284] quare in seminibus quoque idem fateare necessest,
285] esse aliam praeter plagas et pondera causam 285
286]motibus, unde haec est nobis innata potestas,
287]de nihilo quoniam fieri nihil posse videmus.
288]pondus enim prohibet ne plagis omnia fiant
289]externa quasi vi; sed ne res ipsa necessum
290]intestinum habeat cunctis in rebus agendis 290
291] et devicta quasi cogatur ferre patique,
292]id facit exiguum clinamen principiorum
293]nec regione loci certa nec tempore certo.
284] Отже, в насінні речей, крім ваги їх та поштовхів різних,
285] Мусимо визнати й цю, притаманну їм, рухів причину,
286] Звідки й у кожного з нас – природжена волі властивість,
287] Бо ж із нічого ніщо, як ми бачили, не виникає.
288] Творять усе не одні тільки поштовхи, зовнішня сила,-
289] Опір їм чинить вага. А що розум в усіх своїх діях
290] Сліпо якійсь необхідності внутрішній не підлягає,
291] І, покорившись, мов раб, не ступає за нею безвольно,-
292] Це через те, що начатки речей відхиляються дещо
293] Під час падіння свого в невідомому часі та місці.
Лукрецій. Про природу речей, II, 284-293
(Тіт Лукрецій Кар. Про природу речей. К.: Дніпро, 1988, переклад А.Содомори)
Писати про Тувіма важко не тому, що про нього уже так багато сказано (дуже повно чи навіть майже вичерпно, і не тому, що його тексти — зрозуміло-відкриті, але водночас — «темні» і загадкові, і не тому, що уявлення про його поетику, світогляд і культурний контекст творчості так явно — і так іноді непомітно для нас улягають міфові (чи навіть радше не одному міфу) про Тувіма. Писати про Тувіма важко тому, що, принаймні для мене, ключовою категорією, крізь яку можна інтерпретувати його фігуру в усій повноті іпостасей (Поета, Пияка, Поляка, Пророка, Єврея, Патріота, Доброго Приятеля, Подорожнього, Покутника etc), є категорія клинамена, себто не просто відхилення, а відхилення як прояву, з одного боку, нічим не детермінованого «сліпого» випадку, а з іншого — непідвладної жодним законам вільної волі, що перетворює «атом» на «творця». І саме тому тут — Тувім-як-клинамен (а не, скажімо, Тувім-і-клинамен), бо Тувім не улягав клинамену, а сам був живим його втіленням: у кожній з личин мало місце суттєве відхилення від норми, значуща і смислотворча похибка, і навіть біологічне, «природне» тіло Тувіма дало йому не спадкоємця (породжену його тілом і духом матеріальну тілесність людини) — а спадщину (породжену його єством і підвладну його розуму абсолютно реальну для органів наших чуттів матеріальну тілесніть поезії). Ось метафора про-явлення (розтілеснення, вословлення): тувім-як-клинамен упав у невидиму профанному окові складку світу — і проріс, і дав плоди, і дав тінь, і спричинив гру світла і тіні, і його клинаменна нерозділимість у складці світу стала джерелом мерехтіння «між» Словом і Тілом, творячи реальність удосяжненого іще не у відчуттях, а лише в перед-досвідах, заповнюючи пустоти в одночасності та єдиносутності «цього» й «того», «до» й «по». Мерехтіння це співтворили, зокрема, уже згадувані Тувімові іпостасі-апорії (Поета, Пияка, Поляка, Пророка, Єврея, Патріота, Доброго Приятеля, Подорожнього, Покутника etc): на шляху своєї безмежної вільної волі «творця» він уяскравлював чи, навпаки, затемняв, їх (а надто якщо сприймав як свої «безвиході» — те, чого він не здатний був уникнути, не міг обійти), а вони, разом узяті, якраз і складали феномен його клинамена. Отож він долав суперечності — і вивільнявся (водночас, при кожному акті вивільнення, втрачаючи дещицю своєї свободи — аж до того, що став, по суті, в’язнем свого дому, своїх найближчих, самого себе). Але тут якраз і лежить зерно істини про Тувіма-як-клинамена: апорія буквально — «безвихідне становище», одначе Тувім помістив себе всередину суперечності, в «нору» між іпостасями, в щілину, в по’ру — й отримав завдяки цьому буттєвий зазор: межи простір-тривання-час.
