Так, знову жінка. Її звати Елеонора Каттон і їй тільки 28 років. Вона наймолодша лауреатка, що написала найбільший за обсягом роман (вісімсот із хвостиком сторінок). Попереднього року перемогу отримала також жінка — Гіларі Мантел. І також за історичний роман. Але в Мантел був уже другий Букер, а в Каттон — перший. Рекорд на рекорді. Тим Букер і не Нобель – ставити тут на когось значно небезпечніше, може трапитися будь-що. Але тим Букер і приємніший – вшановують цією премією саме Літературу. Традиційно консервативна Британія стає напрочуд прогресивною і розкутою, коли мова заходить про їхню головну літературну премію.
Хоча Букер є головною премією не лише туманного Альбіону. На моє скромне переконання, Man Booker Prize – це найавторитетніша нагорода в світі, співвідношення між її статусом і якістю романів-переможців це стовідсотково підтверджує. Так, є ще й американський Пулітцер, але там існують серйозні проблеми з суто технічними критеріями визначення переможців, через що багато першокласних текстів було свого часу проігноровано. До того ж, фактор політизованості цієї премії часто очевидний. Про Нобелівку нещодавно ми вже говорили.
Букерівська премія, звісно, також не без гріха. Важко зробити так, аби журі, що складається з 5-6 експертів, ніхто ніколи не запідозрив у суб’єктивності. Але є два «але», що тісно між собою переплетені: по-перше, сумнівів у тому, що Букера дають саме за художні заслуги, які не мають нічого спільного з позалітературним контекстом, виникнути просто не може. Одного погляду на шорт-ліст будь-якого року достатньо, аби в цьому переконатися. А по-друге, за всю історію премії жодного великого скандалу щодо факту чийогось лауреатства не було – хтось від заздрості щось підгавкує, журналісти, як їм і слід, майже завжди відпускають іронічні репліки, але щоб скандал – то ні. Для літературного процесу воно, може, й краще, коли слиною плюються, але для статусу премії солідніше, коли ось так. Хоча щось штибу «дискусії на підвищених тонах» мало місце, та про це згодом.
З іншого боку – може, це й не так заслуга премії, як того контексту, в якому вона існує. Британська література, хоч би що ми мали на увазі під цим визначенням – «суто острівна література», «література колишньої імперії», «література, зіперта на велику англійську традицію», — так ось, хоч би як ми це назвали, зрозуміло одне: британська література наразі є чи не найцікавішою в світі. Тенденційно, але правда: в Європі рівних їй знайти складно. Французька література часто заглиблена в себе, від чого стає «річчю в собі», яку поціновувачі гордо називають прозою «філософською» й «експериментальною». Прикметно, що лауреатів Гонкурівської премії, яких знають у широкому світі, — катма. За останнє десятиліття лише про двох із них заговорили на повен голос – це Мішель Уельбек і Джонатан Літтелл. Обоє пишуть геть не «по-французьки»: Уельбек розносить основи західної цивілізації, а Літтелл видав один із найкращих будь-коли написаних романів про Голокост.
Отже, Франція Британії не конкурент. Італія й Іспанія, як виглядає, продукують дедалі більше регіональну літературу, таку – «для внутрішнього вжитку». Скандинавська зараз відповідає в Європі за екзотику, але наразі ми бачили звідти лише хорошу детективну прозу – романи Ларсона, Несбе. Хтось щось чув про «Напівбрата» Крістенсена, але це радше виняток. Ну, і писання Юстейна Гордера, куди ж без нього. Багатообіцяючим видається красне письменство братів-поляків, але тягар ХХ століття, потреба його максимально багато разів проговорити й проінтерпретувати не дає їм поки що сповна «розправити крила». Єдиною «конкурентоспроможною» літературою можна вважати німецьку, а радше німецько-австрійську, що, попри свою загальну похмурість і часто втомливу над-психологічність, не забула, що таке – хороші історії.
Бо ж сила британської літератури – саме в хороших історіях. Історіях міцних, неймовірних, майстерно зроблених, блискуче написаних і, отже, цікавих. Ця література добре пам’ятає, що чи не найголовніше – аби було цікаво. Бо якщо ні, то навіщо й писати?? Фактор сюжетності робить британську літературу нині найкращою. Акройд, Барнс, Байетт, Етвуд, Ішігуро, Кері, Норфолк, Рушді, Грем Свіфт, Зеді Сміт – яка ще література може похвалитися такою кількістю авторів такого масштабу, які пишуть нині??
