Зізнаюся чесно: спершу я не планував писати цю статтю. Про фільм сказано чимало — і у соцмережах, і у ЗМІ. Але спостерігаючи за відгуками та й навіть за рецензіями шанованих критиків, я помітив несподівану тенденцію. Є низка запитань, які ставлять майже всі, — хоча, здавалося б, відповіді на них є очевидними.
От про ці несподівані питання та очевидні відповіді напередодні виходу другої частини «Хоббіта» і поговоримо.
* * *
Пересічний глядач, який не переймається толкінівським світом і в кращому разі читав «Хоббіта» в далекому дитинстві, дивуватись почав задовго до кіносеанса. Він пам’ятав, що Толкін написав дитячу, веселу казочку про подорож хоббіта Більбо у компанії гномів та чарівника Гендальфа за драконячими скарбами. Як у кожній казочці, тут було чимало пригод, веселих і страшних, але… чекайте, три повнометражних стрічки, кожна тривалістю у три години?! Ну точно: Джексон заробляє грошенята на тренді!
Пересічному глядачеві можна пробачити те, що йому не хочеться вивчати історію створення фільму, — глядачеві, але не рецензенту. Рецензент мусив би знати, що взагалі-то з екранізацією творів Толкіна не все так просто.
Іще у 1968 році Толкін продав права на зйомки фільмів за «Хоббітом» і «Володарем перснів», але зробив це, оскільки йому потрібні були гроші. Ставлення до можливої екранізації Толкін неодноразово висловлював у листах: скажімо, 11 вересня 1957 р. він писав своєму синові Крістоферу: «Стенлі А. [Анвін; видавець Толкіна] і я узгодили політику: _або мистецтво, або гроші_. Тобто чи винятково вигідні умови, чи абсолютне авторське вето на всі небажані деталі та зміни».
Трохи менше, ніж через рік, Толкін написав детальний розбір начерків до можливого сценарію «Володаря перстнів», де дошкульно й гостро відкоментував численні нововведення, які змінювали сюжетну логіку та позбавляли історію морального виміру. Взагалі за його життя було зроблено декілька спроб зняти «Володаря перснів», але письменник дуже болісно сприймав будь-які викривлення сюжету, тож справа не йшла далі написання сценарію.
Лише в 1977 році, через чотири роки післе смерті Толкіна, на екрани вийшов повнометражний мультфільм «Хоббіт» режисерів Артура Ренкіна та Жюля Бесса, знятий у підкреслено казковій манері. Через рік славнозвісний Ральф Бакші випустив повнометражного «Володаря перснів» — першу з двох запланованих частин. Він був знятий у цікавій техніці, де, крім власне мальованих персонажів, були задіяні й живі актори (переважно в масовках). На жаль, Бакші не зміг знайти гроші на зйомки другої частини, тож фактично він екраізував лише перший та частину другого тому роману. Натомість Ренкін та Бесс у 1980 році зняли мультфільм по третьому тому — «Повернення короля». Всі ці фільми виходили завдяки Саулу Зейнцу, який у 1976 викупив права на екранізацію двох найвідоміших творів Толкіна; він же пізніше посприяв зйомкам знаменитої кінотрилогії Пітера Джексона.
Оригінальний сюжет «Хоббіта» і «Володаря перснів» у мультиплікаційних стрічках інколи був сильно перекручений — і це не задовільнило нащадків Толкіна. Його старший син, Крістофер, досі опікується творчим спадком батька і вкрай негативно ставиться до будь-яких екранізацій. Власне, він би охоче заборонив і зйомки джексонівських «Володаря перснів» та «Хоббіта», але якраз права на ці книжки досі залишаються поза його, Крістофера, владою. Однак існують й інші твори, що належать до так званого «Легендаріуму» й оповідають про про давню історію Середзем’я: «Сильмарілліон», «Повна історія Середзем’я у дванадцяти томах», «Втрачені оповіді» тощо. Права на них досі в нащадків, і будь-яка спроба залучити той чи інший матеріал з цих книжок напевне буде суворо переслідуватися за законом…
* * *
Отже, на той момент, коли Джексон знову взявся за зйомки «Хоббіта», перед ним постало складне питання. Він мусив якимось чином пов’язати цю передісторію-казку із уже знятим ним же «Володарем перснів». З іншого боку, режисер був обемежений юридично: не міг використовувати жоден із сюжетів, що з’являються в «Сильмарілліоні» чи «Повній історії Середзем’я».
