрапити. А деякі з тих, до кого встигли, відійшли тоді, коли ми опрацьовували матеріал, і вже навіть не було в кого щось уточнити. Отже, ми відклали роботу над тими нарисами, а просто ходили і записували. Це була свідома фіксація, і книжка стала наслідком фіксації… Ось цей досвід наштовхнув мене на багато різних роздумів. Коли «Таємниці письменницьких шухляд» від мене вже трохи відійшли, я раптом зрозумів, що треба писати про 70-ті, причому з тих самих міркувань.

–    Чому саме про 70-ті, а не, наприклад, про 60-ті?
–    60-тих я майже не пам’ятаю. Для мене писати про 60-ті або про 1240 рік – приблизно одне й те саме. Ну і, крім того, все ж таки я маю певний сантимент до 70-х – розпочав їх школярем другого класу, а закінчив студентом першого курсу. Це момент входження в життя, коли дивишся на світ дитячим, відтак підлітковим зором. І ще важлива річ: попри те, що був дитиною, я багато чого пам’ятаю, мене на 70-х не обдурити. Я добре пам’ятаю, що таке піонерська дружина, одностайне голосування на комсомольських зборах, купівля джинсів у фарцовщика, «примусово-добровільна» участь у колоні підприємства на першотравневій демонстрації, відпочинок влітку у Євпаторії, обережне переказування анекдотів про Брежнєва і нічне шипіння закордонних «радіоголосів» у батьковому короткохвильовому приймачі – розуміння того десятиліття у мене цілісне.

Але «територія дитинства» має свій специфічний кут зору. Мені бракувало деталей, які могли пояснити тільки ті, хто були тоді дорослими. Лише вони могли розповісти, приміром, що в київських крамницях купувати було вільно, а що – ні, тобто можна було придбати, якщо пощастить. А що взагалі не можна було купити – лише «дістати», використовуючи зв’язки. Тільки доросла людина, яка через усе це пройшла сама, і то в Києві (бо, наприклад, у Харкові чи Львові були певні відмінності), могла зорієнтувати й навести цікавезні подробиці.

Простіше кажучи, розповісти це могло покоління моїх батьків. На моїх очах воно почало потроху відходити. І я сказав собі: все, маєш робити це просто зараз. Зараз або вже ніколи… От мине ще п’ять років – літні люди почнуть забувати деталі, а далі не буде в кого запитувати. То насправді велика ілюзія, що багато людей ще пам’ятають 70-ті, а отже, завжди встигнемо написати… Ні, не встигнемо, треба робити це тепер. Адже йдеться про речі, яких, знов-таки, годі шукати у жодному архіві. Наприклад, як у магазині віртуозно тримали по три черги одночасно, як дізнавалися, що по четвергах ось тут «викидають» (тобто на прилавок) язик, а там по вівторках – печінку або сосиски. Про оці божевільні речі, цей побут, який пішов, і, сподіваюся, більше ніколи не повернеться (це до питання про ностальгію).

На моїй минулорічній лекції у київській книгарні «Є» про «шиплячу добу» (часи Шелеста-Щербицького) встав юнак-соціаліст, який у 70-ті не жив, і сказав: «Я тут дві години слухав, як ви поливали брудом ті часи, замість того, аби навести, які були показники валового національного продукту, який був видобуток заліза чи руди на душу населення». Я йому відповів: «А що мені робити з тими показниками? Я приходжу до магазину, а там голо – оце вся ваша руда». Знаю, що зараз серед молоді модні ліві ідеї… Що ж, думаю, що написав цю книжку дуже вчасно.

«Конспект 70-х» – це не ностальгія, не панегірик, але й не викривання «руководящей и направляющей». Книга має підзаголовок: «Розповіді про повсякденне життя міста і городян». Власне, це такий собі путівник по 70-х для тих, хто народився пізніше. Прочитавши книжку, ці люди зможуть добре уявити ті часи і прикинути, хотіли б вони існувати в таких умовах, чи ні. Те, що ця книжка припала до душі також і старшим читачам, – для мене просто бонус, адже писав я для людей молодих… Загалом оця фіксація стала моїм постійним жанром в останні роки – нині я знову поринув у те ж, але в іншій якості, сценариста. Бо ми зараз робимо документальний фільм…

–    Власне, я якраз хотіла запитати, над яким фільмом Ви зараз працюєте.
–    З режисером Олегом Чорним і невеличкою, проте дуже симпатичною знімальною групою працюємо над повнометражним документальним фільмом «Голлівуд над Дніпром» — це, сказати б, кіно про кіно. За жанром – фільм-спогад. Річ у тім, що низка класичних фільмів – українських, а також російських – від другої половини 50-х до початку 70-х знімалися на невеличкій території біля Канева. Мало хто про це знає. Натомість «Вечір на Івана Купала» Юрія Іллєнка, «Українська рапсодія» Сергія Параджанова, «Бумбараш» Миколи Рашеєва, «Сон» Володимира Денисенка, «Поема про море» за сценарієм Олександра Довженка, «Іванове дитинство» Андрія Тарковського та ще багато інших стрічок зафільмовані саме там.

Між іншим, «Українська рапсодія» — це фільм, який передував «Тіням забутих предків». За стилістикою це вже майже «Тіні», там уже є готові рішення… Нині ще є в кого запитати про зйомки цих фільмів — є люди, які знімалися або працювали в знімальних групах. Але я знову, як і з Ролітом, почувався тим, хто відчайдушно наздоганяє останній вагон – потяг уже рушив, ще мить, і не встигнеш… Було, наприклад, заплановане інтерв’ю з Валерієм Золотухіним, виконавцем головної ролі у славетному «Бумбараші». У мене був шок, коли я дізнався, що він помер, – ми саме готували експедицію до Москви. Та ж сумна історія і з Вадимом Юсовим, видатним кінооператором, який знімав «Іванове дитинство». Він пішов за тиждень до нашого приїзду…

Звісно, не все «в мінусі». Ми записали надзвичайно цікаві спогади про зйомки на Канівщині Лариси Кадочникової, Ніколая Бурляєва, Раїси Недашковської, Михайла Іллєнка та інших відомих кінематографістів. А на Черкащині знайшли селян, яких півстоліття тому брали в масовку у згаданих кінострічках. Вони зараз дивляться оті фільми, що стали класикою, і показують, де в кадрі їхні односельчани або вони самі… Нині це дуже літні люди. Все, що ми почули від них, — це не спогади кіношників, а спогади суто побутові (приміром, “Параджанов подарував моїй бабуні хустку” або: “а я варила кашу на всю знімальну групу” чи: «Брондуков жив у сусідній хаті, давав мені гратися стартовим пістолетом»), але в цьому – самий смак, бо про Параджанова як про кіномитця сказано багато, і ще буде сказано, а ось цих простих речей більше ніхто не розповість. І я справді щасливий, що це зафіксовано на камеру. Ми встигли.

Спілкувалась Анастасія Левкова