Дитяча література не сприймається як дар: письменник отримує гонорар, сама книжка є товаром, і мало хто замислюється, що дитяча книжка — як ніщо інше — улягає концепції символічного обміну. Водночас, відносно свого остаточного адресата — дитини — вона радикально порушує товарні відносини та принцип еквівалентності. Як і всякий дар, дар дитячої літератури належить до феноменів нашого соціального буття (зародження дитячої літератури, себто видання Джоном Ньюбері в 1744 році «Маленької гарненької кишенькової книжечки» (англ. A Little Pretty Pocket-Book), збіглося із початком промислової революції, опинившись на часовій шкалі майже рівно посередині між винаходами Томаса Ньюкомена та Джеймса Ватта) і є культуротворчим не лише з огляду на «літературність» дитячої літератури, а й у значно ширшому сенсі.
Для початку, дитяча книжка є товаром, а дитяча література — не є, вона є соціальною, може, соціумною, вона слугує встановленню соціальних відносин: як тут-і-тепер усередині групи (у сім’ї — між представниками одного чи кількох поколінь, також — у дошкільних закладах, у школі, у віртуальних середовищах тощо), так і на умовній осі минуле-теперішнє-майбутнє («цю книжку читала іще моя мама»). Знову ж таки, щойно ми приймаємо, що дитяча література — це дар, виокремлюється стратегічний аспект: дар (у контексті дару у відповідь) передбачає певну стратегію (хоча й мислиться поза нею).
У ситуації, коли територією поширення літератури дедалі частіше стає Інтернет, символічний обмін (за Бодрійяром) як обов’язкова умова чи неодмінна обставина розповсюдження «літературної інформації» означає, зокрема, нові відносини виробництва і споживання, які не є ринковими, хоча мають деякі риси ринкових відносин. Той немовбито простий факт, що книжка Діккенса (для прикладу), доступна в Інтернеті, перестала сприйматися як товар, тоді як у книгарні вона залишається товаром, означає нове зміщення в модерності, наразі все ще мало помітне. Гроші — універсальний символічний еквівалент — на цьому зрізі перестають бути універсальним символічним еквівалентом, руйнується «об’єктивність» ціни і вартості — на користь «суб’єктивності» цінності дару.
Відтак дитяча книжка виявляється не тільки «доступною» (чи «дорогою», чи «дешевою»), не тільки «цікавою» чи «гарно оформленою», вона набуває низки інших якостей і властивостей дару, які випливають із більшою чи меншою мірою усвідомлюваної стратегії дорослих щодо дитини (скажімо, книжка, а точніше, книжка-яка-читається-для-малечі, будучи даром, покликана сформувати й закріпити добрі відносини між батьками й дітьми).
Варто ще раз підкреслити: у рамках цих стратегій дар (дитяча література, чи книжка — її уособлення) не є річчю, це — абсолютно соціальний акт, що є абсолютно суб’єктивним та існує в рамках конкретних взаємин (це — мікрорівень, бо на макрорівні тут ідеться про імперсональну взаємодію між поколіннями), при цьому цей акт — за межами ринкового обміну. Коли ж дитина мислиться як споживач, здатний вибрати і купити (на це орієнтовані окремі потужні сегменти ринку дитячої книжки), мислена в категоріях дару суб’єктивність нівелюється, дитина-споживач перестає бути суб’єктом, стає об’єктом, фактично, річчю.
Хоч це й парадоксально, але системні зміни в дитячій літературі почалися з того, що доволі помітно трансформувалися роль і місце чарівної казки. Чарівна казка несла в собі силу життя і смерті, давала безпечне відчуття страху, при цьому відносини дитини і казки залишалися — у межах ситуації сприйняття — в структурі символічного обміну (ритуал вечірньої казки — це власне що ритуал, і власне що дар, подарунок дитині, яка натомість обіцяє, наприклад, бути чемною). Хоча традиційна дитяча література, насамперед казка, і далі відіграє найбільшу роль у практиці домашнього читання, акцент змістився у бік «звичайної» комунікації (себто за межами символічного обміну). Домашнє читання нині — це насамперед форма проведення дозвілля з дітьми та спосіб заняття вільного часу. Крім того, традиційна казка перестає бути пріоритетною для видавців, які до певної міри диктують, що саме читатиметься для дітей і що саме читатимуть діти.
