Якщо хтось із вас замислювався хоч раз, чи не варто йому стати письменником, дана книга мусить переконати, що таки ніколи не пізно. Бо її автор Ян Пєкло як голова Польсько-Українського Фонду Співпраці в українському середовищі до цього часу асоціювався переважно з критичним політологічним поглядом на дійсність. Він представляє той дискурс серед безкомпромісних польських інтелектуаалів, котри попри незаперечність тези про європейський характер України, висувають до неї як до держави і до народу чимало запитань і вимог. І от прошу: замішаний на теплій іронії до божественного начала любовний роман, читаючи який переміщаємося як не на сторінки «National Geographic» до Австралії, так до вражаючих своєю натуралістичністю репортажів Яцека Тохмана з територій поствоєнної Югославії («Ти наче камінь їла»). І звісно, в «Запахові ангела» присутня Україна.
Почнемо з того, що книга писалася в західній частині історичної Галичини — у Кракові, а перекладена і видана у східній — у Львові. І попри географічну широту її змістового навантаження вона залишається передусім галицькою книжкою. По-перше, Краків є відправною точкою і точкою повернення приємних спогадів — ми гуляємо Плантами, єврейською дільницею Казімеж, слухаємо месу в Маріацькому костелі на Ринку, милуємося швидкою течією Вісли. Краків це місце спокою і любові. Навіть Бог у книжці свій, галицький – у нього можна вірити, з ним можна дискутувати, а нерідко й посміятися.
Східна Галичина пробивається до читача як через оповідь — містичним місцем, важливим для двобою ангелів та їх супротивників виявляється монастир у Підкамені, в якомусь випадковому моменті прошмигає, що батько головного героя родом з-під Бродів — а теж через мову перекладу. Для останньої характерні певні словечка, котрі наддніпрянцям можуть бути і не знайомими (ґрат як розвалюха, дрань як погань, терпіння як мучеництво, дітвак, первень, прутень — то вже в міру ознайомленості з укрсучлітом). Особисто для мене стало незрозумілим вживання слів «скала» замість «скеля», і «хмародрап» замість «хмарочос». Але віднесемо це до ментальних особливостей книги.
Виходячи з цієї Галичини, маємо тканку оповіді — любов, любовний трикутник котрий не конкурує, а співграє, первісна любов поміж боснійськими сестрами-близнючками, любов аборигенів Австралії до свої землі, любов трьох архангелів до роду людського аж до вміння розрізняти насправді добре вино від справді доброго… Перша умовна половина книжки виглядає як добрий репортаж — авторові знайоме і східне узбережжя австралійського бушу, і мелітопольські «понівечені комунізмом» степи, і скривавлені гори Боснії і Герцеговини.
І в цьому одна з особливостей та позитивних рис книжки — читаючи її сторінки, можна далеко не забігаючи, приникнути в дух описуваних територій; принаймні мені видається що автор там бував, і не раз. Смак смажених каштанів Сараєва, його запашної кави із джезви (особливо втішило, як поляк Пєкло намагається розповісти що воно таке – у Польщі майже не існує практики такого способу кавоготування), мусонні вітри тихоокеанського узбережжя Австралії, потріскане скло старенької волги у Києві, «шапки-вушанки» на засніженому помаранчевому Майдані, кістляві пальці божевільної жінки з психлікарні у Підкамені – усе це живе, правдиве. Пєкло чудово знається не лише в українських справах – балканська мішанина йому також знайома, і читаючи його книжку, не раз згадував документальний фільм болгарки Аделі Пеєвої «Чия то пісня», котрий висвітлює мозаїку Балкан через спільну для багатьох посварених на цьому європейському кавалку землі народів пісню. Як тільки ж Ян Пєкло перетинає невидиму межу поміж тим, що вже було і тим, що може статися, його письмо відразу перетворюється на стенографічний звіт, і добре, що левову частину його книжки складає таки охудожнений репортажний стиль.
Втім, на тлі всих цих подорожей поміж континентами («курва Європа», тиха мила затишна Австралія, жаркий і підозріливий Ізраїль) маємо таки сюжет, причому розділений на кілька ліній, переплутаний і динамічний. Допомагає тримати сюжет у цілості й прийом повтору окремих частин тексту, діалогів, подій, стосований Пєклом. Достоту як нерідко людина, прокручує у пам’яті окремі деталі та розмови, так автор «Запаху ангела» допомагає нам пригадати найбільш смаковиті кавалки власного тексту.
Поєднують лінії сюжету любов поміж Яном-Якубом, Юлією та носієм юлиної пам’яті напівполькою-напіваборигенкою (а що ви думали, і таке буває!) Беліндою Костюшко, а теж три всюдисущі архангели. Останні, попри древній вік, виглядають по-сучасному: один у вигляді кучерявого мулата, інший, семітського типу хлопець у кенгурушці, а Михаїл, цей патрон Києва і всієї України – в образі рудоволосої пишногрудої жінки, любительки міні-спідниць та розтягнутих футболок. «Нам дуже сподобався оргазм», – звіряється Якубу про досвід перебування в людському тілі Гавриїл. Як ви вже зрозуміли, гумору в книзі теж вистачає, як і різного роду провокацій: мусульманка-шахідка має слабкість до жінок, авто Гавриїла «за архангельським звичаєм» рушає з вищанням шин, доблесні польські репортажисти напиваються в дим сербською ракією, а сараєвські батьки сестер-близнючок ностальгують за часами Тіто.
При читанні книжки Яна Пєкла мозок не покидає кілька нав’язливих питань: чому він за це взявся, чи не приснилася йому колись ця корисна і приємна маячня, і як він збирається її закінчити? Власне закінчення виявиться для читача несподіваним, але воно на всі ці питання відповідає. Автору цих рядків читання «Запаху ангела» зайняло два вечори, але гадаю, таку книжку заради смакування можна розтягти й надовше.
Історик, публіцист, медіаексперт. Спеціалізується на історії масових міграцій в ХХ ст. Член редакції «Українського журналу» (Прага). Зацікавлення — український автентичний фольклор
