Восьмого січня його не стало. Відомий вірменський прозаїк, майстер короткого жанру Левон Хечоян помер у Єревані у віці 59 років унаслідок тяжкої хвороби. В нього був рак, тож здолати недугу не вдалося ні вірменським, ні німецьким медикам…
Жаль. Бо це інтерв’ю мало би вийти за його життя. Але тішить бодай те, що від імені багатьох українських читачів, які вельми полюбили збірку оповідань і повісті «Ладанові дерева», видану торік в українському перекладі, вдалося подякувати пану Левону за його талановиті твори. А ще – дещо в нього запитати. Кілька місяців тому завдяки перекладачеві Анушавану Месропяну, який живе у Львові й популяризує вірменську літературу в Україні, пощастило доправити Левону Хечояну запитання, на які він устиг відповісти. Можливо, то було останнє інтерв’ю письменника. Але про хворобу він не обмовився жодним словом…
– Пане Левоне, коли книжка «Ладанові дерева» вийшла в Україні, читачі почали активно ділитися враженнями від прочитаного. Дехто називав вашу прозу «густою та неймовірною, як колажі Параджанова», дехто – «раною, що промовляє словами». Висловлювалися й так, що «письмо Хечояна нагадує техніку гуцульської сухої різьби – жодного неточного слова, жодної зайвої деталі…» Скажіть, що для вас ці відгуки? Чи важливо, що каже про вашу творчість читач, тим паче, іноземний? І загалом, чи задумуєтеся ви над тим, як впливають ваші твори на людей, адже в письменника є обов’язки перед людьми, чи тільки – перед Богом?
– Ні, гадаю, для письменника немає значення, що саме каже, або як оцінює його творчість читач. Звісно, є сотні читачів і стільки ж різних думок. Якби всі висловлювання та думки осідали всередині письменника й мали значення, тоді від письменницької особистості не зосталося б нічого. Вони, ці відгуки, безперечно, можуть бути цікавими і навіть дуже, але – на одну мить – під час читання. Після цього письменник залишається на самоті разом зі своєю архітворчою силою. Для нього навіть немає (не існує поняття) іноземного читача. Адже не важливо, з якої саме глини був створений Адам, важливим є животворчий дух, сама людина. Якщо література знаходить відгук у серці читача всупереч загрозі, катастрофі, голоду, війні, то це означає, що вона не має національної приналежності, вона – світова. Це письмо самотньої людини, що блукає у безмежному всесвіті в пошуках Бога.
– Ваша проза, як той вогонь, обпікає та ранить… Як вам живеться з тугою та болем за батьківщину, за її історію, яку віками нищили, за простолюд, що потерпав від геноциду, репресій, природних катаклізмів? Чи можна сказати, що передавши цей біль на папір, вам бодай на крихту стало легше?
– З усіма лихами, які ви перелічуєте, я не те, що живу, а говорю про них мовою літератури, яка не подібна до жодної з мов. У 2000 році, коли за підтримки ЮНЕСКО з 103-ма письменниками подорожував Європою, журналістка французького телебачення під час інтерв’ю поставила схоже запитання… Знаєте, і зараз у нас (у Вірменії, – авт.) є міста, значно давніші за столиці європейських країн. Просто на початку ХХ століття на наш народ і наші поселення зійшла кара, схожа до біблійної несправедливості, але вже тоді завдяки каменю, що пересувався у просторі, була розвинена своєрідна містична культура. І мистецтво… (Йдеться про геноцид вірмен у Туреччині 1915 року, коли турки їх масово знищували, а також руйнували церкви. Це, так би мовити, несправедливість, бо Бог не захищав мирних людей, як колись «старозаповітних» єгиптян. Щодо «каменя», то вірмени, хоч би де оселялися, передусім, будували з нього церкви, або й міста з мурами. Вже тоді завдяки хачкарам (про них ітиметься далі) була розвинена вірменська містична культура, – авт).