Пишучи цей непростий для мене ескіз, я свідомо уникаю забави в «тувімознавство» — факти біографії поета розлого досліджені (зокрема мною, в книжці «Юліан Тувім: поезії і контексти»). Та як перекладача мене цікавлять також і його апокрифічні риси, не включені в класичну «тувімологію», — непроговорені, неявні, «темні», може, навіть суперечливі та на перший погляд абсурдні.
Дослідники (чи, ширше, майже всі ті, хто говорив і писав про Тувіма), зазвичай наближалися до нього, озброєні Діогеновим ліхтарем, шукаючи (і знаходячи) — кого? — Поета, Пияка, Поляка, Пророка, Єврея, Патріота, Доброго Приятеля, Подорожнього, Покутника etc. Але я у своїх пошуках Тувіма волію озброїтися не Діогеновим ліхтарем, а самим Діогеном: філософом-трикстером, хитруном і маніпулятором (бо всяка інтерпретація — маніпуляція), кініком (бо коли Діогена, який потрапив у полон, виставили на продаж, то на питання, що він вміє робити, філософ відповів: «Панувати над людьми!» — і попросив оголосити, чи не бажає хто придбати для себе доброго пана), «футуристом» (бо дегуманістом і носієм безконтрольного індивідуалізму), блазнем та фриком (бо блазень, трикстер і фрик — хоча й не іпостасі клинамена, проте споріднені з ним через функцію інституалізації «деякого відхилення», і не тільки)…
Для мене Тувім і Діоген (зіставлені, а водночас протиставлені) — і в своєму «сміховому» вимірі, й у вимірі своєї взаємодії з владою — є втіленнями цілком особливого «двосвіття» (термін М.Бахтіна). І Тувім — у різних своїх іпостасях, і Діоген жили у схибленому світі сміху-і-страху, в Іншому Світі, паралельному до світу офіційного, врегульованого, несхибного, причому основоположними, ключовими стимулами, що запускають механізм випадкового, є як страх (смерті?), так і сміх. Про це ми знаємо з випадків-анекдотів, з яких в основному і конструюються міфологізовані біографії Діогена й Тувіма.
Отож, озброївшись Діогеном, як хитромудрою «відмичкою», але не на рівні логіки чи аналогій, і навіть не на символічному рівні, а на рівні конструювання і перетворення «Тувіма» з Поета, Пияка, Поляка, Пророка, Єврея, Патріота, Доброго Приятеля, Подорожнього, Покутника (а також насмішника, ексцентрика, алхіміка, танцівника, віртуоза) etc. в іще одного «Тувіма», який — то «трава тувім» (бо рослинні соки і кров для Тувіма — одне), то «дитя» у своїй вітчизні, що нею є Бог — «Дух, Син і Батько всесвіту», я приходжу до потреби переформулювання Тувімової «самоутопіїЙ» (автометаутопії, біографічної метаутопії, метамегаагіографічної утопії), цілковито суголосної й водночас несуголосної з масової культурою, в її розвитку в щось абсолютно третє.
Я хочу збагнути внутрішній лад клинамена за допомогою його антипода — по суті, також клинамена, зламуючи клинамен клинаменом, «антиключем», так само, як здатність до метаморфоз руйнується функцією протеїчності, бо в мисленій як утопія біографії Тувіма важливий не тільки випадок, клинамен, а й протообраз — себто потенціал відхилення від (і наближення до) нього, і тяглість перетворення, і от уже виникають «пан» Тувім (підліток єврейського походження із примітною родимою плямою на щоці — наче подвійно обтяжений тавром), Пан Тувім (елегантний мужчина, впливовий, славний польський поет), Тувім-Пан (ловець німф і рим в усій божественній красі вкоріненої в природу мімікрії; людина метафор і метаморфоз — (проте і) протеїчна людина). А ще — Пантувім (мислений як пантеон у його основоположному значенні, адже Тувім, за влучним спостереженням Пйотра Мативєцького — людина з людей, фігура з фігур, поет із поетів), а також — Пан-Тувім, прочитаний і як пан-товім, себто вседобрий (ефект дивного синтезу грецької і гебрейської: «тувім» — спотворене гебрейське слово tovim). Читаючи Тувіма, треба здобутись на усвідомлення того, що все у його житті було одночасно закономірним (і в певному сенсі — єдиноможливим), але водночас — неправильним.