Невелике уточнення про межі ситуації сприйняття. Зазвичай взагалі не йдеться про усне побутування дитячої літератури. Аналізується — майже виключно — читання і книжка. І майже не береться до уваги те, що дитяча література часто доноситься до дитини в усній формі, причому не у формі читання книжки, а у формі більш чи менш докладного переповідання сюжету; причому це може бути переказування зокрема й оригінальних літературних творів, як-то «Гаррі Поттер» чи «Пеппі Довгопанчоха», не кажучи вже про віршики, різноманітні короткі казки чи цікаві історії.
Чи можна таке поширення (що, з деякими застереженнями, все ж таки є масовим відтворенням) вважати «тиражуванням»? Спірне питання. Одначе це одна з небагатьох ситуацій, коли можна не погодитися з думкою Беньяміна, що при тиражуванні (масовому відтворенні) «якість оригіналу неминуче понижується»: в усному побутуванні конкретного художнього твору — в якості дару — критерій якості суб’єктивно трансформується, «аура» твору доповнюється «аурою» символічних відносин (між бабусею і внуком, між друзями і т. п.), відтак цей твір — суб’єктивно — залишається прекрасним, навіть якщо страждають сюжет та інші визначальні характеристики оригіналу. Цей ефект зникає при відсутності функції дару (а відтак і символічного обміну), наприклад, коли вихолощений неповноцінним переказом літературний твір доходить до адресата (дитини) за посередництвом мас-медіа.
Розмивання символічних структур, девальвація місця й ролі чарівної казки (а також різке зменшення розповідання дітям казок або читання їм уголос — за рахунок витіснення читання іншими формами проведення дозвілля) — все це позначилася на дитячій літературі загалом. До цього розказування казок — на рівні міфологізуючої свідомості — однозначно мислилося як дар. Прикладів безліч — від історії виникнення казок «1001 ночі» й до цілком підтверджених історичних фактів, коли казки королям або вельможним господарям дому розповідали мандрівники або ж дорогі гості. Причому це був не просто жест ввічливості: розповідання казок відбувалося в рамках символічного обміну. І хоча в окреслених ситуаціях (байкарі на Ярмарках та в тавернах, салонні оповідачі історій тощо) символічний обмін доповнювався можливістю заробити гроші чи здобути певні соціальні бонуси, аспект дару зазвичай не нівелювався.
Традиція розповідання казок дітям — важливе соціальне явище в рамках символічного обміну, яке не варто недооцінювати, тому що воно наділене високим культуротворчим потенціалом. Саме казки наділяють дитину ключовими інтеграційними можливостями — як на рівні культури загалом, так і на рівні соціальних систем і груп.
Дитина — звісно, не «добрий дикун» Руссо, але між соціальним мисленням дитини й соціальним мисленням представника архаїчної культури можна провести багато паралелей, зокрема — щодо дару (про дар в архаїчній культурі пише Марсель Мосс у книзі «Дар: Форма і зміст обміну в архаїчному суспільстві»). Дещо спрощуючи і схематизуючи, та все ж можна стверджувати, що дар у світі дитини є тим, чим є товар у світі дорослого. А отже, мислення про дитячу літературу як таку в категоріях дару (з позиції, скажімо, чотирирічної дитини) більш ніж правомірне, бо відповідає віковим особливостям сприйняття і смислотворення.
Мабуть, ми недооцінюємо того аспекту, що тріада (давати дар, приймати дар і віддячувати за дар) є культуротворчою також на рівні індивідуально прожитого дитинства, адже обдарованість дитини — це не тільки вузько потрактована талановитість, а й емоційність, готовність вступати у соціальні відносини, здатність до емпатії й навіть моральність. Мосс у «Моральних висновках» пише, що в групах, де традиційною є висока культура дару, навіть індивіди з сильним характером менш сумні, менш серйозні, менше скупі та менш егоїстичні, ніж ми, вони більш щедрі, більше схильні ділитися, віддавати. За цією логікою, дар дитячої літератури (зокрема у кореляції з емпатією, емоційністю, моральністю) опиняється в опозиції відносно дитячої книжки як товару (навіть дуже якісного товару — але, в якості товару, за межами критеріїв добра і зла).
Треба розуміти також, що дар дитячої літератури в його повсякденному побутуванні включений в обмін іншими дарами — серед яких такі соціально важливі турбота, увага і доброта. Відповідно, з огляду на те, що товарні, речові відносини нині майже витіснили символічні, зокрема — на рівні малих соціальних груп, дар дитячої літератури набуває особливого ваги.
