Катя Бабкіна – одна з найуспішніших українських молодих поеток, авторка збірок поезії «Вогні святого Ельма» і «Гірчиця», прозової книжки «Лілу після тебе». Цієї осені світ побачив роман Бабкіної «Соня», що вже спричинив дискусію в українських медіа. Спеціально для інтерв’ю «ЛітАкценту» авторка розповіла про статус поета в сучасній Україні, своє бачення взаємодії прози і поезії, дещо прояснила сюжетні інтриги свого роману і поділилася планами на найближче майбутнє.

— Катю, скажи, чому поети починають писати прозу? Ми ж знаємо від багатьох світлих умів, що поезія — то первинне і чистіше за прозу. А он навіть в українській літературі: від Андруховича і Забужко і до тебе з Анею Малігон безліч поетів постійно пробують себе в прозі? Чого воно так?
— Я мало що знаю від світлих умів, тому мені незрозуміло й не близько те, про що ти запитуєш. Для мене писати поезію й прозу – засадничо одне й те саме. З прозою в собі живеш довше, перш ніж випустити її, треба її прожити детально – але це питання обсягу й, можливо, темпу. Вірш проживається одразу, коротко триває; роман проживаєш довго. Не говорю тут про технічні моменти – редагування, добирання слів, набирання тексту. Сама історія слеш ідея слеш емоція створюється одразу. В и н и к а є. Потім ти її переживаєш, або, якщо хочеш, пропрацьовуєш. Потім передаєш далі. Як це може бути більш або менш первинним і чистим залежно від роду і жанру – я не розумію. Так і перекажи світлим умам.

— Поезія з її ритмікою і можливостями взаємодії на слухача від початку була ближча до сакральних дійств, трансів, шаманізму — ось що я маю на увазі під «первинністю», певно. Хоч воно тобі однаково важить — і поезія, і проза, але почала ти все ж з поезії. Як поясниш? «Економічний» фактор — легше вхоплюється?
— Про «економічний» фактор поезії в Україні не йдеться (посміхається). Це тобі хто завгодно скаже. Ніколи не знаєш, хто насправді з чого почав. От Набоков почав із поезії – бачив би ти ту поезію. З книг першою вийшла збірка моїх поезій, бо так сталося.

— «Поет в Україні менше ніж поет», — йому треба ще щось для реалізації?
— Не оперую такими категоріями в принципі. Що за необхідність оцінки одної ідентичності, звідки вона? Якщо людина поет і все – це якийсь герметичний псих, а не людина. Людина буває мама, водій, відвідувач басейну, читач коміксів, любитель морозива, футбольний вболівальник, друг Володі або дівчина Васі, власник черепашки, дипломований інженер, студент другого курсу, начальник відділу, колекціонер вінілів, юрист, музикант, велосипедист і ще стоп’ятсот мільйонів версій. І все це, як на мене, всі стоп’ятсот мільйонів, необхідні для особистісної реалізації. Не лише в Україні. Окремо не розумію – як можна бути поетом, але менше ніж поетом, або більше ніж поетом. Має бути еталон Поета В Соціумі, від якого відраховувати більше або менше. Це абсурд. Спробуй собі пригадати хоч когось, хто був би лише поетом, ані більше, ані менше ніж поетом, а просто поетом.

— Я тут маю на увазі, очевидно, євтушенківську фразу «поэт в России — больше, чем поэт». Саме про це йдеться. А у нас, виходить, поет вже менше, ніж поет, бо хвацько береться до прози. І в контексті твоєї відповіді я можу назвати принаймні двох поетів, що є «лише» поетами: Римарук і Герасим’юк, в поезії величезні, прозу не писали. Що скажеш?
— Річ у тім, що для мене ідентичність «поет» така сама, як всі інші ідентичності людини, нічим не краща, не гірша і не інша, але в той же час абсолютно самодостатня. Якщо людина сценарист чи прозаїк, або перукар, вона від цього не більше і не менше, аніж поет. Що мав на увазі Євтушенко, напевне, краще запитувати в нього, я його не розумію в цьому випадку. Василь Герасим’юк — телеведучий, Римарук був головним редактором «Сучасності» та радником міністра. Від цього вони не більш і не менш, аніж поети, геніальні, до слова, поети. Загалом, твою думку про те, що поет, коли взявся за прозу, то він стає менше, ніж поетом, я не поділяю.