Як перекладач, я цілком свідома того, що со-творення (переклад) — це неодмінно водночас і спотворення, але я віддаю належне погрішності, чи похибці, чи клинаменності Тувіма в цілому, і тільки це, в кращих традиціях сміху-і-страху, вносить хаос у порядок, себто упорядковує хаос, зводячи в єдине раціональне й ірраціональне, вбудовуючи в (мою) свідомість стан панічної ейфорії.
Перефразовуючи Мераба Мамардашвілі («диявол забавляється з нами, коли ми не мислимо точно») — «Пан забавляється з нами, коли ми мислимо». Забавляється — «Тувімом», але насамперед «мною», і в цій грі — грі Пана із клинаменом як сином бога — все неповторне, ніщо не відтворюване, а отже, все необ’єктивне, позаоб’єктне, метафізичне. Таємниця забави з Тувімом у тому, що він, як і всі великі, може бути побачений або тільки у своїй малості, або тільки здаля. Загадка У цьому сенсі — на рівні індивидуальному — невідтворюваною є “сума статусів” Тувіма — Поета, Пияка, Поляка, Пророка, Юродивого, Патріота, Доброго Приятеля, Подорожнього, Покутника і т. д. Заміна «Єврея» на «Юродивого» — то всього лише іще один вибрик клинамена у тій частині особистості, яка визначається зовнішнім соціальним контролем і забезпечує взаємодію з оточенням з прогнозованими взаємними очікуваннями і результатами (а надто в особливих умовах особливого міста Лодзь чи особливого міста Варшава). У випадку Тувіма прогнозованість категорично не спрацьовує: він долає усі можливі соціальні структури (знову опиняючись щоразу «між», узяти б бодай майже непристойний добробут обласканого польською партноменклатурою Тувіма в голодній і вбогій повоєнній Варшаві — та одночасну його цілковиту вбогість як неможливість мати і бути) — недополяк, недоєврей, людина у невичерпно межовій ситуації сміхо-страху, а також конформізму й нонконформізму (з її багатими можливостями для спекуляцій), яка, особливо наприкінці життя, стала йому чи не єдиним істинним джерелом поетичної екстази. Тільки ж і тут — нюанс: Тувім долає усі можливі соціальні структури, бо випадково — самим фактом свого народження — стає сучасником, свідком і співучасником радикальної трансформації підвалин старої (сиріч попередньої) культури. На п’ятнадцять років старший за Тувіма Малевич писав, що нові часи своїм радикальним мистецтвом убивають стару людину, і коли добивають її остаточно, з пресованих решток охоплених ентузіазмом людей, як із цеглин, будується нове суспільство. Тувім бачив це трохи інакше. Але власне це «трохи» — тут корінне, принципове: для юнака події трагічних 1910-х, включно з подіями Першої світової війни, означали всього лише «те, що начатки речей відхиляються дещо під час падіння свого в невідомому часі та місці». На маргінесі зауважу, що вже події Другої світової Тувім відчитує майже виключно як Єврей та Покутник, і майже виключно — через прописування біографії в агіографічні (хоч по суті — антижитійні, тому що бачені через призму Іншого Світу) структури, і в контексті цих візій особливо значущими є Тувімова «дорога до комунізму» та його «комуністична екзальтація» (принаймні так це окреслює у своїй монографії «Лице Тувіма» вже згадуваний Пйотр Мативєцький).
