Мар’яна Гапоненко – німецька письменниця українського походження, авторка двох романів, написаних німецькою («Анничка-квітка» і «Хто така Марта?»), в яких описує, зокрема, й Україну. Лауреатка престижної премії Адальберта фон Шаміссо (її вручають письменникам, для яких німецька не є рідною).
Ми зустрілися з Мар’яною під час цьогорічного Форуму видавців у Львові, куди вона приїхала на запрошення Гете-інституту. Перед тим письменниця мала зустріч із читачами в Києві, а опісля — вирушила до Одеси, з якої родом. «Я буквально годину тому дописала свій третій роман» — такою фразою зустріла мене Мар’яна на порозі готелю, в якому зупинилася.
– Ого, вітаю! Розкажіть тоді коротко, про що цей роман.
– Складно сказати… І перший, і другий романи – мені їх складно описувати. Цей, третій, мабуть, про прощання. Про довге прощання з майном. Про те, як людина у віці 51 року звільняється від потреби володіти чимось матеріальним. Якщо замислитися, про що роман, – то, напевно, саме про звільнення й духовне дорослішання.
– Ви заздалегідь планували дописати його у Львові чи так просто склалося?
– Я точно знала, що завершу його в Україні. Тому коли виїжджала, то спакувала з собою свій старенький комп’ютер, хоча мені залишалося дописати тільки три останні сторінки. Я подумала, що у Львові мені писатиметься красиво, тобто свідомо обрала це місто, хоча в ньому я вперше. Для мене дуже важливі завершення моїх романів, я їх завжди добре пам’ятаю, навіть те, у що була вдягнена, коли дописувала. Я сьогодні встала, одягла білий халатик і ридаючи дописала роман.
– Ридаючи? Ваш роман сумно завершується?
– Так, у мене вийшов дуже сильний і дуже сумний кінець. Людина прощається – зокрема, з молодістю. У самому кінці герой усвідомлює, що все, що це кінець.
– Ви дуже емоційно переживаєте те, що пишете.
– Звісно! Ось зараз я ще не заспокоїлася від власної дописаної книги. Там така драма… Побачите через кілька років, коли вийде. В мене сьогодні просто історичний день.
– Головні герої ваших герої двох попередніх романів – люди похилого віку. Критики вас хвалять, зокрема, за глибокий психологізм. Як вам, молодій людині, вдалося так добре відчути й зрозуміти старше покоління?
– Я не можу сказати, що добре знаю старих людей. Просто я ними завжди цікавилася. У мене багато старших друзів, і серед них – чимало зовсім стареньких людей. Ми багато спілкуємося, я знайомлюся з ними, з їхніми хворобами, і знаю про їхні переживання й страхи. Часто мені страшно думати про те, що вони рано чи пізно зникнуть, і це станеться раніше, ніж у мене, наприклад. Вони мені часто кажуть: «Ось ти сидиш тут, така молода й красива, а нам скоро помирати». Я їм відповідаю: «У Вас було цікаве життя, не варто переживати». Тобто я постійно намагалася їх заспокоїти, бо помічала, як їм було страшно. Не всім, звичайно. Одна старенька дама, наприклад, говорила, що вона не може собі уявити, як лежатиме в темряві у могилі. Мені це нагадувало мої дитячі страхи. А вона це саме так серйозно мені говорить у 86 років. І я пригадую, як довго шукала слова, щоб її втішити, як не могла знайти цих слів, тому ми просто сиділи й мовчали. Тоді я ще тільки планувала писати роман «Хто така Марта?», довкола мене було багато старших людей і я з ними про це багато говорила. А в новому, третьому, романі мій головний герой – єдиний старий, проте в нього молодий супутник (йому 21 рік), його учень. Тому можна сказати, що мої герої молодіють.
– Видавництво «Зуркам» (Suhrkamp), у якому вийшов ваш роман «Хто така Марта?», організувало книзі дуже якісну промоцію. Розкажіть про це детальніше: як виглядає видавничий менеджмент у Німеччині?
– Усе дуже залежить від видавництва. Мені пощастило потрапити у видавництво «Зуркам», яке має дуже великі контакти й можливості – про такі письменник може тільки мріяти. Тому я була готова до того, що все складеться дуже класно. Коли моя книга нарешті вийшла, у мене була мандрівка Німеччиною й Австрією та зустрічі з читачами, й мені стало цікаво: невже я справді буду в усіх магазинах, чи тільки у великих? Просто з цікавості я заходила в книгарні, а іноді навіть не заходила, а зупинялися біля вітрин і казала собі: «О, Гапоненко, знаю таку». Я справді була всюди. Але це тривало перші півроку, а потім доводилося заходити й навіть запитувати, чи є така книга, й мені відповідали: «Так, звісно, он там, у кінці полички». Тобто закінчилася осіння програма. Видавництва в Німеччині дійсно мають довгі клешні, багато рук-ніг, і дуже професійно займаються розповсюдженням. Є менеджери, які, кожен у своєму регіоні, їздять від книгарні до книгарні й показують, що буде цього сезону в програмі. У моєму випадку це була осінь 2012 року. Їдуть і кажуть, що ось Гапоненко – цікава українська письменниця, яка пише німецькою, ми її читали (а вони обов’язково читають те, що представляють, і якщо їм книга справді сподобалася – вони будуть її дуже сердечно рекомендувати).