— Зрозуміло. А чого особисто ти взялася за прозу — «Соня» — то ж твоя не перша спроба, була ще книжка «Лілу після тебе»?
— Писати – це мій спосіб взаємодії зі світом. Я його в сумі не вибирала. Якби хто спитав, я вибрала би розуміти голоси тварин або рухати поглядом предмети, це весело й на цьому можна легко заробляти. Або бути вампіром – тоді ти завжди красивий, і сильний, і ніколи не помреш. Але я цього не можу, а можу писати. Що саме – поезію, прозу – це вже справа терплячості, уваги до процесу і посидючості. Тому я це роблю. Як кіт, знаєш?.

— А як змінюється, якою мірою ти змушена змінювати свою інтонацію в прозі порівняно з поезією?
— Ніякою мірою не змушена. Завжди намагаюся залишати інтонації максимально тремкими, чутливими й відкритими для живого голосу цього такого різноманітного, потворного і прекрасного світу.

— Розгортання тексту-образу-ідеї з поетичного «масштабу» до «масштабу» прозового — це болісний процес?
— Ні.

— На чому виростає твоя проза — ти знаєш свої ключові інгредієнти, вже визначила їх?
— На любові й увазі до світу. До абсолютно усіх його проявів.

— Багатьох зачепила тема інцесту в «Соні». Це сильно й сміливо. Але та різкість, з якою ти цю тему обриваєш, змушує задуматись: чи не злякалася ти розробити її до кінця, чи не зайшла з нею в певний глухий кут, коли вже легше було просто полишити цю лінію позаду? Тобто наскільки розвиток цієї теми відповідав початковому задуму?
— Початковий задум уривання цієї теми сформульований у тексті книги дослівно: «Як же тепер дізнатися, — спитала Соня. Руслан стенув плечима. – Я би не радив. Все, що з тобою було – все одно вже було. Краще думати, що все було добре й саме так, як тобі треба. Навіть якщо це тобі насправді зовсім не треба». Саме про це була історія з інцестом, про це і ні про що інше. Очікування, що автор розкладе все по поличках, розглянувши в різних контекстах – християнства, моралі, здоров’я, психології, права на вибір і на помилку, — на мою думку, нездале очікування. Це погано притрушена снігом ямка з кілком на дні для людей, готових зреагувати: авторка не впоралася із жахами, котрих не могло статися із солодкавою Сонею, заразом авторці забракло майстерності, тож вона просто прибрала персонажа.

Що роблять справжні люди, переживши таке, як думаєш? Якось мені судилося напитися з красивою дівчиною, і вона мені навіщось розповіла, що її першим чоловіком був її батько. Він її навіть не зґвалтував – вона взяла участь у цій любовній історії, неприйнятній із багатьох точок зору і, як виявилося пізніше, з її власної, абсолютно добровільно, не замислюючись, що робить, що буде потім, як з цим жити – тобто, не здійснила цього Вибору, не зробила цього Вчинку, а просто так сталося. Тому що так буває в житті частіше, ніж нам би хотілося. Чесно кажучи, якби я вибирала – вибрала би не знати цієї історії. Але вона розповіла, позбавивши мене цього вибору. І як ти з цим живеш? – спитала я. І вона пояснила, що живе з цим десь посередині між «цього не було» й «так було треба». Тоді, мовляв, не страшно. На диво багато жертв зґвалтувань та свідків чи учасників інших страшних чи просто неприємних подій, до речі, чинять так само. Частково забувають, частково миряться, частково спускають на гальмах – і звільняють місце в душі для нового. І, по-моєму, щось у цьому є. Тому «авторська відповідь» на питання, котре я вже почула разів сто, а саме «То Кай батько чи не батько?» – це «Яка різниця».

— Художній світ «Соні» — цільний у своїй «химерності». Але геть зовсім не скидається на реалістичний. Хоча чи не головним рушієм сюжету є подія вкрай реалістична — вагітність. Як ти давала собі з цим раду — узгоджувати світ Соні і світ реальний? Чи для тебе тут немає протиріч?
— Немає. Світ Соні реальніший, ніж може здатися. Або світ навколо нас химерніший, аніж ми думаємо. Мені дуже подобається, що багато людей сприймають абсолютно реальні події й явища за «химерний світ», і деяку мою химерність та відверто грайливу фантазійність за життєві, зворушливі моменти. Це значить, текст грає з ними, грає вже без моєї участі. Цього я й хотіла. Врешті, якщо я скажу тобі зараз, що знаю, як перетворити особисто тебе на доброго пса – в тебе все одно не буде стовідсоткових аргументів для доведення того, що ні, не знаю.