Поряд з уже зазначеними функціями, дар майже завжди взаємодіє із індивідуальною і колективною пам’яттю, немовби закріплюючи, фіксуючи її («подарунок на пам’ять»). Зрештою, книжка як подарунок на пам’ять, зокрема на пострадянському просторі, в офіційних і напівофіційних ситуаціях — явище не рідкісне, навіть навпаки. Дитяча книжка, хоч би якою дитячою вона була, містить і символічну, і конкретну, значущу тут-і-тепер інформацію; дорослий обирає певну книжку з-поміж тисячі книг нібито в ситуації вільного вибору, але сама сукупність доступних книжок для дітей дається як частина світу, як частина культури, як щось зумовлене, принаймні до певної міри, місцем і часом народження, походженням тощо. І тут знову необхідно підкреслити, що дар мислиться в рамках певної стратегії, причому стратегії, спрямованої в майбутнє. У випадку дитячої літератури цю стратегію можна умовно окреслити формулою «Яка дитина?». Тобто — що ми детермінуємо дитячою літературою, чи принаймні намагаємося детермінувати. Чи з дітей має вирости покоління пасивних людей із психологією рабів? Чи покоління законослухняних бюргерів? Чи покоління ідеалістів та романтиків? Чи покоління солдатів, запрограмованих ненавидіти Іншого? Чи покоління громадян — точніше, Громадян, із великої літери? Лотман колись сказав, що декабристи — це колишні діти, які читали казки й романи про достойних королів і безстрашних лицарів, тому представники цього покоління були мужніми і незламними людьми честі. Переконана, що це — надзвичайно слушне спостереження, до якого треба прислухатися, а надто зараз, коли системні зміни відбуваються в культурі в цілому, на всіх рівнях. Дар дитячої літератури — дар, який корелює з уявою і пам’яттю, і дуже важливо про це не забувати.
Дитяча література — данність соціуму і епохи, але також і мови.Сукупність книжок, доступних певною мовою (як сума сум текстів і контекстів), трансгенерує у колективну пам’ять покоління цілком окреслювані уявлення і стереотипи (до слова, якраз вони і творять ментальну карту покоління). Причому, парадоксальним чином, на людину, яка перебуває в межах певного інформаційного поля, впливають також і ніколи не читані нею книжки. Усю цю інформацію, насамперед ту, яка всоталася, умовно кажучи, з молоком матері та яка сприймається, по суті, аксіоматично, індивід майже ніколи не підважує, не піддає сумніву. Тому, підкреслюю, інформаційні поля — різномовні інформаційні поля — майже не перетинаються, або перетинаються тільки частково. Це запорука диференціації, окремішності національних культур.
Але водночас — в умовах глобалізації — зростає потреба в формуванні певного спільного тексту. Одною з небагатьох точок перетину різномовних інформаційних полів, сказати б, одною з небагатьох точок взаємодії, що уможливлюють творення спільного тексту (а значить, уможливлюють комунікацію та слугують формуванню транссоціальних контактів), є дитяча література. Це, насамперед, казка, чарівна казка (зокрема, народні казки, що мають спільне праіндоєвропейське походження, але також літературні казки, які на даний час мають фактично «фольклорне» побутування: Андерсена, Братів Грімм та ін.), Крім того, особливу роль відіграють авторські дитячі книги — бестселери із багатомільйонними накладами (як, наприклад, вже згадувані книги про Гаррі Поттера, чи про Мумі Тролів, чи казки Астрід Ліндгрен тощо). Знову ж таки, у структурі символічного обміну (в ситуації, коли йдеться не про книжку-товар і не про дитину-споживача, а про дар, включений в обмін іншими дарами), міфологізуюча свідомість ідентифікує Іншого, який отримав аналогічний дар, як Ближнього, «чужий» стає «своїм». Відтак коли німець, британець, поляк та українець прочитали одні й ті самі книги, коли вони оперують спільним культурним контекстом, їх значно важче зробити ворогами: для цього замало категорії Іншого, потрібні певні етичні передумови, і не тільки.
