Перша – невизначеність читацької аудиторії в поняттях. Особистий досвід та практика живого спілкування свідчить, що для українського читача «детектив» — усе, що не «про любов» і не фантастика. Натомість найдоступніше джерело – Вікіпедія – визначає детективний роман чи оповідання як літературний (або кінематографічний) жанр, твори якого описують процес розкриття скоєного злочину. І основний конфлікт будується на зіткненні справедливості з беззаконням. З огляду не лише на це, а й на існування десятка різновидів саме детективу, романи Андрія Куркова, Василя Шкляра, Євгенії Кононенко та Ірен Роздобудько детективними в буквальному розумінні не є. Власне, ваш автор про це вже намагався якось сказати.
По-друге, невизначеність притаманна не лише читачам, а й авторам. Так, цього року я спробував оголосити в рамках конкурсу «Коронація слова» про заснування такої-сякої премії для авторів детективів і попросив усіх, хто надсилає рукописи на конкурс, маркувати їх відповідно. На виході мав трошки більше ніж 30 творів, із яких лише 3 справді були детективами. Жанровий діапазон решти пролягав між містичним трилером та любовною комедією. Тобто або автори вирішили в такий спосіб спробувати щастя, або – що ймовірніше, чітко не уявляють собі ознаки жанру.
Нарешті, по – третє: новинок як таких дуже мало. Для порівняння: в державі Росія при загальному падінні накладів щоквартально (!) виходить друком кілька десятків новинок саме в сегменті детективу. Це з урахуванням тієї обставини, що тамтешні корифеї на кшталт Олександри Марініної, Андрія Ківінова, Бориса Акуніна та Андрія Константинова з дистанції не зійшли. Про Польщу, Францію, Швецію та США взагалі краще мовчати: детективи там не просто є фундаментом книжкового ринку, а й формують імідж країни. Згадайте хоча б моду на скандинавів після «Дівчини з тату дракона» Стіга Ларссона.
Українці все це читають. За даними, зібраними цього року під час ХХ Форуму видавців у Львові, вітчизняний читач ставить для себе на перше місце саме детективи та пригодницькі романи, цим самим не відрізняючись у вподобаннях від книголюбів інших країн. Проте, будучи вдячним споживачем такої літератури, Україна не є її виробником. Зокрема, від початку 2013 року в нас вийшло друком лише 5 (п`ять) романів, котрі підпадають під наведене вище жанрове визначення. Погодьтеся, це навіть не роман на два місяці.
Фактично українські детективи виходять в Україні щоквартально – по одній книзі. Що, погодьтеся, конфліктує з високою, згідно зі статистикою, затребуваністю жанру в аудиторії. А долучивши сюди тиражі – у середньому 2,5 тис. примірників кожної книги – дійдемо до печального висновку: сучасний детективний роман, написаний та виданий в Україні, конфліктує з визначенням його як зразка «масової культури».
Готовий до заяв: мовляв, українською мовою в Україні не читають нічого, а ось російською… Так, романи Анни й Петра Владимирських та Сергія Пономаренка виходять російською у «Клубі Сімейного Дозвілля», де, як відомо, будь-яка книга має щонайменше на порядок більше покриття, ніж така сама, видана деінде. Але пропоную зараз на це не зважати. І поясню, чому.
Згадані автори створюють свої детективні сюжети на українському матеріалі. Їхні герої діють в українських реаліях і мають питомо український контекст. Тож російською літературою не є. Та головне: за інсайдерською інформацією, видавництво бажало б розширити коло авторів детективних та пригодницьких романів, спроможних продовжити ці тематичні видавничі лінійки. Простіше кажучи, якщо Владимирські видаються в Клубі давно й мають стабільну аудиторію, спроможну дати на виході щонайменше 10 тисяч копій кожної наступної книги, то чому б справді не залучити до цієї комерційно вдалої в українських реаліях серії ще з десяток інших авторів, які б писали українські детективи російською мовою. Але проблема ось у чому: українці мало пишуть детективів навіть російською!