– Чи задоволені ви тим, як ваше письмо сприйняла критика?
– Нічого негативного я не читала, тобто катастрофи не побачила. Звісно, спершу було страшно, бо невідомо, чому мене всі так добре сприйняли. Якби була дуже негативна критика, якби критики копирсалися в моїх ранах, про які я знаю, то окей, я би знала, що вони все зрозуміли. Проте вони мене дуже позитивно сприйняли, але, водночас, не помітили моїх слабких місць, про які я знаю. Я чекала-чекала – й не дочекалася. Думаю, наступного разу знайдеться хтось, хто мені дуже сильно дорікне, з наступним романом це неодмінно має статися.
– Ви виїхали з України в 19 років і вже понад 10 років проживаєте в Німеччині, тобто є в цій країні емігранткою. Чи можете розповісти про еміграційний напрям у сучасних європейських літературах? Чи можна його вважати сучасним трендом, адже нині німецькими, французькими, англійськими сучасними письменниками вважається багато вихідців з інших країн?
– Є письменники, які ображаються, якщо їх називати емігрантами, вони кажуть: «Ми не просто емігранти, ми збагачуємо культуру». Для них це слово має негативний присмак. Проте я не ображаюся. Бо не бачу себе емігранткою. Взагалі не бачу себе як соціальну особистість. Коли я пишу книгу, то намагаюся мислити глобально, а чи емігрантка я, чи ні, хто як мене назве — мені байдуже. Бо через 100 років, чи через 200, такі слова, можливо, звучатимуть тільки в університетах: мовляв, були колись такі феномени, такі групи людей, яких називали емігрантами. Кожен час має свої поняття. Нині, звісно, в Німеччині багато емігрантів. Я можу сказати, що мені пощастило жити в такий час, коли поняття «еміграційної літератури» ще має вагу, коли воно всім про щось каже. Проте впевнена на 100 відсотків, що коли я буду на пенсії, то таку літературу вважатимуть класикою. Тоді говоритимуть, що, мовляв, колись ми розрізняли еміграційну й нееміграційну літературу, а зараз це для нас геть нічого не важить.
– Але ж сучасні літературознавці виокремлюють еміграційну літературу?
– Так. Проте самі емігранти намагаються дистанціюватися від цього. Вони намагаються знайти якісь інші фрази, на зразок такої: «люди, які змінили місце проживання й пишуть німецькою», хоча «еміграційна література» – просте визначення, яке легко запам’ятовується. Усе це дурниці: емігранти чи не емігранти, головне – сам факт, що ти пишеш літературу й не зациклюєшся на тому, як тебе називають.
– Чи спілкуєтеся ви з іншими письменниками-емігрантами? Чи підтримуєте якісь контакти?
– Я мало спілкуюся з колегами, бо не шукаю з ними контакту. Я людина, яка живе сама по собі, тому коли я зустрічаюся з кимось, хто, як і я, має схожі географічні зміни в біографії, то відчуваю, як у них зводить щелепи при вживанні визначення «еміграційна література». Ця фраза для них, як червона ганчірка. Хоча, на мою думку, – це офіційне поняття: бо ж як мене простіше описати, хто я є.
– У кожному вашому романі присутня українська лінія. Як читачі сприймають Україну вашими очима?
– Я спеціально не пишу про Україну, спеціально її не показую, воно саме так стається. Хоч я й прожила тут багато років, моя сім’я живе в Одесі, я тут часто буваю і просто знаю, що я звідси родом. У моєму першому романі Україна відігравала дуже велику роль – там у мене взагалі всі персонажі – українці. В другому – головний герой українець, але однією ногою він уже перебуває в Австрії, у Відні. А в третьому романі є один молодий чоловік – я його національність конкретно не називаю, але сама знаю, що він українець, і це помітно в багатьох місцях, там є багато натяків і символів. Українці його точно впізнають, відчують у ньому «рідну душу». А німці – не знаю. Я загалом не люблю конкретно вказувати на якісь історичні моменти, бо історія – це така річ, що сьогодні, коли ми живемо в конкретному історичному часі, нам дуже складно дивитися на 50 років назад, адже ми перебуваємо дуже близько до цього часу. Я підходжу до історії доволі розпливчато, дивлюся на неї через затемнене скло – мені так простіше щось побачити, бо якщо дивитися яскраво, то нічого не буде видно. А якщо вона розфокусована, то видно кістяк.