Чого лишень вартий цьогорічний шорт-ліст. Перше оповідання Ноувайолет Булавайо (псевдонім, за яким ховається зімбабвійська письменниця Елізабет Тшеле, перша чорношкіра жінка, яка претендувала будь-коли на цю нагороду) Джон Кутзеє включив до збірки «Нова африканська проза», а друге отримало так званого «африканського Букера» — премію Кейна. Саме друге оповідання стало одним із розділів дебютного роману-номінанту «Нам потрібні нові імена», що оповідає про життя в нетрях зімбабвійського містечка Парадайз. Герої – діти з дивними іменами: Люба (Darling), Посланець, Прощення, Народжений вільним, сім’ї яких постраждали під час революції. Друзі тиняються містом і думають, якби допомогти дівчинці Чіпо, вагітній від свого діда, і мріють утекти з цього «Раю», щоб віднайти інші. Головна героїня, врешті, виривається до США, аби покинувши все найдорожче для себе й відчути на собі всі «принади» емігрантського життя.
Роман «Врожай» Джима Кріса, найстаршого номінанта в історії Букера (йому 67 років), оповідає про ХVI століття. В англійське село приходять троє чужинців – двоє чоловіків і жінка — і стають табором біля лісу. Тієї ж ночі дощенту згорає один із будинків. Наступні сім днів повністю руйнують ідилічне провінційне життя: врожай гине, мешканці підозрюють один одного в чаклунстві і влаштовують самосуд. Ця майже алегорична оповідь ведеться від лиця місцевого аутсайдера, який є безпосереднім свідком подій. Письменник вже заявив, що «Врожай» — його остання робота.
Найтитулованішою цьогорічною номінанткою була, без сумніву, Джумпа Лахірі – американська письменниця бенгальського походження, чиє справжнє ім’я — Ніланьяна Судесна. В 1999 році за дебютну збірку оповідань «Тлумач хвороб» Лахірі нагородили Пулітцерівською премією, а роман «Тезко», що оповідає про сім’ю бенгальських емігрантів і їхнього сина Гоголя, який усе життя бореться з впливом свого «демонічного тезки», порівнюють з «Опівнічними дітьми» Рушді. Роман «Низовина» — історія двох братів, які виросли на вулицях Калькутти, були нерозлучними, але врешті розбіглися хто куди. Молодший Удаян бере участь у студентських бунтах 1967 року, старший Сабхаш перебирається до США. Вони ніколи більше не зустрінуться і не повернуться до Індії, але їхні долі назавжди буде поєднано.
Ще один автор-номінант, Колм Тойбін, уже двічі був у шорт-лісті Букера: у 1999 з романом «Блеквотерський маяк» і в 2004-му з резонансним «Майстром», головним героєм якого був письменник Генрі Джеймс. Стосторінковий роман «Заповіт Марії» оповідає про останні роки життя Діви Марії. Живучи у вигнанні, вона дбайливо зберігає спогади про Ісуса, якого сприймає не як Месію, а як людину, свого сина, якому випало жити в часи грандіозних змін і потрясінь серед людей, яким не слід було довіряти. Відмовившись розмовляти з апостолами-євангелістами, Марія шукає способу розповісти історію Христа такою, якою сама її пам’ятає.
Можливо, найслабшим з-поміж текстів-номінантів був роман Рут Озекі «Казка про буття». Озекі відома роботою в кіно, а нещодавно вона стала буддійським священиком. Її роман — це щоденникові записи молодої дівчини, що їх буцімто Рут знайшла поруч зі своїм пляжним будинком. 16-літня Ноа, вочевидь – японка, що постраждала під час цунамі 2011-го року, розповідає про своє життя: про сімейні радощі і проблеми, про таємниці, що ними поділилася її 104-літня бабуся, про пошуки самої себе і про бажання, врешті, знайти читача і друга, який би зміг її зрозуміти.
Лауреатом, як уже говорилося, стала Елеонора Каттон. У 2009-му її назвали «золотою дівчинкою художньої літератури»: у віці 23 років Каттон випустила свій перший роман «Репетиція» про любовні стосунки вчителя і учениці, що був написаний в якості дипломної роботи. Другий вона почала в 25, а закінчила в 27. У «Світилах» (The Luminaries) ідеться про середину ХІХ століття: надворі 1866 рік, герой Волтер Муді приїздить до Нової Зеландії, мріючи про великі гроші, що їх він заробить на золотих родовищах. Після приїзду він одразу ж опиняється в компанії з дванадцяти чоловіків, які обговорюють серію таємничих і нерозкритих злочинів, що трапилися в одну ніч. Зник багатій Емері Стейнс, проститутка Анна наклала на себе руки, мертвим було знайдено Кросбі Веллса, який залишив по собі величезні статки, на які заявила права дружина покійного, що невідомо звідки й узялася. Так Муді опиняється втягнутим у плетиво чужих таємниць, детективних загадок і чималих грошей. Ліричний відступ: уявити текст такого формату – і щодо тематики, і щодо обсягу – написаний молодим, та й узагалі – будь-яким українським літератором, неможливо. Рубіж у триста сторінок у хороших текстах у нас долається раз на чотири-п’ять років. «Молода проза» вдовольняється значно меншим.
Міцна жанрова література знову перемогла, довівши, що союз жанровості й «високочолості» — річ нормальна і, навіть більше, – конче потрібна. