У статті, присвяченій кабінетним дослідженням українського книжкового ринку, ми обіцяли докладніше розглянути один із висунутих постулатів для українського автора, а саме
Хочеш накладів – пиши російською, хочеш бути відомим – пиши українською.
Тож спробуємо спочатку переконливо показати, що це так і є, а тоді спробувати з’ясувати, чому відбувається саме так.
Після того, як книжка вже вийшла друком, починається найцікавіше. Вона починає обростати іншими текстами, які без неї не з’явилися б: анонсами презентацій у книгарнях, рецензіями в часописах, згадками в оглядах книжкових новинок у газетах, інтерв’ю з авторами на радіо, читацькими відгуками в блогах, заявами про відмову автора від Шевченківської премії в теленовинах, сценаріями фільмів на її основі тощо. Або не починає й проходить непоміченою. «Ну, ще одна книжка, — як казав колись один український видавець, щоб повернути ейфорійного автора на землю. — У нас цих книжок, он, виходить по чотири тисячі на рік.»
Звісно, найважливішим для книжки на цьому етапі є те, який саме автор її написав. Варто було матріархові української літератури Костенко Ліні Василівні порушити десятилітнє мовчання, та ще й оприлюднити не вірші, а роман, як жодної реклами її «Записки українського самашедшего» вже не потребували. Отож ім’я автора – половина успіху книжки. Літературні ж імена заробляються багатолітньою працею, десятками написаних книжок, сотнями презентацій, зустрічей із читачами, скандалів, премій, критичних статей тощо, а у випадку Ліни Василівни – ще й тисячами студентських рефератів і вивчених за шкільною програмою віршів про Марусю Чурай.
Отож, розглянемо «інформаційний слід» схожих подій в українській пресі останнього десятиліття, послуговуючись уже отриманими в попередній лабораторній роботі списками найбільше вартих уваги за різними критеріями (наклади, гонорари, кількість написаних книжок тощо) українських авторів.
Є чудовий незаслужено непомічений на тлі гуглів і яндексів новинний сервіс news.meta.ua, і це я кажу не як колишній розробник, а як багаторічний користувач, як розробник я просто довідався деякі подробиці, які допомогли усвідомити, чому цього не знайдете в яндексі. Бо це пошук по 1247 виключно українських новинних ресурсах: і друкованих з електронною версією, й сайтах інтернет-ЗМІ; до того ж, доступний для пошуку архів при цьому зберігається з 2003 року. Отже, шукаєш одразу по всьому десятиліттю, а нам того й треба.
Нижче я подаю результати цих пошуків – кількість новин (статей, рецензій, анонсів, просто згадок – байдуже) по авторах (україномовних і російськомовних, а також – перекладених українською, якщо вони потрапили в топи продажів за останній рік). Тільки в українській пресі (українською і російською мовами). Суто для «опорних точок» і для здорового хуліганства ми доповнили список авторів із попередньої статті трьома світовими класиками, трьома постмодерними росіянами-письменниками і трьома зірками російського жіночого детективу, а також двома братами Капрановими, медійність яких є притчею во язицех. Цікаво ж порівняти. Подивимось, які з авторів ньюзмейкери.
Автор (кількість новин)
Оксана Забужко (2838)
Гомер (1991)
Юрій Андрухович (1978)
Сергій Жадан (1658)
Шекспір (1549)
Борис Акунин (1517)
Марія Матіос (1510)
Владимир Сорокин (1459)
Василь Шкляр 1428
Ірена Карпа 1121
Андрій Курков 1054
Іван Малкович 1011
Ліна Костенко 994
Сервантес 927
Брати Капранови 927
Ірен Роздобудько 892
Виктор Пелевин 848
Любко Дереш 839
Лариса Денисенко 831
Володимир Лис 830
Валерій Шевчук 825
Олександр Довженко 749
Андрій Кокотюха 730
Юрій Винничук 708
Дарья Донцова 688
Кшиштоф Зануссі 585
Володимир В’ятрович 579
Франц Кафка 566
Бруно Шульц 564
Люко Дашвар 541
Галина Вдовиченко 492
Лада Лузина 489
Татьяна Устинова 472
Іван Білик 465
Александра Маринина 455
Мирослав Дочинець 400
Марина и Сергей Дяченко 382
Мар’яна Савка 377
Макс Кідрук 338
Виктор Клим 328
Таня Малярчук 313
Всеволод Нестайко 301
Антін Мухарський 295
Сашко Ушкалов 248
Віктор Суворов 244
Олег Чорногуз 195
Юрій Мушкетик 160
Рей Бредбері 145
Анатолій Дімаров 138
Міла Іванцова 134
Дзвінка Матіяш 123
Надійка Гербіш 91
Дара Корній 89
Наталья Костина 75
Лілія Мусіхіна 67
Симона Вилар 62
Христина Лукащук 61
Бруно Ферреро 60
Ольга Слоньовська 52
Юрій Логвин 50
Світлана Талан 28
Волтер Айзексон 16
Михайло Пантич 11
Ед Стаффорд 11
Олена Печорна 11
Люсі-Мод Монтгомері 9
Тетяна Таїрова-Яковлева 8
Джета Раєн 7
Николай Седой 6
Анна и Пётр Владимирские 6
Пабло Коельо 2
Капеллер 2
Егор Питерский 1
Тобіас Джоунс 1
Як бачимо з наведеної таблиці, найкращим ньюзмейкером, очевидно, є Гомер, який перебуває в новинних стрічках уже принаймні 2800 років, хіба що от набув за цей час невластивого грекам прізвища Сімпсон. Але навіть він поступається в медіапотужності Оксані Забужко.