Отже, мова твору до катастрофічного браку авторів – не просто якісних, а будь-яких, — жодного стосунку не має. Поняття «масова література» й «популярні жанри» включає в себе не лише кількість проданих копій одного роману, а й кількість людей, які ці романи регулярно пишуть. Конкуруючи між собою за популярність серед найширших читацьких мас.
Переходячи до репрезентативного складу гравців актуального українського детективу, чиї книги побачили світ упродовж 2013 року, варто відзначити: цей невеличкий гурт здебільшого сталий. Крім названих раніше Анни&Петра Владимирських та Сергія Пономаренка, маємо Олексія Волкова – єдину постійну величину в царині україномовного детективу впродовж десяти останніх років. Віднедавна до нього долучився неофіт – В`ячеслав Васильченко, котрий попри низку вад, що суперечать ідеології жанру, має все ж таки значні, як на мене, перспективи.
Окрему нішу зайняв також згаданий вище Валентин Тарасов. Його «інакшість» полягає зовсім не в обраному форматі – історичний детектив, що є трендом останніх років не лише в Україні. Роман «Чеслав. У темряві сонця» являє собою насамперед приклад технологічно зробленого детективу. В якому історична реконструкція дохристиянських часів – лише декорація. Тарасов — один із перших на моїй пам`яті вітчизняних авторів чітко зрозумів автентичний формат детективної історії.
Його окреслив ізраїльський теоретик жанру Даніель Клугер у популярному дослідженні «Баскервільська містерія». Серед іншого, він відзначає: детективний твір пропонує читачеві комфортну модель світу, якої не існує, але до якої треба прагнути. Це – перемога Добра над Злом, правосуддя над беззаконням. І переможцем є не Система (правоохоронна, каральна, політична), а окремо взятий індивідуум. Нестандартно мисляча раціональна людина, здатна стримати емоції, відсунути романтику, оперувати голими фактами, мислити критично й робити парадоксальні висновки.
Такий герой веде свою боротьбу на три фронти. Перший – те саме Зло, яке треба покарати. Другий – Система, котру не задовольняє наявність незалежно мислячого та діючого індивіда. Нарешті, третій фронт – боротьба героя з самим собою, власними демонами, спроби дати раду власним девіаціям.
Юнак Чеслав із роману Тарасова стає детективом мимоволі. Звинувачений у вбивстві не лише власного батька, а й підозрюваний у цілій серії кривавих убивств, скоєних у язичницькому селищі, він змушений переховуватися від власного племені. Та, будучі на маргінесах, усе одно шукати вбивцю. І саме наявність вбивств у детективі є ще однією ознакою, котра вирізняє дебютний роман Валентина Тарасова від колег. Бо, знову ж таки, за Клугером і не лише за ним, вбивство – базовий злочин для детективного твору. Адже саме нагла смерть дає поштовх сюжету та подіям, здатна виявити всі суспільні та соціальні проблеми, також – показати кризу стосунків тощо.
За великим рахунком, детектив як жанр, герой якого має чіткі ліберально-демократичні переконання, всякий раз наголошує: людське життя – головна цінність. Тож викрадення скрипки, коштовної діадеми чи старовинного манускрипту, як в процесі пошуку не тягне за собою наглої смерті, здебільшого знижує суспільне значення детективу.
