Усі питання – до фрау Мюллер

Чесно кажучи, не заздрю я представникам тих журі, які будуть цього року обирати кращу вітчизняну книжку. Одного погляду на списки «Книги року Бі-Бі-Сі» чи рейтингу «ЛітАкценту» достатньо, щоб отримати повноцінну сезонну депресію (сказане не стосується дитячої літератури, можливо, там ситуація інша). У кулуарах, проте, лунають голоси щодо нової книжки Наталки Сняданко, чиє ім’я вже давно вписане на скрижалі сучасної української літератури, – мовляв, краще за її роман «Фрау Мюллер не налаштована платити більше» годі й шукати.

Поза сумнівом, у роману популярної авторки є низка переваг: соціально значуща проблематика, індивідуальний стиль, а головне – слабкість конкурентів. Наталка Сняданко відома, має широке коло читачів, котрі люблять її розлогу, зосереджену на деталях прозу, та й актуалізовані в романі теми – заробітчанства, гомосексуальності, психології постсовкової людини – слід визнати актуальними. Питання можуть з’явитися хіба щодо способу опрацювання цих тем – наприклад, у мене їх виникло набагато більше, ніж відповідей, які прочитуються в тексті.

Цьогоріч Наталка Сняданко була не єдиною, хто звернувся до проблеми заробітчанства (еміграції): крім неї, про це писали, скажімо, автори збірки оповідань «Мама по скайпу» та Наталка Доляк у романі «Гастарбайтерки». Згадані тексти з художнього погляду значно простіші, аніж «Фрау Мюллер…», читаються легко, розраховані на широку аудиторію і впливають на найпростіші людські почуття, майже не зачіпаючи розумової сфери. Більшість оповідань із «Мами по скайпу» чи об’єднані під гучною назвою роману три історії різних жінок у «Гастарбайтерках» не далеко пішли від знайомих кожному «випадків», почутих у громадському транспорті. Як у художньому плані, так і щодо ідейного наповнення роман Наталки Сняданко написаний значно складніше.

Його не прочитаєш за один вечір. Письменниця не йде шляхом своїх колег, котрі використовують просту й безпомилкову схему: мама покинула дитину й поїхала на заробітки; син вигнав матір із дому і вона вимушена була поїхати на заробітки тощо. Такі сюжети автоматично викликають жаль, розчулення, співчуття – або в’їдливі зауваження щодо домінування шмарклів у сучасній українській прозі. Сняданко обирає більш звивистий шлях і хоче впливати насамперед на інтелект читача. Відтак мають рацію ті, хто стверджує, що тема заробітчанства в романі – далеко не головна (чи кожен читач, перегорнувши останню сторінку, згадає, хто ж така та фрау Мюллер, ім’я якої винесене в назву?..). З одного боку, це добре, адже твір не перетворюється на перелік «злих і добрих» господарів нещасних українок; з іншого – створення великого епічного полотна про сучасну хвилю еміграції та гастарбайтерства знову стає справою майбутнього.

Здається, авторку переважно цікавить внутрішній світ двох головних героїнь – Соломії та Христини, котрі, втративши роботу в музичній школі десь на Заході України, виїздять на заробітки до Німеччини. Щодо кожної з них авторка подає розлогий екскурс у минуле, де ми безпомилково впізнаємо замальовки з тяжкого радянського дитинства та молодості, на яких Наталка Сняданко вже давно набила руку в малій прозі.  Є тут також анамнез німкені на ім’я Ева, у котрої, зрозуміла річ, були інші проблеми: її особистість придушувала мати – колишня модель, яка мріяла й дочку зробити зіркою, але отримала натомість агресивно налаштовану щодо гламуру лесбійку, котра ніяк не хоче миритися з соціальними нормами і старанно відвідує психоаналітика.

Саме з Евою зав’язуються стосунки в Христини, котра потрапляє за кордон першою. При цьому вона нібито й не пориває з Соломією, яка стала її коханкою ще вдома, – так триває до кінця роману, адже героїні ніяк не можуть зробити вибір, із ким залишитися. Хороша новина для тих, хто не любить шмарклів як художнього засобу: від пристрасті героїні Сняданко не палають, відповідно, й читачки не проллють сльози над зрадливою жіночою долею. Не пожвавлюється письменниця навіть в описах сексуальних сцен: тут теж усе дуже відсторонено, ми ніби бачимо партнерок збоку, усі ці милі деталі, «виголену піхву», «акуратні складки статевих губ, які Соломія збиралася підправити в пластичного хірурга» (у який спосіб? зробити неакуратними?) тощо.

Авторка детально розкриває риси характеру своїх героїнь, нібито намагаючись з’ясувати, чому ж у них виникли гомосексуальні вподобання, однак певної відповіді так і не знаходить. Не змальовує письменниця й конфлікту з оточенням – якщо його не було в Україні, то в Берліні тим більше (цікава деталь: серед європейських лесбійок модно мати подружку зі слов’янських країн). Видається, що Наталка Сняданко все-таки прочитує гомосексуальність як захисну реакцію на соціальні та особисті обмеження (безвідповідальні українські чоловіки чи авторитарна європейська мати). Ті героїні, чия позиція є більш непримиренною, лишаються лесбійками – Христина в парі з Евою, а от слабша за характером Соломія збирається вийти заміж за успішного заробітчанина-українця Стефана. Щоправда, безпосередньо з тексту це не випливає: авторка лише заявляє проблеми, вона описує, а не пояснює.

Сюжету в романі традиційно немає. Його композиція найбільше нагадує ковдру, пошиту з клаптиків різного розміру, кольору та фактури. Один клаптик – історія взаємин головних героїнь, інший – географія їхнього дитинства; ще кілька – низка нібито вихоплених із життя  образів, діалогів та монологів «простих людей», що порушують монотонне копирсання в нутрощах підсвідомого.

Ці фрагменти пов’язані з другорядними персонажами: ось історія Галинки, котра підказує героїням шлях на Захід; ось живописна розповідь пані Марії – гардеробниці з музичної школи, яка їздила «на полуниці» і мала низку сексуальних відкриттів завдяки взаєминам із господарем («А потім си наїсть, встане з-за столу, возьме мене за цицьку, поверне до себе тилом і робит своє. І так то викручує тим своїм і цицку мне, шо і мені аж в голові си макітрит»); ось жінки в автобусі до Перемишля з рецептом вітамінного салатику («пекінська капуста, яйця, крабові палочки, сир жовтий такими великими кавалками порізаний, кукурудза з банки і майонез»); ось чоловіки заробітчани, яких Христина та Ева зустрічають під час поїздки до Венеції (чоловік показує товаришам фото на телефоні: «Дуже красиві в мене діти. То правда. Шо? Жінка? Та жінки нема десь фото. Он, дивіться, зато Натаха є. І без трусів даже») тощо.

Образи «простих людей», на відміну від головних героїнь, примітизовані та однопланові. Це викликає певний подив, адже вчительки провінційної музичної школи – теж не лауреати Нобелівської премії, однак їхній внутрішній світ чомусь видається Наталці Сняданко вартим наполегливого препарування на сотні сторінок роману. Не хочу применшувати інтелектуальні можливості пересічних педагогів, але одна моя подруга, вчителька провінційної музичної школи на ім’я Соломія, хоч і змогла прочитати роман «Фрау Мюллер не налаштована платити більше», однак його назви так і не запам’ятала.

Саме тому повірити в персонажів Наталки Сняданко дуже складно. Очевидно, що письменниця або делегує їм власні думки та переживання – і тоді читач отримує низку розважань на теми сенсу буття нормальною літературною мовою, – або ілюструє цими образами люмпенізацію та духовний занепад нації – тоді це примітивні споживачі, які говорять суржиком (діалектом) і не здатні на високі почуття та інтелектуальну діяльність. Однак реалістичними я би не назвала ні тих, ні інших.

Окремим шматком романної ковдри є історія старої Ганни Копириць, у сина якої працює Соломія. Це саме той успішний заробітчанин на ім’я Стефан, котрий пропонує Соломії одружитися, однак жінка ніяк не може зважитися (хоча більше схоже, що зважитися не може авторка: як же вирулити з цієї історії з лесбійством і видати Соломію заміж за Стефана?). А доки авторка чи то пак Соломія думає, їй доводиться записати на прохання Стефана спогади його матері, такі собі «Історії з життя Ганни Копириць, позашлюбної онуки Зузанни Стрембошівни, розказані нею самою». Не знаю, для чого авторка вмістила цей величезний кавалок «тексту в тексті», однак найбільше це нагадує анекдоти з життя студентів мехмату, котрі в курсову роботу підкладали для обсягу уривки з казок братів Грімм, а викладачі їх зазвичай не помічали, бо були такі замордовані кількістю робіт, що читали тільки вступ і висновки.