Начебто посів належне місце й Юрій Андрухович. Навіть якщо серйозні романи, а від пана Юрія всі чекають саме на такі, чомусь пишуться довше, ніж хотілося б, у автора завжди є змога надолужити резонансною колумністикою.
Коли ми нарікали на те, що український автор, на відміну від російського, не може прожити виключно на гонорари, і йому доводиться підробляти колонкарством та іншою журналістикою, ми не задумувалися ще й про такий, приємний, ефект від такого стану справ. Щоб нагадати про себе, йому іноді досить бадьорої публіцистики, а не нової книжки.
Російсьскомовні автори (для зручності виділені болдом), якщо не брати до уваги Андрія Куркова, починаються лише з 24 позиції Ладою Лузіною. Чому пана Андрія не варто брати до уваги, зараз поясню. Попри те, що він пише книжки російською мовою, вони останніми роками потрапляють на полиці книгарень одночасно одразу в двох мовних версіях, які за даними рейтингів продаються приблизно однаково. А з огляду на те «алаверди» прихованими посланнями, а іноді навіть персонажами, яке відбувається у нього з львівськими авторами, книжки ці ґрунтовно вписані саме в контекст української літератури, і без знання, скажімо, творів Юрія Винничука, ризикують залишитися незрозумілими. Але головне, найлегше до наслідування молодими авторами, я це для себе називаю «секрет Куркова», — у публічному просторі він послуговується переважно українською. І це відкриває йому шлях до всіх україномовних ЗМІ. Перевірялося саме українське написання його імені, тож усе чесно.
Байдуже, якою мовою написана книжка, важливо, якою мовою автор дає інтерв’ю.
З Ладою Лузіною теж не так усе просто, на шпальти газет вона потрапила раніше, ніж стала письменницею, бо була журналісткою популярного видання, але нехай уже буде так. Думаю, уважного вивчення наданого списку досить для того, щоб підтвердити тезу, запропоновану на початку цього дослідження.
Але тут же в людей, які хоча би раз вивчали зміст пересічної ятки з пресою в мовному аспекті, одразу ж виникає резонне запитання: але чому?
Періодичні видання, мовний аспект
Кілька цікавих графіків із дослідження Держкомстату України. На жаль, звіт за 2012 рік ще не викладено на сайті, лише до 2011, але дані й так промовисті.
Оскільки всі ті рецензії, огляди, анонси тощо щодо книжок друкуються передовсім у газетах і часописах, нас і цікавитимуть передовсім вони. Радіо й телебачення теж для письменників не закриті, особливо радіо, але це відхилить нас від теми нашого дослідження. Хоча так іноді хочеться відхилитися і прокоментувати потуги реанімувати книжкову програму на УТ-1 людьми, які не читають книжок, після звільнення Марини Бондаренко, яка ту програму створила, яле якось іншим разом. Отож, газети.
64 відсотки російською на 32 українською. А хто б сумнівався. Але в інших періодичних виданнях, зокрема журналах, в яких і друкується більшість книжкових оглядів, картина ще більш показова.
83 на 12 на користь російської. Баскетбольний рахунок. Одразу навіть починаєш пригадувати, що ж такого відбулося у 1995 році, що перевернуло усі графіки догори дригом. Спробуйте пригадати і ви.
