У дитинстві здається, що деякі речі існували завжди. Дорослішаючи, розумієш, що це не так, але гадаєш: принаймні вони, ці речі, завжди існуватимуть. Як-оось улюблений журнал, який передплачували ще твої батьки й батьки твоїх батьків.
А потім минають роки — і ти раптом усвідомлюєш, що той самий журнал от-от святкуватиме своє дев’яносторіччя. І переживаєш дивне відчуття; слухай, думаєш, то чи є все-таки в цьому житті щось насправді стале? Може, думаєш, і мої діти колись читатимуть «Однокласник» — або й діти моїх дітей…
Звичайно, будь-яка тяглість — річ умовна. Не змінюється тільки те, що є мертвим; а живі структури — люди й навіть держави — час від часу «переформатовуються». І звичайно, коли у 1923 році на теренах тодішньої УРСР з’явилося нове періодичне видання для підлітків, й мови бути не могло ні про який «Однокласник» у назві. Журнал назвали «Червоні квіти» — тут вам і цілком упізнавана на той час симоліка червоного кольору, і алюзія на «дети — живые цветы земли» Максима Горького. У сорокові журнал змінив назву на «Піонерію», а уже в дев’ності став «Однокласником» чи, як його називали постійні читачі, «ОК»-ом.
Так само змінювався із часом зміст: у дев’яностих разом із статтями про піонерське виховання, дітей-героїв та полум’яних революціонерів відійшла в минуле традиція щорічних тематичних номерів. (Зараз, напевно, мало хто згадає, а було ж: обов’язковий квітневий, присвячений Леніну, жовтневий — революції, березневий — Міжнародному жіночому дню…) Взагалі переформатування дев’яностих стрімко зробило журнал сучасним і ближчим до читача — і в тому величезна заслуга тодішнього головного редактора Сергія Чиркова, який керував «Піонерією» ще з 1984 року. Журнал не загинув у дев’яності — більше того, був чи не єдиним на той час популярним українським виданням для підлітків. Як і раніше, «ОК» друкував найновіші оповідання та повісті знаменитих письменників, зокрема, багато років товаришував та співпрацював із Кіром Буличовим та Всеволодом Нестайком. Крім того, тут був справжній тренувальний майданчик для тих, хто тільки починав писати. З’явилося чимало нових рубрик, зокрема — присвячена проблемам підлітків. Ну і, звичайно, чим журнал завжди захоплював — це цілком впізнаваним, оригінальним зовнішнім виглядом: в ньому працювали висококласні художники, які просто змушували тебе взяти наступний номер до рук. Насамперед ти гортав його, роздивлявся детально промальовані, інтригуючі ілюстрації до літературного розділу, а потім уже починав читати.
Мушу зізнатись: я — упереджений. І ставлення саме до «Однокласника» в мене далеке від об’єктивного… але до певної міри, мабуть, це теж своєрідний показник. У моєму дитинстві ми виписували багато журналів: «Юный техник», «Юный натуралист», «Пионер», «Вокруг света», «Смена»… але улюбленим довгий час лишався таки «Однокласник». Він завжди по-доброму дивував, ти ніколи не знав, що іще несподіваного для тебе приготували в наступному номері.
У дев’яносто пֹ’ятому році мені вже було не до «Однокласника» — я вступав на біофак. Але не вступивши, мав шукати якийсь приробіток, то й пішов… до редакції, із нахабною пропозицією, мовляв, давайте я для вас напишу — причому не якусь там одну статтю, а цілий цикл, про динозаврів. (Який хлопець ними не захоплювався в дитинстві, еге ж?) На мій подив, у редакції охоче погодилися. На моє розчарування, першу версію, м’яко кажучи, забракували. Але ж не відмовилися від юнака, який не вмів толком написати статтю, — натомість дали другий шанс. А потім, виходить, і перевербували: наступного року я вже вступав не на біофак, а до Інституту журналістики.
Власне, відтоді ми з журналом співпрацювали всі ці роки, з більшими чи меншими перервами. Але ж усе одно дев’яносторічний ювілей виявився для мене абсолютною несподіванкою.
23 жовтня редакція журналу провела таке собі виїзне святкування в Центральній міській бібліотеці ім. Т.Шевченка. Головний редактор журналу, Сергій Іванюк, та його заступник Марія Артеменко спілкувалися з тими, для кого вони працюють — із школярами, і було видно, що це для них не є чимось екзотичним. Знаєте, трапляються такі дитячі письменники, які уявляють свого читача суто теоретично, коли ж стикаються із ним от просто на творчій зустрічі чи навіть у гостях, — бліднуть, починають поводитись награно, воліють радше відмовчуватись, на неприємні запитання ображаються…
Я уже давно не бачив такої чудової співпраці та порозуміння з аудиторією, повірте. Школярі були спершу доволі мляві, вони, певно, щось таке чули про журнал, але поступово дійсно зацікавилися: відповідали на запитання й ставили свої, тягнули руки, щиро сміялися. І знаєте, це важить більше, ніж будь-які гучні слова: ти бачиш, що редакція чудово уявляє собі сучасну дитину, а значить, і журнал не перетвориться на музейний експонат, на «річ у собі».
Ювілярів вітали не тільки школярі, але й колишні його читачі — Ростислав Семків, Ольга Купріян, Олександр Стукало, Тетяна Щербаченко, Катерина Федоренко (директор книгарні «Є») та інші. Було сказано чимало теплих слів, були жарти, були розповіді про плани на майбутнє.
А все-таки мене не полишала невчасна думка.
На святкуванні не було жодної телекамери, жоден ТВ-канал не спромігся надіслати свого репортера. У електроній пресі — новина на «ЛітАкценті» й кілька її передруків на інших сайтах. А йдеться ж про найстаріший дитячий журнал України. Журнал, який реально щось робить для сучасних дітей, як і робив це десятиліттями.
Вручення «Букера» мало в наших ЗМІ гучніший розголос — хоча напевно серед читачів, глядачів, слухачів та й самих журналістів! — набагато більше тих, хто колись читав «Однокласник», ніж тих, хто хоча б уявляє собі, про що пише шанована Еліс Манро.
Тут, звичайно, можна було би затянути відому кожному українцеві пісню про державу, яка не шанує і не піклується _etc_. Про те, що журнали в нас тримаються переважно на людях, які фанатично віддані своїй справі; які ж вони молодці; давайте і ми віддамо їм належне.
Набагато комфортніше віддавати належне комусь, ніж бути тим, хто дає журналові життя. І йдеться тут не про гроші, адже для журнала існувати — це мати читача. Навіть не вдячного — хай він буде прискіпливим, критично налаштованим, здатним заперечувати чи навіть вимагати. Але ж хай він буде. А у випадку із дитячим чи підлітковим виданням, як всі ми знаємо, це залежить насамперед не від читача — від дорослих.
У дитинстві здається, що деякі речі існуватимуть завжди. Дорослішаючи, розумієш, що «завжди» поняття відносне. Дуже часто воно залежить від нас самих: від того, що ми робимо, щоб це «завжди» зробити можливим. Чи хоча б на певний час зробити неможливим «уже більше ніколи».