Власне, Джексон мусив розібратися точнісінько із тим самим завданням, що у 1947 році постало перед Толкіном. Як відомо, письменник починав «Хоббіта» як звичайнісіньку казочку, одну з багатьох, що він розповідав своїм синам та доньці різдвяними вечорами. Судячи з усього, вперше вона постала саме в усній формі, й навіть невідомо, чи була розказана ним до кінця (більше того — чи був тоді Більбо _хоббітом_ чи ж просто невеличким чоловічком).
Згодом Толкін узявся записувати казку — почавши з усім відомої фрази про «нору, в якій мешкав хоббіт». Поступово письменник збагнув, що дія казки відбувається у світі, до которого він повертається вже багато років у своїх нотатках — до так званої Арди, частинкою якої є Середзем’я. У книжку самі собою пробралися різні впізнавані топоніми та імена — ті самі, які вже він використовував у оповідках про історію Арди. Але навіть тоді не йшлося про те, щоб перетворити «Хоббіта» в частину величного епосу. Навіть узявшись писати продовження, Толкін сумлінно намагався зробити саме _дитячу_ казочку і лише згодом перейшов до розлогої оповіді про Війну перстня.
А коли він зробив це, мимоволі мусив дати лад і «Хоббіту». Мало хто знає, що насправді існувало кілька опублікованих версій казки — і перша, 1937 року, сильно відрізнялася від другої (1947 р.), а тим паче — третьої (1951 р). Так, у першій Горлум збирався _віддати_ перстень Більбо — і, оскільки той потай уже знайшов та забрав собі магічний «подаруночок на день народження», Горлум дуже побивався, що не може дотриматися слова.
Усі неузгодженості з «Володарем перстнів» Толкін мусив прибрати — і прибрав — у версії 1951 року, але його не задовільняв надто казковий тон. Зрештою в 1960-му Толкін вирішив заново переписати «Хоббіта», зробив два перші розділи, почав третій… і покинув цю справу. Він усвідомив: так, можливо, казка стане співзвучнішою до епоса, але втратить притаманні саме їй чари.
Розбіжність між казкою та романом-продовженням, безумовно, відчували й інші творці — ті, хто так чи інакше був причетний до адаптацій «Легендаріуму». Так, згадані вище Ренкін, Бесс та Бакші пішли шляхом свідомого спрощення та «казкування» «Володаря перстнів». А перекладачі на українську та російську часто намагалися зробити те саме на мовному рівні: свідомо вживали лексику, характерну саме для дитячих казок, випускали деякі надто жорстокі епізоди.
Фактично ж ми мусимо визнати та примиритися з тим фактом, що сам Толкін визнавав наявність розбіжності (атмосферної, не подієвої) між «Хоббітом» і «Володарем перстнів»; але він же врешті й примирився з нею.
* * *
Однак те, що в книзі передається насамперед мовними засобами, на екрані реалізується зовсім по-іншому. Джексон пішов шляхом цілком передбачуваним: залишив епічний розмах, але додав комізму та камерності.
Власне, тут і виник певний дисбаланс, адже величні краєвиди Рівенделлу слабо гармоніюють із чарівником Радагастом, який наче примчав на своїх кролях просто з радянських казок-телеспектаклів. (Зазначу: для свого часу то були чудові казки).
Але переважна кількість претензій у глядачів була навіть не до Радагаста з його кролями. Йшлося про буцімто нові сюжетні лінії, завдяки яким історія набула епічного розмаху. Біла рада на чолі зі зрадником Саруманом. Пригоди, пов’язані із якимось Некромантом. А головне — протистояння між ватажком гномів, Торином Дубощитом, та орком на ймення Азог.
Звичайно, спроби режисера поєднати «Хоббіта» з «Володарем перстнів» зрозумілі, але чи мав він право аж настільки розширювати сюжетну канву? Про яке шанобливе ставлення до першоджерела взагалі можна говорити в такій ситуації?!
Хоч це й дивно, але варто лише уважніше почитати згадане першоджерело, щоб упевнитись: Джексон ретельно намагався його відтворити на екрані. От тільки тут ми мусимо пам’ятати дві речі.
По-перше, як я уже казав, розбіжності між «Хоббітом» та «Володарем перстнів» (їхніми фінальними версіями — якщо точніше) полягали насамперед у мовних фарбах та інтерпретаціях. Бо перший — «написаний» Більбо до того, як почалася Війна кільця, а другий подає нам точку зору на події тієї Війни після того, як вона завершилася. Сюжетно ж, подієво, хронологічно казка і роман-трилогія не суперечать одне одному. Для того, щоб зняти протиріччя, Толкін спеціально написав кілька передісторій і розмістив їх у «Додатках» до роману; а ще одну — «Похід до Еребору» — вдалося надрукувати лише після смерті автора, у «Незакінчених оповідках Нуменору та Середзем’я» (1980 р.).
Джексон був обмежений: він мав право використовувати лише те, що ввійшло в «Додатки», але й цього виявилося цілком достатньо. Перечитайте, зокрема, частину третю («Народ Дуріна»), що входить у «Appendix A» «Володаря перстнів» — і ви побачите, що вся передісторія стосунків Азога та Торіна не вигадана, єдине, що зробив Джексон, — залишив живим Азога (у книзі він гине від руки Даїна). Так само й Некромант згадується в «Хоббіті», причому неодноразово (а про те, ким він був насправді, читач дізна_є_ться в романі, глядач же, напевно, — у останній частині нової кінотрилогії).
По суті, не всі, але більшість реалій та подій, які на перший погляд видаються новими, є такими, які вже згадуються в Толкіна. Просто вони або були притлумлені в казці іншими подіями, згадувалися побіжно; або ж — винесені автором у додатки до роману. До того ж, у масштабах казки дещо сприймалося зовсім по-іншому, ніж тепер, коли на екрані нам подано ці події з перспективи «Володаря перстнів» (та сама історія з Некромантом, наприклад).
Виникає наступне питання: а чому було б не залишити все як є у казці? І отут випливає друга річ, про яку мусимо пам’ятати: кінематограф має свої закони. От, скажімо: у казці Толкін міг собі дозволити прибрати Гендальфа на деякий час, чарівник просто повідомив своїм компаньонам, що залишить їх, бо в нього є важливі справи. На екрані один із головних героїв щезнути «просто так» не може. І лінія з Некромантом у фортеці Дол Гулдур, повторімо, не тільки пов’язує «Хоббіта» з «Володарем перстнів», але й робить майбутні вчинки чарівника абсолютно зрозумілими й мотивованими.
Що ж до Торіна, то тут у сценаристів, очевидно, виникла інша проблема. У Толкіна, зізнаймося, гноми виглядають одноманітно. Попри різнобарвні костюми їх складнувато відрізнити одного від одного. Але там, де письменник може собі дозволити фразу: «І тут всі гноми поглянули на Більбо з подивом», — режисер повинен думати про те, як поводитиметься кожен конкретний персонаж. І то — це, як не крути, другорядні, але важливі герої. Торін же — крім всього іншого — король без королівства, характер драматичний, непростий. Кому він протистоїть? Точно не драконові — той буде антагоністом Більбо; саме Більбо, зрештою, зійдеться із ним віч на віч.
Ось і маємо: три основних герої протистоятимуть трьом основним антагоністам. Більбо повинен зустрітися зі Смогом, Гендальф — із Некромантом, Торін — із Азогом та його підлеглими. Кожен отримав супротивника, на якого він заслуговує: достатньо могутнього, щоб глядач переймався за долю героя. Не знаю, чи закінчить Джексон другий фільм розв’язанням першого із конфліктів, але два інших точно лишаться на третю ж частину. Це цілком логічно: у стрічці в кожного з головних героїв є певна мета в житті, є те, що заважає її досягти, є супротивник, що втілює основні перешкоди на шляху до мети.
Загальні правила драматургії ніхто не відміняв, і Джексон скористався ними як зміг. Наскільки вдало — побачимо за рік, але претензії до першої стрічки, як на мене, часто виголошуються людьми, які не дуже добре пам’ятають зміст казки «Хоббіт» і не надто обізнані із творчістю Толкіна.
Інша річ, що уже в другому фільмі нам обіцяють набагато значніші розширення сюжету. Так, ми побачимо Леголаса (який дійсно є сином короля лісових ельфів Трандуїла), причому в компанії нового персонажа — ельфійки.
Вдалими будуть ці додатки? Що саме вони _додаватимуть_ до канонічного сюжету? Оцінимо — і вже незабаром, за кілька тижнів.
Можу сказати лише одне: вихід другого фільму — чудова нагода передивитися перший, а насамперед — перечитати книжки Толкіна. Вони того безперечно варті.