Оскільки дар певною мірою корелює з особою того, хто дарує, улюблені книги дитинства найчастіше пов’язані зі спогадами про найдорожчих, рідних людей. Ці улюблені дитячі книжки, дар дитячої літератури — фактично, рух по спіралі, відповідно символічний обмін може відбуватися не між двома учасниками (дорослий — дитина), а між двома учасниками на лінії, де з обох боків, умовно кажучи, нескінченність (…дорослий, що був дитиною, — дитина, що стане дорослим (у майбутньому — дорослий, що був дитиною) — дитина, що стане дорослим (у майбутньому — дорослий, що був дитиною), і т. д). Інакше кажучи, дар дитячої літератури віддаровується, але не безпосередньо, а з покоління у покоління, при цьому структура символічного обміну не порушується (за умови, що дар залишається даром, а не перетворюється на товар, що у процесі такого обміну нема «речового» інтересу та відсутня еквівалентність). І тут знову однією з ключових опорних структур виявляється пам’ять (зокрема — родова). Можна допустити, що, парадоксальним чином, девальвація місця і ролі чарівної казки збігається з тотальним руйнуванням соціальних зв’язків, а також із колосальним ослабленням родової пам’яті.
Дюркгайм називає багато причин розпаду соціальних зв’язків, проте через специфіку постмодерної епохи ми можемо протиставити цьому розпаду зовсім небагато. Один із реальних шляхів — почати з усвідомлення дару дитячої літератури (саме як дару, в контексті символічного обміну, безперервності соціальних зв’язків та міфологізуючого мислення). Відповідно, треба усвідомити, що людина, яка читає (за аналогією до людини, яка молиться, за Моссом) — соціальний факт. Без читання (дитячого читання, читання для дитини, читання як дару) низка проявів (і «потенційностей») соціальності стане неможливою.
Ще один нюанс, на який хотілося б звернути увагу. Де є дар (у різних його іпостасях), там немає нудьги. І дитяча література — чи то усна оповідь, чи дитяча книжка, включена в систему символічного обміну — не буває нудною. В цій площині навіть усоте прочитана дитині (а також перечитана самою дитиною) казка про Курочку Рябу, казка Андерсена чи казка Забілої — не набридає, бо не може набриднути. Оксана Лущевська вважає, що «це залежить від когнітивного розвитку дитини. Від її досвіду читання. Від її соціального досвіду». Але я маю власний досвід мого ще дошкільного читання — коли я десятки разів перечитувала казки, які мені читав дідусь (коли я не могла вблагати його прочитати вже неодноразово читану «Казку про відважного Барвінка і коника його Дзвоника». У тому-то й річ: книжка, включена в систему символічного обміну, сприймається на іншому рівні, не інформаційно, а на рівні емоцій, емпатії. При цьому якраз повторюваність має особливе значення. І особливості функціонування дитячої пам’яті здаються мені в цьому контексті фактором другорядним, а не основним.
Будучи даром, у книжці чи поза книжкою, читані дитині (а потім дитиною) тексти набувають додаткових властивостей: вони стають, властиво, безцінними, а ще точніше — немовби втрачають авторство, і навіть у якомусь сенсі перестають бути «літературними», бо перенароджуються в новому контексті і в особливий спосіб присвоюються: тим, хто читає, і тим, для кого читають. Це виливається в унікальну формулу «відвзаємненого» читання як значущого різновиду соціо-культурних відносин: з одного боку, вони персональні, індивідуальні, особисті — і на цьому рівні відбувається освоєння й присвоювання смислів, з іншого боку, ці відносини мають універсальний характер — і, парадоксальним чином, є смислопороджуючими, смислотворчими (класичні приклади — Арина Родіонівна і Пушкін, Олена Пчілка і Леся Українка і т. п). Більше того, майже немає геніїв (серед поетів і прозаїків), у кого не було би чи матері, чи няньки, чи старої сусідки, чи куховарки тощо – одне слово, людини, яка в той чи інший спосіб виконала місію «відшаровування», відвзаємнення «дару дитячої літератури» (у широкому розумінні дитячої літератури — себто маються на увазі також і народні казки, і балади, і агіографічна література — тобто все, що могло бути розказане-подароване дитині. При цьому не так важливо, якими саме були розказані (у дар) тексти, — важлива сила взаємного зв’язку, потужність «аури», що формувалася в процесі розповіді або читання. Обдаровані діти — неодмінно носії цієї особливої «аури». І саме ця «аура» першою зазнала руйнації в епоху інформаційної революції, перетворення дитини на повноцінного споживача книжки як товару, а також наступу на дитину агресивних, глобалізованих мас-медіа.
