«Між перемогою та поразкою»: марафон цитат Василя Слапчука

То мені неважко було пройти через це, неважко з цим жити, а вам, йоб вашу мать, читати важко?! (Василь Слапчук)

Жодна стаття про Василя Слапчука не оминає згадок про афганську війну як своєрідну матрицю його творчості й причину, що сформувала особливу оптику світовідчуття письменника. Відголоски афганської війни болісно пронизують його творчість, починаючи з перших поетичних спроб, і далі відлунюють постійними рефренами в прозових творах. Наприкінці його нової книги вміщений чи то реальний лист, чи то лист-містифікація від Оксани Забужко до письменника, в якому серед іншого йдеться й про таке: «Насправді Ви, звичайно, не маєте в нашій літературі того прочитання, на яке заслуговуєте, – по-перше, з тої елементарної причини, що в нас взагалі немає професійної літературної критики як такої, а по-друге, <…> немає в нашій культурі Афгану як поколіннєвої катастрофи. <…> крім Вас, ніхто в нас не має путері за братися, а відтак Ви залишаєтеся позбавленим контексту, чи, радше, мусите одночасно творити його для себе самі». З обома твердженнями важко не погодитися.

Років 5–6 тому почали з’являтися згадки про роман, що сконцентрує військовий досвід і біль Василя Слапчука. З часом цей твір перетворився на своєрідний міф, очікування якого було в якийсь момент важливішим, ніж його безпосереднє читання. Хоч тривожні передчуття все ж були – і уривок надрукований у «Кур’єрі Кривбасу», і роман «Жінка зі снігу» (2008), в якому порпання в побутовій філософії і Слапчукове визбируванні «Крихт хліба з бороди Конфуція» було доведено до межі. Та все ж кілька років тому на круглому столі про пошуки великого українського роману я наважився прогнозувати, що саме цей роман Слапчука стане новою сторінкою в історії сучасної української літератури. Однак час показав, що в літератури, погоди, політики та економіки є чимало спільного. Хоча б те, що всі вони не піддаються жодним прогнозам.

***
Нарешті текст, названий «Книгою забуття», з’явився друком у видавництві «Ярославів Вал». Це справді підсумок. Спроба вмістити в одну книгу весь досвід, розуміння, знання і відчуття війни, її нищівного впливу на людину. Відчуваючи незвичність художньої форми, В. Слапчук дає авторське визначення «роман-автокоментар». Текст книги функціонує у двох вимірах, двох пластах повістування, що чергуються розділ за розділом.

Пласт перший
Монолог ліричного альтер-его письменника, в якому дистанції між В. Слапчуком і оповідачем майже немає. Створюється ілюзія стирання меж реальностей – художньої та повсякденної. У діалогах із дружиною та сином герой розповідає про багаторічний задум написання книги про Афганістан («Задумав я цю річ понад півтора десятка літ тому»). Ця лінія – увиразнений метарівень оповіді, що складається з нав’язливого автокоментування, рефлексії процесу писання книги й детального виписування всіх сумнівів, які супроводжують автора. Окрема лінія в цьому пласті – розповіді про книгу, яку хотів би написати письменник. Як хотів назвати книгу «Поразка» (дружина радить митцеві назву «Між перемогою і поразкою»). Як відшукав у чергового письменника чергову цитату. Тобто фактично відбувається проектування замку на піску, який розбивається об реальність – замок не будується з самих лише креслень, проектів і ескізів.

Розмірковуючи про природу війни та намагаючись осягнути її філософію, В. Слапчук створює багатослівну конструкцію з численних цитат. Фактично цей пласт суцільно складається з підготовчих матеріалів і чернеток, які збиралися роками. Цитати перетворюються на численні епіграфи, нотатки стають аргументацією, виписки – придибенціями, які відшуковує письменник у творах інших письменників. В якийсь момент автор відчуває нав’язливість нанизування чужих висловлювань і міркувань, одноманітність свого методу, і сам називає його «марафоном цитат». З розділу в розділ мандрує плетиво цитат Бродський–Еко–Забужко–Фолкнер–Фріш (це тільки півтори сторінки відкриті навмання) і вже за дві сторінки Бодлер–апостол Павло–«Кодекс Бусідо»–Кастанеда–Коельо і т.д., і т.д. Зрозуміле авторське устремління синтезувати унікальне знання не про конкретні події Афганської війни. Йдеться про інше – про спробу глибинного опису концепту війни в «світовій філософській думці» («Коли я кажу: ця війна, то маю на увазі будь-яку війну, що відбувалася або ж відбувається, війну, яка вам першою спадає на думку…»). Однак виходить суцільний колажний постмодернізм.

Тривалість роботи над текстом неухильно впливає і на реалії, що потрапляють у текст. І окремі сторінки взагалі починають нагадувати «Записки» Ліни Костенко («Тиждень завершується перемогою українського уряду над свинячим грипом, що заявив про себе одразу ж, щойно вичерпалася тема можливої війни між Україною й Росією»), де події, актуальні на той час, гублять свою важливість і цінність із роками.