Натомість у романі В`ячеслава Васильченка «Притулок для прудкого біса», попри наявність формальних жанрових ознак та вміло використаний інструментарій, порушено щонайменше два базових принципи. Перший – герой, він же – детектив-аматор, професор філології Богдан Лисиця дружить із полковником міліції паном Кодаковським. Хоча з полковником української міліції нормальній людині взагалі неможливо дружити. Українська міліція не є синонімом професійності. А Герой і Система, за законом жанру, мусять конфліктувати. Друге порушення: правилами гри, запропоновані інфернальним злочинцем, вимагають від Лисиці розгадати ім`я наступної жертви за його підказкою. І якщо вчасно не розгадати – жертва зникає. Тоді як закони жанру вимагають, аби жертва виявилася такою в буквальному розумінні цього слова. Тобто, була вбитою. Всяка смерть драматизує та додатково загострює ситуацію. Натомість Васильченко під фінал так і не пропонує жодної смерті – ну, хіба один персонаж помирає від інфаркту…
Герой «Мертвих квітів» Олексія Волкова, лікар Стас Ковач, на відміну від професора Лисиці зі свавіллям та пресингом українських правоохоронців стикається протягом усього розвитку дії. Розслідуючи причини смерті свого далекого родича, та шукаючи зв`язок між нею та ДТП, в якому загинула його сусідка, детектив-аматор постійно перебуває під загрозою неправедного арешту за сфабрикованою справою. Але коли доходить до фіналу, градус напруги раптово падає. Бо жертви, як виявляється, й тут жертвами не є – це знову детектив майже без убивства. І справа тут не в моїй персональній кровожерливості: жанр має свої правила та закони, котрі й роблять його зразки хітами продажів у всьому світі.
Раптом подумалося: ну, як детектив без убивства – це суто український тренд? Скажімо, «Слід на воді», один із попередніх романів Олексія Волкова, взагалі обходиться без трупів. Зниклу людину шукають і знаходять живою. В процесі жодна жива душа не набила навіть гулі. Проте саме цей роман Волкова отримав схвальні відгуки в соціальних мережах – більше ніде, критика жанру як така відсутня. Між тим, детектив без убивства – це як мелодрама без кохання, фантастика без інопланетянина, фентезі без чаклуна, екзорцизм без диявола, комедія без ковзання на банановій шкурці, романи Марселя Пруста без потоку свідомості тощо.
Але навіть автори зі стабільним читацьким попитом, якими можна назвати Анну & Петра Владимирських, примудряються робити розслідування не просто вбивства, а серії моторошних убивств раз по раз чимось не обов’язковим для своєї постійної героїні, психолога Віри Лученко.
У новому їхньому романі «Капкан для демона» маємо маніяка, який убиває жертви, перевдягнувши їх у ляльок. Шикарний задум передбачає, що весь Київ та персонально – лікаря Лученко, накриє густою пеленою кошмару. І для цього не обов`зково насичувати текст сценами надмірного натуралізму, чим Владимирські, власне, й не грішать. Досить створити моторошну атмосферу. Нелюд мусить чигати на людей буквально за кожним рогом, у кожному темному під`їзді – власне, це вдається з роману в роман американці Мері Хіггінс Кларк, коли вона пише нову книгу про серійного вбивцю. Але в цьому, як і попередніх романах, Владимирські заявляють серійника на початку, аби ближче до фіналу знову Віра Лученко, відволікшись від родинних та побутових проблем, своїх та чужих, згадала: так маніяка ж давно не ловили…
Утім, сказане вище не має жодного наміру оскаржити індивідуальну, давно сформовану творчу манеру колег, котра напевне цілком відповідає сталому світогляду кожного з них. Швидше це спроба пояснити: український детективний роман має безліч незаповнених ніш та цілком здатен – за наявності авторі та ринку – або розвивати вітчизняний тренд «детективу без убивства», або – творити йому альтернативу. Це не заклик робити море трупів. Це побажання рахуватися з тим, що кращі зразки детективного жанру підкреслюють цінність людського життя через моделювання максимально кричних для людини й суспільства ситуацій. Адже кинути виклик жорстокому вбивці значно цікавіше. На цьому фундаменті детектив тримається ось уже більш як півтора століття.
Читайте також:
Ярина Цимбал. Прникливий лікар проти радянської медицини (про український детектив 1920-х);
Олександр Стукало. Детективна література: історія з убивствами.