Але на початку джерелом агіографічності (чи, може, пророкуватості як недорікуватості) для Тувіма була радикальність альтернативи (тут-і-тепер «вписана» в його клинамен як Пророка-Паяца, про-явлена в клинамені). Тувім ще задовго до Другої світової, прочитавши «Майн Кампф», стверджував, що антисемітизм дорівнює фашизму, але він не помітив, що «відхилення» було закладене набагато раніше: якраз футуризм передбачав балаганно-блазенську радикальність методів нав’язування себе суспільству. Не тільки сенси і конотації, а й соціальна практика футуризму були предтечами практик більшовизму і фашизму. І власне в цій особливості світогляду, притаманній цілому поколінню, закорінена багатьма коментаторами і дослідникаами творчості зауважена Тувімова любов до різного роду домінування, навіть до грубої сили (у ранній творчості він навіть вживає слова «арієць», «арійський», більше того, у писаних приблизно тоді ж листах він неодноразово роздумує над темою «арійськості» як обраності, але тут конче треба пам’ятати про контекст, себто — про відсутність тоді такого безумовного для нас контексту). Нав’язування себе суспільству (і влада над ним) могло здійснюватися і засобами «спектаклю», видовища — як демонстрації сили (бо навіть мода становить демонстрацію причетності до кола «обранців»). Мабуть, звідси виводиться наскрізна в Тувіма (поряд із низкою інших) тема безвладних, безвольних ляльок та маріонеток. Маніфестаційна «простота» та старанно пильнована «ексклюзивність» кав’ярняних «спектаклів» Тувіма багато в чому зводилися до упорядкованого автоматизму «фігурок» скамандритів та їхніх «глядачів», «публіки». Кав’ярняні приятелі «Тувім», «Івашкевич», «Слонімський», «Лехонь» (на відміну від Тувіма, Івашкевича, Слонімського, Лехоня) тощо у світі «Зємянської» були не зовсім справжніми приятелями (ба навіть не зовсім справжніми людьми) — за свідченнями тих же Лехоня та Івашкевича, поза кав’ярнями Тувім ні з ким із них практично не спілкувався. Переконана, що кав’ярні були для Тувіма частиною його персонального міфу, але водночас «територією влади», незаперечного домінування. Ось випадок, який вельми промовисто ілюструє вищесказане. 1929 рік. Тувім приїжджає на «авторський вечір» у провінційне, мале і «бридке» містечко Бендзін. Товариство зібралося в єдиному більш-менш пристойному закладі, як на те, обставленому у спосіб, «зненавиджений» Тувімом. Але Тувімові — добре. Далі — цитата: «Попри це, Тувім добре почував себе серед нас — дрібних урядовців, вчителів… між яких були люди найрізноманітніших переконань. Ми цілий рік були пересварені між собою… гризлися на зборах… та в цю мить ми чемно сиділи за столом, об’єднані присутністю Тувіма…» (Див.: Пьотр Мативєцький «Обличчя Тувіма»). Отож — «ексклюзивний» Тувім, стихійний і епатажний Тувім — як гарант порядку, як щось, що врівноважує стихійність: «Творять усе не одні тільки поштовхи, зовнішня сила, — Опір їм чинить вага…»
Ж. Батай прямо включав мистецтво до «затратних» видів діяльності (маючи на увазі затрачання не лише індивідуально-психічних, а й соціально-економічних ресурсів), а вищою формою такої діяльності вважав жертвопринесення — ритуальне знищення речі, яка перетворюється на чисту енергію сакрального. То кого (або що) жертвоприносив Тувім?
Тувім керувався інстинктом самозбереження — і в житті поза Словом тяжів до абсолютно тоталітарної помпезності (чи принаймні не намагався її уникнути); в одному його з листів до сестри, а також у численній тогочасній пресі наводяться описи того, як його зустрічали, коли він повернувся зі США у «нову» Польщу; взагалі, мабуть, ніщо тоталітарне було пізньому Тувімові не чужим. Оболонка помпезності ставала йому своєрідною мушлею, панциром чи «мундиром поета», який відволікав увагу від його істинного лиця (що у своєму тілесному прояві ставало частиною офіціозної личини, по суті, більше ніж маскою, бо ця маска, «заморожуючи» тілесну тканину живого обличчя, робила її надто крихкою: Тувімового лиця під усіма виплеканими поетом нашаруваннями уже не могли розгледіти навіть друзі. Тувім-клинамен намагався вибити клин клином: це була доволі невдала спроба витіснити одні ритуали і символи іншими — щоби отримати власну символічну легітимність і позбутися — в собі — решток авангарду. У якомусь сенсі вигаданий попереднім Тувімом Тувім вигадував нового — старого — Тувіма, який