Письменник вибудовує багатофігурний та багатослівний захист власних аргументів, робить спробу створити теорію війни. Звідси й почасти стилізація науковості тексту («Війна, певні її екстремальні епізоди, здатна пробуджувати й виявляти в людині унікальні латентні можливості, що за мирних умов навіть не перебувають у реєстрі людського резерву, а належать до сфери фантастичного»). І якщо «Книга забуття» – це спроба створити художнє дослідження війни, то, як кажуть у наукових колах, «у цитатності теоретичного розділу губиться голос самого дослідника».

Відчуваючи це, письменник зазначає; «Мені також часом бракує слів, а часом моїм словам не вистачає мене». Страхаючись надмірного пафосу, В. Слапчук ховає справжній біль за нашаруваннями цитат. За всіма дрібницями, виписками та цитатами, стомлений читач зрештою вихопить болісний нерв оповіді. І почує про байдужість держави, про біль поранення, про долі інших афганців і, можливо, хоча б трошки зрозуміє специфіку Афганської війни. Та ці історії залишаються вкритими непроникним павутинням суцільного постмодерністського пастишу.

Пласт другий
Це спроба створення, власне, художньої лінії. Окремі епізоди життя Миколи Корнелюка: від дитячих розмов із дідом до Афганської війни і намагання адаптуватися до мирного часу. Втілюючи тезу, заявлену в теорії – «Це буде роман не про постріли, а про канонаду, про відлуння» – історія Миколи уникає прямого зображення війни. Самі лише покалічені люди. І їхні понівечені долі.

Автор не зображує історію Миколи лінійно, а розповідає про людей, які зустрічають його в різні періоди життя. Його мати, дівчата, з якими прокльовується натяк на умовну любовну лінію, афганець-інвалід, який служив із Миколою, і т.д.

Кола на болоті життя, після того, як було кинуто камінь війни.

Один із найважливіших мотивів, які формують другий пласт, – це сексуальна слабкість хлопців, котрі повертаються з війни. Таких епізодів чимало. Це і спроба групового зґвалтування (афганці затягують у кущі дівчину для Миколи), і історія про хлопця з відстреленим членом, і розмови про чоловіка-імпотента, котрий, «як нап’ється, то обісциться по самі вуха». Стосунки показано крізь низову естетику (точніше, через її повну відсутність).

НЕ зображення прямого насилля у творі компенсується саме таким підходом.

Свідомо чи несвідомо, В. Слапчук показує світ після війни, в якому живуть люди-обрубки, які тикаються одне в одного. Але і «трахнутись» нормально не можуть, бо поламані. Надломлені. І в фізіології цього посттравматичного життя і постає правда про війну, яку розповідає автор. Любов знищено. Тіло понівечено. Як каже бабця про Миколу в останньому розділі: «На войні його вбили. <…> Він сам так про себе казав. Одних, каже, вибили зразу, а мене так, шоб помучився». Живі мерці, що примножують скорботу.

Окремо варто згадати про двох персонажів, котрі супроводжують Миколу і відповідають за умовну «літературну» складову. Янгол Янек та біс Цезар проходять із Корнелюком різні етапи його життя. В кінці роману, через багато років Миколу хоче знайти жінка Надія (прозорість символічності віддає банальністю), з якою вони колись познайомилися в санаторії. До слова, про Надію, «Міс Золотий Анус. Так називали її всі, хто був у курсі сексуальних збочень її чоловіка. <…> А, знаєш, яке виправдання знайшла наша міс цій специфіці сімейного життя?.. Що так збереже цноту для нашого Колі. Уявляєш, вона ще спереду нечепана!». Одним розчерком іще один чоловік отримує сексуальну травму, а в Наді розкривається глибина характеру. Так ось. Фінал художньої лінії збирає за одним столом Янека, Цезаря та Надію, які борються за долю Миколи. Але абсурдність і сюрреальність того, що відбувається, здається, натякає на відсутність виходу з болючої реальності. І на неможливість поставити переконливу крапку в історії життєвих поневірянь Колі Корнелюка.

***
У «Книзі забуття» серед іншого є згадка про туристів на війні. Журналіст, співак, письменник на певний час опиняються на війні і виносять у світ дрібку воєнного досвіду. В. Слапчук цитує Ю. Лотмана: «Він тимчасово на фронті. Солдат на фронті постійно».

Текст «Книги забуття» функціонує «як спосіб пригадування», як механізм свідомого забування. Це книга, що змушує автора «вивертатися серединою назовні». Творення тексту, як спроба звільнитися від привидів минулого, нарешті розібратися зі своїми питаннями до долі. Читач у випадку цієї книги стає свідком привселюдного психоаналітичного перформансу, почуваючись саме туристом у театрі воєнних дій, який розігрує письменник. І за таких обставин звичні інструменти розуміння твору видаються неадекватними, позаяк створено ситуацію, коли текст невіддільний від болючого контексту повсякдення.

Так уже було одного разу. З книгою «Навпроти течії трави», коли В. Слапчук отримував «відгуки, що це важка книга». В «Книзі забуття» він відповідає на ці закиди словами, взятими до епіграфу цієї статті. Не виключаю, ними ж він відповідатиме і тепер.

Однак найважливіше – це фінальне питання, яким закінчується твір: «І нащо воно мені, блядь, треба було?..»

Ним перейнятий письменник.

Для чого була війна?

Для чого «Книга забуття»?

Ці ж три питання зрештою поставить собі й читач.