– Чи сприймають нині німці Україну як екзотику?
– Україну вже не вважають екзотичною країною. Люди зараз багато мандрують, тому в них є крутіша екзотика – якщо поїхати в Індію (я ніколи там не була), то справді можна знайти екзотику й побачити контраст. Україна була екзотичною років 10 тому, але сьогодні є кілька письменників, емігрантів, як і я, які пишуть про пострадянський простір, тому не можна сказати, що для німецького читача це є великим шоком. Та й узагалі сьогодні складно когось шокувати, бо люди дивляться різні передачі по телевізору, де зриваються бомби, а потім перемикають канал на мультики. Так притуплюється чуттєвість.
– Чи спостерігаєте за сучасним українським літпроцесом? Що бачите в ньому цікавого для себе?
– Щоразу, приїжджаючи в Україну, я купую книги – в мене вже велика бібліотека. Але часто руки не доходять їх прочитати. З сучасних письменників знаю Андруховича – давно, щоправда, його читала, в німецькому перекладі. Він виходив у тому самому видавництві, що й моя книга. А коли навчалася в університеті, то писала бакалаврську роботу на тему «Молода українська поезія», але вже майже нічого з того не пам’ятаю.
– Ви щойно повернулися з Києва, сьогодні перебуваєте у Львові, а завтра вирушите до Одеси. Чим для вас схожі ці міста?
– Львова я ще майже не бачила, а в Києві й Одесі – дуже схожі люди. Я вчора трішки погуляла Києвом і мене дуже зворушили люди. Навіть не люди, а їхні обличчя – по них видно, що в людей дуже серйозне ставлення до самих себе. Водночас, це люди, які нічого не приховують, не соромляться, як, наприклад, на Заході. Якщо жінка трішки повнувата – в Німеччині вона приховуватиме своє тіло, свою повноту, щоб нічого не було видно. Натомість українська жінка намагається не ховатися, а відволікати увагу: красивим волоссям, макіяжем, розкішною сукнею. Навіть якщо вона страшна, як сто чортів, – вона все одно буде себе прикрашати. Мені така жінка настільки подобається, що я можу навіть розплакатися від розчулення. Мені це в Україні дуже подобається. Я тут тільки три дні, але вже повністю розтанула. Просто дивлячись на ці обличчя. Вони тут зовсім інші.
– Учора ви мали зустріч із київськими читачами – які ваші враження?
– Я дуже різко оптимістично налаштована, насамперед тому, що бачу молодь і саме з нею найбільше спілкуюся. Дивлячись на молоде покоління – 20-річних людей із великими круглими очима, я бачу, що ці люди хочуть іще щось довести, щось зробити. У них немає апатії. І це дуже заразливо, мене це дуже вражає.
– Юрко Прохасько, на прохання Гете-інституту, переклав фрагмент вашого роману для читань під час зустрічей. Чи ознайомлювалися ви з цим перекладом і як вам сподобалося звучання власного тексту українською?
– Я свій переклад тільки чула – учора сиділа на сцені й уперше слухала. Перекладача там не було, з Юрком Прохаськом ми досі не знайомі. Читала переклад Неля Ваховська. Але вона читала надто швидко для мене, і я була би рада, якби мені його надіслали, щоб я переглянула.
– Чи цікаво було би вам видати свою книжку в перекладі українською?
– Звичайно! Це було би для мене неймовірним щастям. Бо Україна – моя батьківщина. І мені би дуже хотілося, щоб моя книга вийшла українською – книга, події в якій на половину відбуваються в Україні, яка прославляє одного українця, представника покоління, якого вже немає й ніколи не буде, навіть тіні від них не залишиться. Я писала про когось, кого мені важко собі уявити, бо на той час я ще не була в Галіції, ще не спілкувалася зі справжнім українським професором (герой роману «Хто така Марта?» – 96-річний галичанин, професор-орнітолог). Я писала просто по фантазії й за дослідженнями старих книжок, як усе було раніше, що було перед тим, як він народився в 1914 році, яка була ситуація. Тобто таким способом я шукала й писала про свого героя.
– І читач вам повірив.
– Я й сама собі намагаюся повірити.
Розмовляла Ірина Троскот
Читайте також: Роксоляна Свято «З Одеси до Відня: нотатки на берегах роману М. Гапоненко»
Народилася 1981 року в Івано-Франківську. Закінчила Національний університет імені Тараса Шевченка. Працювала у пресі й книжкових видавництвах. Від 2012 р. - головна редакторка сайту "ЛітАкцент"