хотів стати згідним із новими законами, правомірним, легітимним, реальним. Наприкінці життя (точніше, у 1946 році, за приблизно шість років до смерті поета) подружжя Тувімів удочеряє дівчинку (і в тому теж присутнє своєрідне відхилення: Тувім нізащо не хотів наражати свою дружину Стефанію на ризик пологів) — намагаючись стимулювати свою уяву, вкорінитися в повсякденній реальності. Натомість це сурогатне (аномальне, бо вмотивоване насамперед почуттям вини) батьківство тільки посилило його паніку — і насамперед страх смерті, воно локалізувало цей страх, породивши нові нездоланні фобії, а тоді зібравши сотні розрізнених причин і прикмет у єдиний концентрований пучок ніщоти. У якомусь сенсі Тувім цілеспрямовано (хоч, може, не до кінця свідомо) цим сурогатним батьківством зламав себе як творця, зруйнував свою дотеперішню здатність долати власні межі, перетворив метафізичне «буття в собі» на приватно-міщанське «буття для себе» (раніше поєднане в-собі-і-для-себе бутті), втративши водночас і решту свободи (остаточно переставши належати самому собі), і волю (бо з появою в сім’ї маленької сирітки Єви, єврейки за походженням, поезія перестала бути для Тувіма всім тим, чим була до того); він як поет змілів і змалів. За перші півроку після повернення в Польшу (а це сталося в червні 1946) Тувім написав лише одного вірша — «Варшаві в році 2000-му» (грудень 1946), наступний вірш-афоризм — «Вірш про багатослівність сиромудрих полемічно-критичних статей» — був коротшим, ніж його заголовок, ще один — другий за весь 1947 рік — гумористичний «Рим-цим-цим». У 1948 — жодного ліричного вірша і лише один вірш-жарт, у 1949 — написані на вимогу влади «Політичні ямби», п’ять віршів про Варшаву, а також сповнений болю вірш «Мати». Далі знову — нічого. Навесні 1953 року Тувім нарікав у розмові з Юлієм Віктором Гомуліцьким: «Пане Юлію, я вже не можу витримати того haraczu, який мені доводиться постійно платити, щоби не втратити того, що в мене є, і щоби могти й надалі займатися всім тим, що мені відповідає і що тримає мене при житті. Я вже нині боюся кожного Нового року кожного ювілею і кожної події, які б мене змусили писати те, чим я [потім] гидую що постійно оплачую тим, що хворію» (Juliusz Wiktor Gomulicki. Czlowiek-wiersz, czyli o Julianie Tuwimie //Julian Tuwim. Nowy wybor poezji. (Wybral, ulozyl, poslowiem i nota edytorska opatrzyl Juliusz Wiktor Gomulicki)/ — PIW: Warszawa, 2002, s.653-671)) Це Тувімове «зніщотіння» (у його відчуженні від джерел творчості, від творення і від спів-творення як со-творення співу), нагадувало «зніщотіння» Адама після вигнання з раю — не через вигнання як таке, а через абсолютну неможливість у рай повернутися. Означений Тувімом передсмертний крах (край) — засвоєна і освоєна тілом точка неповернення духа — цілком в дусі «реальної філософії» «раracharaxon to nomisma». Поява Діогена Синопського в Греції була нібито спричинена вигнанням його із Синопа, де він займався карбуванням фальшивих монет, повернення Тувіма до Польщі — це те ж таки «раracharaxon to nomisma» у вимірі клинамена, певний особливий різновид «відхилення» в діяльності, внаслідок чого той, хто перечеканює, фальшує монети, перечеканює, фальшує себе. Тувім перестав могти писати, бо (мабуть, одночасно із божевіллям матері) вийшли з ладу і поламалися, поступово зазнавши цілковитого краху певні внутрішні установки, «внутрішні форми свідомості» (термін М. Мамардашвілі). Настав момент, коли в нього не лишилося знаряддя для мислетворення: Тувім перестав себе бачити — певною мірою, внаслідок витіснення зі свідомості «легітимного себе» — «себе нелегітимного». Метафори, образи Тувіма сприймаються і усвідомлюються як живі, бо слово — як тіло, стає носієм «смислової енергії» (термін Тинянова), але парадоксальним чином, за рахунок одночасної присутності багатьох іпостасей, «основна ознака» слова проявляється зокрема через «витіснення». Як тільки момент такого витіснення проходить, як тільки «боротьба» закінчується, — метафора перестає бути динамічною, вмирає, стає ужитковою — мовною [Див. Тынянов Ю.