Викладені термоядерним південно-західним діалектом, історії Ганни Копириць  учергове переповідають драму життя Західної України на тлі воєн та зміни режимів. Це родинна сага з великою кількістю різних родичів, котра абсолютно не пов’язана з головними персонажами (хотіла сказати «із сюжетом», але ж його немає…). Лише кілька незвичних моментів удалося знайти в історії баби Ганни: згадку про те, що селяни боялися однаково як радянських військовиків, так і вояків УПА, а також зізнання, що в колгоспі «на биках» було не дуже й погано.

Зрештою, найпривабливішими в усьому тексті видаються фрагменти, де авторка нібито намагається розібратися у причинах комплексів своїх героїнь, аналізуючи травми їхнього дитинства. Однак оскільки береться за це вона вже на останніх сторінках, то виходить усе похапцем і непереконливо, тому знову виникає більше запитань, ніж відповідей. Так, психологічно сильною є розповідь про смерть матері Христини від раку грудей. Фізична недуга має психологічні причини: нерішучий характер батька, нездатного приймати рішення. Як наслідок «відчуття безвиході, яке охоплювало їх усіх під час чергової сварки без причини, … поволі накопичувалися в материних грудях і перетворилися на ту саму пухлину, яку їй забракло сили усунути». Наталка Сняданко показує, як під впливом Еви Христина, котра вперто не бажає звернутися до психоаналітика, починає бачити сни, що їх метою є уявна розмова з батьком. Уві сні жінка бачить себе в кімнаті, де розгадка драми криється в темному куті, куди вона найбільше боїться зазирнути.

Тільки наївний читач під кінець роману ще може сподіватися на якесь відкриття, але… сувора авторка, як завжди, кидає йому лише туманний натяк. Коли Христина нарешті перемагає свої страхи, ми з подивом бачимо, що в тій темній (темній-претемній) кімнаті на порожньому стільці сидів її батько… в одних трусах: «Широких розношених “сімейних” трусах у клітинку з отвором спереду. З отвору визирав кінчик прутня. Зморщений і червоний. Христину затрусило, коли вона згадала це». Ви не повірите, але це передостання сцена роману. Далі дівчата біжать по шампанське, лишаючи вас самотужки розв’язувати глобальні питання. Що означає зморщений кінчик прутня Христининого батька: те, що вона стала в дитинстві жертвою педофіла? і саме тому пізніше віддала перевагу лесбійству? у її батька просто не було грошей на нові труси?..

Фінал роману безпосередньо пов’язаний із його початком – власне, це та єдина нитка, котра ненадійно зшиває докупи розрізнені клапті тексту. У першому розділі Христина бачить повідомлення в газеті про те, що «сьогодні вранці на бруківці навпроти будинку за адресою Зальцштрассе, 5 було знайдено жінку, яка викинулася з вікна помешкання 3 поверху, попередньо отруївши господарку квартири, 92 річну Ганну Копириць», а в останньому читач розуміє, що ніякої газети не було. Не знаю, можливо, комусь і вдалося протримати в пам’яті цю інтригу від першого до останнього розділу, однак я забула про неї вже на історії про полуниці й цицьки. Тим більше, логіка розвитку подій не давала ніяких підстав для того, щоб Соломія вбивала бабу Ганну й накладала на себе руки (записувати історію життя позашлюбної онуки Зузанни Стрембошівни, звісно, нелегко, але ж не настільки!). Хто знає, для чого авторці був потрібний цей хід із газетою, якої не було, та вбивством, яке не сталося? Якщо не Пушкін, то, можливо, фрау Мюллер, має ж вона якось «вистрілити» у всій цій історії…

Коли говорити про місце нового роману власне у творчості Наталки Сняданко, то, боюся, він відкинув її поза попередню спробу великої прози – роман «Гербарій коханців», де були хоч якісь ознаки пожвавлення фабули, і повернув на рівень «Чебреця в молоці» та «Комашиної тарзанки». З іншого боку, не всім має бути задушливо під цією ковдрою – комусь може видатися там затишно. Тому я зовсім не здивуюся, якщо припущення Ірини Троскот про те, що цього року один і той самий твір отримає і нагороду, і антинагороду, справдиться саме на романі «Фрау Мюллер не налаштована платити більше».

Читайте також інші рецензії на книгу Наталки Сняданко «Фрау Мюллер не налаштована платити більше»:

Тамара Злобіна. Україна без істерики
Юлія Кропив’янська. Фрау читачка не налаштована мучитися більше