Дар дитячої літератури відносно мас-медіа — насправді одне з основоположних питань, яке вимагає окремого розлогого дослідження. Я торкнуся цього питання тут тільки побіжно. За Бодрійяром, мас-медіа є формою комунікації «без відповіді» (чи майже без відповіді), тоді як дар передбачає відповідь і «взаємність». Оскільки питання про дар дитячої літератури відносно мас-медіа — дуже багатовимірне, я хотіла б зупинитися на лише одному — може, найважливішому — його аспекті. Властиво, йдеться про істину (а також, окремо, про істинність) — що таке істина в контексті мас-медіа та в контексті дитячої літератури як дару. Щодо мас-медіа, то тут усе більш-менш зрозуміло: істини немає, є багато істин, істин у контексті, так само, як немає добра і зла, є лише інформація, багато інформації, суперечливої чи навіть взаємовиключної, з невимовно коротким «строком життя». Та якщо говорити про дитячу літературу як дар (нота бене: суто як про дар, а не про дитячу книжку як товар, бо тоді треба оперувати категоріями «новинка», «бестселер», «розкручений (або нерозкручений) автор» тощо), то отримуємо ситуацію разюче далеку від дитячої літератури в контексті книжкового ринку. Насамперед, у дитячій літературі, мисленій як дар, майже не має значення ні наклад, ні час написання книжки (відтак у ній співіснують Брати Грімм, Джанні Радарі, Іван Франко і Всеволод Нестайко). Натомість першорядними виявляються критерії істини (істинності), моралі (проблематика добра і зла, справедливості тощо).
Більше того, описане в дитячій літературі сприймається — на рівні фабул, характеристик персонажів тощо) як «природні» (а не симулятивні) процеси; характерно, що чотири- чи п’ятирічна дитина зазвичай сприймає інформацію з дитячої книжки, отриману в форматі дару, як дещо правдиве та істинне, а також, нота бене, як теперішнє чи позачасове, тоді як телерепортажі чи теленовини (котрі нібито відбивають реальну реальність) є для неї явищем того ж порядку, що й телереклама або «ще одне кіно». Я припускаю, що саме інформація, почерпнута із мас-медіа, формує в дитини дошкільного чи раннього шкільного віку апатію, соціальну вразливість; наче комп’ютерний вірус, вона, будучи ненадійною і суб’єктивно недостовірною, розхитує і дестабілізує «Я» дитини.
Хочу підкреслити: дар дитячої літератури як феномен означає (чи забезпечує) певну конкретну, хоч і не до кінця окреслену, форму захищеності, єдності, можливо, метаєдності всередині культури, на яку опираються окремі різновиди соціальної комунікації. Навіть якщо структурно ця єдність обмежується конкретними поколіннями, то завдяки символічному обміну формується могутній міжпоколіннєвий зв’язок і спадкоємність. Встановлюючи (принаймні до певної міри) систему соціальних табу в суспільстві де «майже все можна» (не в рамках закону, а в межах топології добра і зла) дар дитячої літератури, за посередництвом символічних структур (зокрема — символічного обміну) формує конфлікт між «можна» і «хочу» — а відтак змушує дитину (майбутню дорослу людину) хотіти, навіть якщо це «хочу» реалізується спершу лише через мову й у мові.
Оце «хочу» — насправді дуже важливе. Впродовж останніх півстоліття не раз уже говорилося про виснаження літератури, зокрема дитячої літератури. У форматі товару й ринку це означає спад споживчого інтересу, бо дитяча книжка дедалі частіше позиціонується як розвага — на тлі майже нічим не обмеженої індустрії розваг, причому дитина стає «гвинтиком» цієї індустрії, «людиною маси» (термін Ортеги-і-Гассета). Відтак дитяча література як дар — через свій особливий смислотворчий статус — виявляється чи не єдиним, що цьому протистоїть.
У руслі вищесказаного — треба розмежувати, структурно й ціннісно, дитячі книги як товар, чи дитячі книги в структурі глобалізованих «нових мас-медіа» (в цьому сенсі матеріальна форма товару, інакше кажучи, матеріальний носій книги може видозмінюватися і еволюціонувати) — і дитячу літературу як дар, як феномен (зокрема — як національний феномен), що виконує низку соціальних функцій, які не можуть бути ні замінені чимось іншим, ні повноцінно компенсовані.
Дякую Оксані Лущевській за висловлені нею цінні зауваження стосовно неточностей, допущених мною у первісній версії цієї статті.