Коли Бог прийняв дари від Авеля, Каїн уже наперед думав про вбивство брата. І в безкрайньому полі здійснив свій задум. Коли Бог у нього запитав: «Де твій молодший брат, Авелю?», Каїн відповів: «Не знаю, хіба я охоронець свого брата?». Щось подібне сталося і з нами. Коли «Каїн» убивав нас і ховав у пустелях Дей-ер-Зору, коли небо запитувало в Європи: «Де твій молодший брат-вірменин? Клич його крові з-під пустель, скель і рік просить мене про допомогу!», то Європа відповіла, що вона не знає, вона не є його охоронцем…
– Кажуть, коли ви пишете, то майже не виходите у світ, поки не завершите твір… Крім цього, про писання ви якось висловилися, мовляв, це стан, коли щоранку перед аркушем білого паперу ніби вмираєш і знову народжуєшся. Це дуже непростий душевний стан…
– Жоден твір не є твоїм до кінця, він постійно втікає, відходить від тебе, тому щоразу зростають і сумніви щодо твоїх сил. Це, так би мовити, не притаманний звичайній людині страх. Творчий процес іноді схожий на те, як ти біля дверей у церкві вітаєшся зі священиком, отримуєш благословення, але в тобі залишається недовіра, бо ти помітив лукавість на його усміхнених устах…
Якщо зауважували, святі споруди завжди будують на джерелах цілющих вод, отже, таїна – всередині письменника.
– Чи самі ви давали визначення своїй творчості, своєму художньому слову? Чому саме коротка проза переважає у ваших книжках?
– Перед тим, як писати, ніколи не думаю, яким буде оповідання: коротким чи довгим? Моя творча думка сама обирає свою дорогу, навіть можу сказати, що весь творчий процес схожий на тимчасову втрату свідомості: і лише раптом, у кінці, ти відчуваєш, що оповідання завершено, а в тебе всередині залишився, наче дикий мед, гіркувато-солодкий осад…
– Пане Левоне, а які у вас стосунки зі своїми героями? Чи, написавши, забуваєте про них і живете думками про нових персонажів? Бо нам, приміром, годі забути про красуню-вчительку Нвард, в’язня Мукучу, сліпу бабцю афганця Єрванда, яка бачила більше, ніж зрячі, собаку Морика та багатьох інших ваших героїв, яких щиро полюбили.
– Звісно, в процесі написання я знаю, куди має йти герой, із ким має здибатися, але, починаючи з певного моменту (мабуть, це і є ядром творчого процесу), все стає геть неконтрольованим. Гадаю, в тому моменті бере участь хімічний склад письменника, духовний стан, розумові здібності, настрій того дня, сон попередньої ночі тощо… Хоча, крім цього, існує ще й позасвідоме ядро творчого процесу, і саме після завершення оповідання починається найважче – момент розставання з ним.
Майже місяць написане залишається або на моєму письмовому столі, або, запхавши до кишені, скрізь ношу його з собою. Для мене також було дивним те, що коли завершив останній роман, то поклав його у свій портфель і поїхав до Єревану, де цілий день ходив із ним вулицями. Потім, коли повернувся додому, згадав, що колись обох своїх п’яти й шести років синів повіз до столиці й, тримаючи їх за руки, проходив так вулицями цілий день. Так само відбувається іноді і з моїми рукописами…
Так ось, після того, коли твір уже відредаговано й надруковано у книжковому вигляді, я більше не читаю своїх оповідань і навіть не згадую героїв. Іноді навіть забуваю їхні імена. Дуже часто саме журналісти чи літературні критики нагадують мені про них.
– Народ пізнається світом через мистецтво. Що вище мистецтво, то вище виростає народ у чужих очах. Що найголовніше, на вашу думку, має знати світ про вірменський народ? Хто такий вірменин, життєпису якого ви присвятили життя?
– На мою думку, якщо нація живе під цим сонцем, пройшла свій шлях, то вона має право на існування та на повагу з боку інших народів. Вірменський народ є однією з найдавніших націй цієї планети. Французький історик Леон Блуа сказав: «А, знаєте, хто такий вірменський народ? Це той народ, який серед усього людства має найпотаємнішу історію…» А з найпотаємнішої історії я відокремив би те, який внесок зробив вірменський народ у всесвітню духовну скарбницю людства: це і мініатюра, і музика, і література, і камінь зі своїм містичним значенням – вірменин народжений із каменю… Для нього не було іншого мистецтва, яке було би красномовнішим, ніж задум щодо Хачкара. (Хачкар – різновид вірменських пам’ятників, кам’яна стела з різьбленим зображенням хреста, яку зазвичай встановлюють при дорогах, монастирях, усередині й на фасадах храмів. Усього на території Вірменії налічується кілька тисяч хачкарів і кожен із них відрізняється неповторним візерунком, хоча всі візерунки зазвичай витримані в єдиному стилі, – авт.) Цей кам’яний пам’ятник вимагав польоту душі, вільної від філософії. Від заїкання історичної пам’яті вірмени перейшли до точних висловлювань, бо навчилися залишати на камені візуальні пояснення складних історичних подій, які, до того ж, зберігали й продовжувати літературні та музичні традиції. Вірмени довіряли каменю, як пророк під час найтемнішої ночі – своєму ясновидінню. З віками кам’яний простір ставав дедалі містичнішим та дивовижнішим витвором у сфері мислення.
