Чи можна зібрати під однією палітуркою, під однією темою разом історію, етнологію, антропологію, психологію, соціальну культуру, архітектуру, фотомистецтво, і подати це все на одному українському прикладі? Можна, якщо це історія виселення, депортації, переміщення окремо взятої регіональної етнографічної групи, подана у світлинах в хронологічному розрізі. Саме таким є альбом «Розсіяні в степах», зібраний та опублікований Наталкою Кляшторною. Йдеться про виселення 32 тис. мешканців Західної Бойківщини, що трапилося в 1951 р. унаслідок угоди про обмін ділянками територій між СРСР та Польщею. Польщі відходила західна частина тодішньої Дрогобицької області, а Україна отримувала ділянку із гілкою залізниці від Львова до Нововолинська, а також Західно-Волинським вугільним басейном.
Якщо з земель, що переходили в склад України було депортовано приблизно 12 тис. поляків, і це були мешканці міст – як Христинополь (нині Червоноград), чи Белз, або ж осадники, котрі прижилися тут після двох хвиль депортації місцевої української людності («обміну населенням» 1944–1946 рр. та акції «Вісла» 1947 р.), то в випадку відселення бойків ішлося про знищення окремо взятого пласту української традиційної культури. Це були мешканці гірських сіл із сотнями років існування за плечима. Після їх вивезення з місць сукупного проживання їх розселили в Донецькій, Херсонській, Миколаївській та Одеській областях – звідси назва альбому. Територія, нині звана в Польщі Східними Бещадами, прилегла до горішньої течії Сяну, розширила після 1951 р. т. зв. «тисненський відросток» – вузький клин польської території, що вбивається поміж Україною та Словаччиною. В цих селах залишилися дерев’яні бойківські храми та заховані в лісах цвинтарі.
Наталка Кляшторна є нащадком подружжя Петяхів, депортованих із містечка Лютовищі до с. Дудчани над Дніпром, у Херсонську область. Зараз Наталка проживає в Києві, займається журналістикою і є головою Асоціації дослідження Бойківщини. Щоб зібрати альбомний фоторяд із 350 старими і новими світлинами, як розуміємо, треба було фізично об’їздити ці села, де досі живуть депортовані в мирний час ні за що ні про що бойки, стати для них настільки «своєю», аби дозволяли себе фотографувати чи дати на сканування дорогі родинні знимки. Сама Наталка у вступі пише так: «Старенькі не завжди охочі до фотографування, тому подекуди витягували старі альбоми і пропонували використати для публікацій світлини їхньої молодості. Так я знайомилася з родинними фотозбірками, торкаючись до мовчазних але від того не менш промовистих свідчень історії».
«Полювання» за фотографіями не було основною ціллю подорожей Кляшторної – вона збирала і свідчення про виселення, і зразки духовної культури бойків. Наслідком її поїздок стали численні статті про долю депортованих (нерідко писала й про лемків, яких було вивезено з Польщі раніше, а жили вони в тих самих селах, куди привезено бойків). Одна проблема, з якої вона практично почала журналістську діяльність, болить їй досі: це справа викопаних у Лютовищах двох дзвонів неіснуючої вже церкви св. Михайла, котрі були закопані при виїзді бойків до Дудчан. Польська сторона досі не вважає за потрібне передати ці дзвони релігійній громаді, котрій вони по моральному та фінансовому праву належать, намагаючись виторгувати в України якісь польські культурні пам’ятки. Кляшторною видано також дві книги споминів під загальним титулом «Акція ’51», у котрих деякі заміщені в «Розсіяних в степах» уже публікувалися, натомість, як визнає авторка, «якість офсетного друку цих публікацій видавалася негідною оправою для цієї дорогої мені колекції».
Отже, перед нами дійсно вартісне видання, до появи якого спричинилося сотні людей, а щоб видати його, Наталці Кляшторній довелося прикласти титанічні зусилля. Щоб його доцінити, можна спробувати відповісти на одне питання: чи можемо уявити такий альбом, заглянувши до родинних збірок і витягши на світ божий світлини мешканців усіх сіл Турківського району Львівщини? Або Сколівського? А це власне продовження тих земель, відрізаних від України лінією державного кордону в 1951 році. З мешканців Турківщини нині у Львові сміються – Бойківщина узагалі це «край забитий дошками»; у міжвоєнний час сміялися з лемків, а тепер їх культурою зачаровані і українці, й поляки. Уявити важко, що мало того, що Кляшторній пощастило заглянути до сотень родинних альбомів у селах від миколаївського Кривого Озера до донецької Тельманівки – вона їх зібрала докупи, долаючи будь-який сором при випрохуванні зафіксувати ці світлини в електронному вигляді. Нині маємо те, про що один із відвідувачів виставки «Розсіяні в степах» (а саме у формі виставки ця колекція існувала дотепер) вигукнув: «Ви назбирали те, чого немає!»
Один із рецензентів видання, вроцлавський історик та антрополог Ярослав Сирник відзначає, що саме лемки, а не бойки, у польському суспільстві деякою мірою несправедливо відомі більше; в українському вочевидь у бойків виграють гуцули. Але коли ви глянете на ці старі світлини, на ці прекрасні строї, на ці ошатні церкви, на ці горді високі гори, на ці суворі маленькі обличчя – зрозумієте: їм було ЩО втрачати. Їхню землю розрізали навпіл, із західної частини вигнано всіх; у східній вони є об’єктом кпинів і насмішок. Старі знимки західних бойків це теж своєрідний музей етнографії бойківсько-лемківського пограниччя, також невідворотно знищеного. Цікавими є також фото, які представляють момент від’їзду, прощання з домом, перших років у степових колгоспах, хат із незвичного бойкам саману (цегла із глини з кізяком) під незвично-гарячим сонцем. Для історії зафіксовані бойківські школярі на новому місці, спроби організації різдвяних вертепів, окалічені радянською дійсністю весілля. Сухими на їх тлі видаються переселенські листки – єдині документи, що засвідчували факт існування далекої, тепер під чужим державним прапором малої батьківщини.
Завершує підбірку низка фотознімків, які вселяють надію – це світлини із поїздок молоді з Південно-Східної України на етно-табори до Польщі, це спроби реновацій цвинтарів, це пошуки чогось свого рідного, але досі незнаного у собі. Це фотофіксації роботи товариств «Устрики» та «Бойківщина», це пам’ятні знаки у селах «нової батьківщини», які не дають забути про втрачену свою. Як написав Ярослав Сирник, споглядаючи цей альбом, варто «відчути щем перед світлинами, що показують повороти – справжні і тільки на короткий час, проте завжди сповнені надії і віри в те, що дерев’яні бойківські церкви ніколи не забудуть про своїх будівничих».
Альбом тримовний – усі підписи до фото, вступ упорядника та дві рецензії подано українською, польською та англійською мовами.
Історик, публіцист, медіаексперт. Спеціалізується на історії масових міграцій в ХХ ст. Член редакції «Українського журналу» (Прага). Зацікавлення — український автентичний фольклор
