На яку полицю ви поставили хрестоматію доктора Падлючча «Шидеври вкраїнської літератури»: високу чи низьку? До бульварного чтива чи інтелектуального? Там, де фікшн чи нон-фікшн? І взагалі, це белетристика, по-вашому, чи літературознавство?
На презентаціях Михайла Бриниха найчастіше запитують, чому «Шидеври» в назві книжки написано з помилкою. Читацька публіка гостро реагує передусім на суржик і стьоб: одні захоплюються, другі обурюються, треті не хочуть брати до рук і вдовольняються позицією «не читал, но осуждаю». Видавництво Laurus, де з’явився друком цей шедевр, цілило, безперечно, в масліт. Про це свідчать зовнішні дані книжки, що їх виразно протиставлено модельним 90–60–90: книжка малого формату, не товста і не тонка, а саме така, щоб дублікатом безцінного вкладу поміститися в широкі штанини, хіпстерську сумку чи елегантний клатч. Приймати доктора Падлючча можна де завгодно — в транспорті, в черзі, в туалеті — і в будь-якій позі: стоячи, сидячи й лежачи.
Попри видиму розважальність своєї хрестоматії, доктор налаштований цілком серйозно. По-перше, він любить шедеври, про які пише, по-друге, поважає їхніх авторів, по-третє, не заперечує просвітянської формули про сіяння літературою розумного, доброго й вічного. Він узагалі відверто непостмодерністський усупереч своєму стилю, напхом напханому цитатами, алюзіями й ремінісценціями.
Якби доктор Падлюччо був лікарем, то йому одна дорога — в реанімацію. Він кропить живою водою твори закатованих шкільною програмою класиків, воскрешає скам’янілих і забронзовілих письменників, витягає на світ божий запилені шедеври. І виявляється, що у божественному рибгоспі вкраїнської літератури осетри й форелі не виздихали, а просто залягли на дно.
Публіка все це побачила, розкусила і прийняла правила гри. Ті, хто подолав огиду і простягнув руку до «Шидеврів» на полиці в книгарні, приєдналися до секти шанувальників славетного Падлючча. І мало хто помітив, що доктор замахнувся не лише на шкільну програму з української літератури. З арбалетом у руках і самурайським мечем між зубами він сам-один відважно пішов походом проти цілого академічного літературознавства і то не лише радянського, як можна було би подумати.
Півтора року тому на публічній лекції в столичній книгарні «Є» на Лисенка професорка Віра Агеєва переконувала: шкільну програму з літератури треба негайно й радикально міняти, щоб, відсіявши зерно від полови, прищепити учням любов до рідного слова. Праведний гнів літературознавиці впав на голови передусім класиків-народників і клятих соцреалістів. «Собор» Гончара полум’яна Віра Павлівна запропонувала поміняти на Домонтовича, а на питання з публіки, кого вона особисто викинула б з програми, нічтоже сумняшеся відрубала: Карпенка-Карого!
Сучасне академічне літературознавство давно склало зброю перед українськими класиками. Доба перебудови нагадувала перший курс вишу: науковці-гуманітарі, яких суворі й консервативні батьки раптом відпустили у вільне життя, заходилися не тільки досліджувати невідоме й заборонене, а й зривати портрети, валяти пам’ятники, розвінчувати богів і чіпляти ярлики чи то пак міняти їх. Пощастило хіба модерністам: співачка досвітніх вогнів перетворилася на апологетку фемінізму, гірська орлиця стала завзятою ніцшеанкою, а сонцепоклонник виявився перелюбником і черевоугодником. Патос тієї деструкторської доби уособлює назва книжки Тамари Гундорової «Франко не Каменяр».
Усім не-модерністам нашвидкуруч причепили ганебний ярлик «народник» і покинули напризволяще. Коли востаннє виходило добротне дослідження про Шашкевича, Руданського, Нечуя-Левицького, Свидницького чи Марка Вовчка? Вузівські посібники для студентів, котрі зі шкільної лави ревуть від укрліт, як ті воли Панаса Мирного, до уваги не беремо.
Доктор Падлюччо вийшов на поле бою, всіяне кістками класиків, і під його пером ожили степи й озера. Він не тільки дотепно переказує сюжети відомих творів, а й пропонує власні оригінальні інтерпретації. Тут немає кріпаків, уярмлених селян, глитаїв, жертв соціальної несправедливості і типових представників чого-небудь — стандартного набору підручникових означень. «Сто тисяч» Карпенка-Карого в трактуванні доктора Падлюччо — найактуальніша книжка сьогодення. В одному невеликому сюжеті драматург щільно, в кожному персонажеві, втілив «квінтесенцію українського світогляду», яку воліють замовчувати паранауковці-етнопсихологи і яку давно сформульовано в анекдоті про «А це на помідори!» Засадничий потяг до накопичення, «пріобрєтєнія» земельки Падлюччо влучно охрестив «феноменом Межигір’я».