Думаю, вже з цих двох графіків має бути зрозумілим, що – навпаки, здавалось би російськомовні українські автори повинні були б мати неабияку медійну перевагу. Але є одне але. Якби російськомовній пресі були цікаві саме вони, а не оті по-хуліганськи додані мною в список три богатирі московського постмодерну й три сестри-детективниці та інші сотні авторів, імпортованих на наш книжковий ринок Петрівка з Першопрестольної (я досить довго в цьому місці думав «….і з Петербурга», але перевірив репутацію статистикою, і виявилося, що пітерські видавництва займають лише 8 % російського книжкового ринку, а столиця – більш ніж 80 %, тож тільки Москва).
Ментальні особливості медій
Отож, знову парадоксально, місцева російськомовна преса обслуговує інтереси російського книжкового експорту, і аж ніяк не власного виробництва книжок російською. Хоча сама виробляється саме тут, і навіть філіали московських видань вимушені тримати місцеві редакції й додавати до назви «в Україні». То ж де місцевий патріотизм?
Імовірно, вони просто намагаються відповідати очікуванням своєї аудиторії, яка нізащо не повірить, що книжка гарна, якщо та не з Москви. Так стара графиня в «Піковій дамі» дивувалася, що романи можуть бути російськими, а не французькими. Повторюю, про мову навіть не йдеться. Скільки б українські російськомовні автори не вигравали престижних премій в тій же Росії, це не впливає на загальне уявлення земляків, що все хороше може тільки бути привезеним з Москви, як мода на акання в українських радіо-діджеїв. Якщо ж про мовний аспект таки згадати, в української книжки не залишається жодного шансу достукатися до цієї аудиторії, теоретично двомовної.
Доходить до смішного. Редактор російськомовного (але українського!) журналу в статті, присвяченій українській (!) літературі згадала прізвища 14 російських класиків і сучасників, урівноважених самим лише Шевченком. Про всю іншу українську класику лише безособово зауважила, що вона неактуальна. Ну так, непрочитане завжди неактуальне.
З іншого боку варто зрозуміти і журналістів російськомовних видань. Хіба може написати щось цікаве Нечуй-Левицький, якщо про нього жодним словом не згадав Віссаріон Бєлінський? Шевченковим же російськомовним спробам взагалі довелося чекати на народження критика Бузини. Так і престиж видання можна не втримати на належному рівні. Мати власну думку провінційному виданню ризиковано.
Для себе я порівнюю це із ЗНО. Так ось, центр зовнішнього незалежного оцінювання російськомовної літератури, на висновки якого і орієнтуються, зокрема, наші журналісти й редактори російськомовної преси, перебувають у Москві. А української – все ж таки в Києві. Все закономірно. Те, що для українця – центр українського всесвіту, для когось може залишатися третім (!) містом колишньої імперії, і цим теж можна пишатися. Таке миле, таке тихе, таке мальовниче місто. От би ще мєстних кудись прибрати.
Російськомовна українська література впирається у відсутність інституту літературної критики. Не в полемічному сенсі, як люблять говорити записні патріоти щодо критики української, а – цілковитої відсутності, починаючи з необхідної кількості кадрів. І справа навіть не в провінційності, а в тому що все конкурентоспроможне, що виросло в нашій провінції, миттєво перемикається на російський ринок, який, попри все, у вісім разів більший за український за тиражами, тож і гонорари критиків передбачає більші. Може, й не у 8 разів, але суттєво більші, не сумнівайтеся. Критики українські цієї спокуси не мають, бо ніхто їх особливо й не спокушає, навіть благословенна в уяві справжніх патріотів Канада, швидше, вдовольняється передруками з «материкових» видань, ніж замовляє тим же авторам щось ексклюзивне.
Ось, здавалось би, ну що та критика, хто її взагалі читає, а воно бач як – і 80% перевага в накладах періодики не сприяє, коли її нема. Мабуть, хтось все ж таки її іноді почитує. З тих, хто формує думку. Цього досить.
Користуючись тим, що закладка на дослідженні Держкомстату в мене все ще відкрита, наведу дані і по мовному розподілу книжкових накладів, де все геть поки що навпаки, українські книжки домінують, а про особливості української літературної критики поговоримо іншим разом.
Для тих, хто погано сприймає відсотки, наведу і графіки в абсолютних цифрах накладів, а не у відсотках. За даними Книжкової палати.
Кілька місяців тому багато видань передрукувало сенсаційну новину про те, що тиражі російських книжок в Україні збільшилися ледь не на 30 % відсотків. Про те, що так само збільшилися наклади українських книжок, вони промовчали, бо не було би сенсації. А що ви хочете – у медій свої закони.
Іноді хочеться, щоб обидва графіки тільки зростали. Кажуть, португальці, щоб закріпити колоніальний статус завойованих країн, забороняли колоніям виготовляти зброю, робити вино і друкувати книжки. Про мову видань у португальців не йшлося.