– На продовження теми народностей… Розповідаючи про свої мандри Європою, ви якось сказали: «Міста, як і людей, відрізняє своєрідний запах. Я ходив пішки вулицями багатьох міст, дихав їхнім запахом, як у юності, закоханий, дихав ароматом дівочої шиї…» Перекладач вашої прози в Україні вірменський українець Анушаван Месропян якось розповів, що ви приїжджали до Львова. Яким ароматом запам’яталося вам це місто? Якими були ваші враження від України й українців?
– О, Львів – красень! Він, наче казка. Це – одне з небагатьох міст кохання. Здається, вже понад десять років минуло відтоді, коли вперше зустрівся з ним, але я досі чую аромат, що пульсує з його потилиці, та донині пам’ятаю і сумую за своїми друзями. І, загалом, ще навіть до свого приїзду до Львова в мене була висока думка про українську культуру. Гадаю, всьому світові відома постать надзвичайного поета й художника Тараса Шевченка – борця за свободу та незалежність України. А нам, вірменам, талановитий прозаїк Михайло Коцюбинський відомий насамперед завдяки неймовірній стрічці нашого співвітчизника Сергія Параджанова «Тіні забутих предків». Уже не кажу про прозаїка Василя Шкляра, художників Івана Марчука, Катерину Білокур, композитора Мирослава Скорика, яких вважаю сіллю української культури. Аби не бути невдячним, мушу згадати про доброзичливість вашого народу: ми, вірмени, знаємо і не забуваємо про вірменську громаду, яка свого часу знайшла притулок у Львові та в його околицях.
– Ви продемонстрували нам вельми непросту історію старого й бездольного героя повісті «Ладанові дерева» Онана Хечо, який через родове прокляття втрачав одного за одним синів. Виринали з батькової домівки душі любих синів, наче дим ладану вивітрювався з дерев’яних пнів, не зоставивши врешті й запаху… До якого роду належить популярний письменник Левон Хечоян? Від кого успадкував письменницький дар, кому зобов’язаний своїм талантом?
– Наш рід – із Ерзруму. Ерзрум – це Верхній Гайк Західної Вірменії, моя духовна батьківщина. Мені вона завжди була схожа на яблуневий сад із поламаним парканом. Батько мого діда похований в Ерзрумі, мій дід похований у Грузії, а мій батько – у Вірменії. Коли не маєш навіть спільного кладовища – це і є геноцид. Щось на кшталт династії привидів, яка начебто існує, але водночас її немає. Тому це й має назву геноцид.
А щодо письменницького дару – то це найщедріший дарунок природи. На мою думку, не можна його дістати у спадок так само, як не можна, заплативши, придбати океан, захід сонця, сонце, дощ… Це єдина річ, якою не спроможні забезпечити батьки, бо вони можуть передати у спадок хіба покладені в банк гроші, машину чи помешкання… Лише тобі дано, наче косареві, орачеві, працівникові, що вранці виходить на поле, проливаючи море поту, – виплекати призначену благодать. І жодна творча людина не знає напевно: талановита вона, чи ні. Бо коли могла б відповісти на це запитання, то чому перш, аніж написати якесь слово, мусить сумніватися, мучитися цілу ніч із горнятком кави та келихом коньяку, шукаючи підтвердження своєму таланту? Чому перед тим, як написати щось на чистому аркуші, боїться цього, наче рибак – океану?..
– І наостанку. Над чим працюєте тепер? І що приносить вам звичайне людське задоволення?
– Вже 13 років працюю над романом «Книга Мгерової брами», днями завершу його. В основі лежить наш епос «Сасунці Давіт». Дуже суперечливі, сумнівні, страшні очікування маю щодо цього тексту… Треба примиритися самим із собою, а коли заспокоюся, тоді й відчую, чи книга вдалася. Бо це є 3000-літня історія народу, а я ось за 13 років розповів її і закінчив… Чи мені було призначено по-новому розповідати епос, чи таки не мені?.. Ось де криється джерело сумніву. А вже після цього давайте присядемо й поговоримо про людське задоволення, чи воно взагалі можливе?
Інтерв’ю підготувала Жанна Куява
Переклад із вірменської Анушавана Месропяна
Читайте також:
Іван Рябчій. Перебування в тотемі (рецензія на книжку Левона Хечояна)