Н. «Литературный факт».] Іронія в тому, що насправді Тувімові іпостасі-апорії (Поета, Пияка, Поляка, Пророка, Єврея, Патріота, Приятеля, Подорожнього, Покутника etc) завжди були нероздільними — так само, як нероздільні почуття і думки, воля й емоції, інтуїція і логіка, розуміння (у пізнанні Іншого) і самоусвідомлення. Повернення в Польщу розтрощило, ніби камінь, кинутий в дзеркало, глибокий (основоположний для Тувіма, бо безнастанно смислопороджуючий) внутрішній образ — status quo ante bellum. Він уже не міг поводитися як Пророк (що порушило його метафізичні взаємини зі Словом), ані, внаслідок цього розламу, — як Поет. Не міг — як Пияк (через цілковиту емоційну і фактичну залежність від дружини Стефанії, через потребу добробуту й зі страху все втратити). Тісно співпрацюючи з новою владою, Тувім не міг поводитися ані як Поляк (що мало свої витоки ще в культурно-політичній дійсності, згенерованій Пілсудським), ані як Єврей, що, не в останню чергу, стало причиною низки розривів з давніми приятелями, більше того, Тувімові наприкінці його життя дедалі частіше (і небезпідставно) закидали антисемітизм. Колаборант Тувім, принаймні на території колаборації, вимушено перестав бути Патріотом. По суті, йому залишилася єдина іпостась — Покутника, але якраз вона, перепущена через чистилище витіснення, була найменш творчою. Тувім і далі залишався клинаменом, але вже далеко за межами соціально-утопічного, і навіть за межами служіння Слову. Тобто він, певною мірою свідомо, знівелював ідею, яка виправдовувала його богонатхненне «відхилення», дедалі глибше вгрузаючи в болото новонабутих своїх іпостасей. На відміну від тих давніших, ці були не символічно-міфологічними, а лише «психологічно-прикладними». На перший погляд, домінуючою була роль «заслуженої» дитини, якою всі й усюди опікуються: Тувім залишався інфантильним навіть у ролі батька-усиновлювача. Але цей раптовий вибух «домінування» інфантильності маскував втрату Тувімом міфологічної амбівалентності Поета як клинамена, бо він поступово, але послідовно позбувався (навряд чи не відаючи, що чинить) своїх тривань «між». Відтак — неминуче — він не лише позбувався (акт волі), але й втрачав (факт випадку). Довго, може, найдовше, Тувім зберігав інерцію (що видно бодай же на прикладі цілком офіціозних «Політичних ямбів») — і, за інерцією трікстера і клинамена, продовжував рух, аж доки, підштовхнутий смертю Галчинського, не опинився «на тому світі» — — у Закопаному.
Але чому саме Закопане? Саме тому, що то мав бути «Інший Світ», метафізичний двійник іновлодського лісу — земного раю.
Думаю, це неочевидно, але на певному рівні людська свідомість дуже вразлива до різноманітних конотацій, асоціативних кодів, символів, сем. Так само, як і в багатьох інших назвах (скажімо, топонімах Райгород, Цєшин), у назві Закопане є щось, що промовляє само за себе. Не випадково з-поміж десятків гірських поселень саме Закопане наприкінці XIX ст. стало фактично Меккою — насамперед для письменників і художників, важливим осередком культурного й мистецького життя для цілої країни. Узимку — ЗакопАне закОпане — було загублене у глибоких снігах, улітку воно тонуло в кучугурах зелені. Учні польських гімназій, вдумливі читачі Вергілія, Шекспіра, Мільтона і Шеллі, знали, що Закопане — достоту наче Аркадія, щаслива країна з патріархальними, простими звичаями пастухів і пастушок, жити в Аркадії — значить, жити щасливим життям. І тому всі їхали в Закопане.
Тувім десь принаймні краєм душі сприймав Закопане як царство Пана, де він розкошує, оточений звабливими німфами, які полюбляють лякати смертних. Знав він і про любов Пана і німфи Ехо, з якої народилася дотепна, весела Ямба (на честь якої названо віршовий розмір ямб). Думаю, не буде перебільшенням сказати, що певні риси Пана навіть в останні роки життя Тувім проектував на себе.
Колись Тувім написав був навіть вірша, де виразно простежується саме такий зв’язок із Паном:
Істота грецько-слов’янська, сатир лісовий розпусний,
Божок весни навісної з польськості сентиментом,
Потішник, поганський апостол, король відчайдушний,
Регочу, пирскаю, тішусь свята кожним моментом.
А як не сміятись? Удосвіта лежу собі серед лісу,
Копитом б’ючи об стовбур сосни. Птахи наді мною —
І сонце. Тому сміюся — бог-цап, чарівний гульвіса,
Аж хащі, кущі і трави дрижать, сміх іде луною.
Лежу, козел геніальний. А встану — почну літати.
Почну гримотіти, стукну, аж гомін піде між листя.
Й затягну наяду з річки на ложе із рути-м’яти —
Юну мірошниківну, мідноволосу Христю.
Отож — Тувім поїхав у Закопане, як в царство Пана, в Аркадію, шукаючи для себе непам’яті, забуття.