«Кайдашева сім’я» Нечуя-Левицького — навпаки, не анекдот, а «глубочайша філософська рефлексія про вкраїнський характєр», від якої не стільки смішно, як грішно. І хоча тут доктор утримався від асоціацій із сучасною політикою, мимоволі уявляється зала ВР у перманентному стані війни, адже «Мир — це смерть. Тиша рождає печаль і скукотіщу, і тільки огонь заголеної сраки висікає ту іскру буття, що не дає людині зложити кості в меланхолії та думах про гірку долю світу».
Спершу може здатися, що доктор дотримується схеми шкільного підручника, який прагне навчити школярів визначати тему й ідею твору і де традиційно тема — це соціальний антагонізм або згубний вплив середовища, а ідея — заклик до боротьби й повалення чого-небудь. Доктор Падлюччо не боїться визнати, що є твори «безідейні», які не лише ні до чого не закликають, а навіть нічому не повчають, і що герць правди й кривди не завжди цікавив наших письменників. У його версії «Інститутка» — про відсутність вибору як онтологічну драму, «П’яниця» Мирного — про зраду власного таланту, «Санаторійна зона» — про життєву поразку, «Тіні забутих предків» — ода природній людині, не зіпсутому цивілізацією життю й полігамії, «Краса і сила» Винниченка — взагалі неясно про що. Доктор не смокче свої пальці, сподіваючись видобути з них концептуальний нектар, і щиро визнає неспроможність поколінь літературознавців дати собі раду з такими шедеврами, як «Енеїда».
Інтерпретації Падлючча сягають далі паралелей класичних сюжетів із сучасністю — його цікавить не лише зміст, а й форма, особливо коли від крутого реалізму він переходить до улюбленого нині модернізму. Аналізуючи жанрово-стилістичні особливості творів, доктор теж шукає свіжачка. Гоголеві «Вечори на хуторі біля Диканьки» він дотепно представляє як зразок концептуального мистецтва і порівнює їх із альбомами «Бітлз» та «Біч Бойз», на прикладі назви «Краса і сила» демонструє художню силу безглуздості й заперечує роль фантазії в новелістиці Григора Тютюнника.
Як усім смертним і навіть безсмертним, Падлюччу властиво помилятися. Можна було би говорити про множинність інтерпретацій, але навіть гуманітарні науки спираються на факти. У випадку «Землі» Довженка точно відомо, хто був першим — курка чи яйце. Фільм «Земля» — це не екранізація кіноповісті, як гадає автор, навпаки, кіноповість «Земля» — це досить пізній, повоєнний твір на основі фільму, навіть не кіносценарію, коли Довженко зметикував, що вигадав новий оригінальний жанр і взявся переводити свої довоєнні фільми в кіноповісті. Тож говорити про «автокражу смислів і збіднення поліфонії тєкста» — це набріхувати на фруктового впередзорця.
Зрештою, академічні літературознавці можуть хіба позаздрити доктору. Там, де вони довго й нудно ламатимуть голови й списи, вигадуючи гідні наукові мотивації та підбираючи високу літературознавчу термінологію, він розправляється одним махом: «Дальше в романі йде кусок, який можна щитать окремою новелою, удачно інтегрованою в оповідну тканину путьом встромляння».
Чи підбере хтось із літературознавців рукавичку, що її свідомо чи несвідомо кинув доктор Падлюччо? Чи злізе хтось із академічної вежі чорного дерева до посполитого читача? Хочеться вірити, що колись глибоке й цікаве літературознавче дослідження, написане регулярною українською мовою, здобуде не меншу популярність і сягне більших тиражів, ніж «Шидеври вкраїнської літератури». А поки що це кордон між мертвим і живим в українському літературознавстві.
Читайте також:
Олександр Стукало. Позакласне читання (рецензія на книжку Михайла Бриниха «Шидеври вкраїнської літератури»)
Андрій Дрозда. Це відіо безценне
Оксана Щур. Філологічний трьоп, або Насолода для обраних (рецензія на книжку Михайла Бриниха «Шидеври світової літератури»)