— Погоджуюся цілком і повністю. А чи не хотілось би тобі написати більш реалістичний текст, «міцніший, чорніший і правдоподібніший»?
— Текст, над яким я працюю зараз, дуже чорний. І настільки правдоподібний, що буде сприйнятий як абсолютна фантазія. Роберт Маккі каже, що люди охочіше повірять в абсолютно неймовірні нісенітниці на екрані, аніж у реальну історію з життя вашого сусіда. Думаю, з книжками значною мірою те саме.

— Скажи, що буде з Сонею «після» — невже вона так швидко пролікувала свій «хронічний інфантилізм» і буде таки чудовою мамою для своєї дитини?
— Соня буде чудовою мамою, але «чудова мама» – це для всіх нас, погодься, різна людина.

— У який ряд персонажів — української, світової — прози для тебе особисто стає Соня?
— Вона подружилася би з Оскаром Шеллом, не втрималася би від того, щоби скуштувати «хімії» з «Токіо нас більше не любить» і від короткої любовної пригоди з Герою, була би безжально побита Сміллою Ясперсен з огляду на неможливість впливу на неї авторитарного здорового глузду, а Книгу Піску не заховала би, а загубила. Або подарувала Крістоферу Джону Френсісу Буну – він би тішився із неї нескінченно.

— Як на мене, зараз в українській прозі ми спостерігаємо стовідсотковий застій. Що ти про це думаєш? Чи так це?
— Ні, це не так, я доста читаю сучасної європейської та американської прози, котра стає популярною, добре продається і облизана критиками – в тому числі й нашими. Вона часто менш глибока, менш справжня і жива, ця проза. Їм просто більше пощастило із середовищем поширення, й із середовищем в принципі. Крім того, в нас є виразна тенденція «Господи, вибери мені одне око» – авторське середовище вирівнюється за рахунок того, що голову, яку підняли зависоко, переважно одразу ж стараннями натовпу зносять, просто щоби не підстрибував. Ну, бо як так – визнати, що у когось щось вийшло? Це не по-нашому. Мало кого вистачає на те, щоби піднімати її знову й знову, поки не набридне зносити, а з іншого боку, в окремих випадках спрацьовує лише наполегливість, без якості. До цих речей гранично необхідно ставитися з іронією. Час це все розставить на місця, зараз варто просто максимально від цього ізолюватися емоційно. Всім – авторам, читачам. Просто обирати своє й міцно за нього триматися.

— Ти кажеш, що добра проза таки є. А назви от найсильніші свої читацькі «експіріенси» останніх років. Маю на увазі прозу.
— Я мало читаю сучасної української літератури, мені ще до безкінечності дочитувати світову класику. З того, що пригадаю отак одразу з останніх років, – рубець на серці лишили «Ворошиловград», «Історія про троянди, дощ і сіль», наприклад.

— Цей рік у нас дуже бідний на якісну прозу. Та, попри це, скоро оголосять короткий список ВВС. Думаю, ти маєш до нього потрапити. А кому б ти сама могла вже зараз напророкувати перемогу? Чи є в тебе тут фаворит(и)?
— Зі списку я читала дві книги – «За чверть десята» Макарова та «Одної і тої самої» Прохаська. В різних вимірах і дуже по-особливому, за окремими, проте рівновагомими критеріями, кожна з цих книг неземна і чудова. Щодо будь-яких премій та винагород – це завжди в першу чергу збіг дуже різних обставин та факторів, а вже потім – зріз ситуації, якості, перспектив. Дуже важливо й добре, що премія Книжка року BBC є й постійно її хтось отримує.

— Катю, дякую тобі. Останнє питання: поезія — це… що?
— Це вдалий спосіб висловити світ.

Розмовляв Євгеній Стасіневич

Читайте також: Євгеній Стасіневич: «Легка чарівність інцесту» (рецензія на роман Катерини Бабкіної «Соня»)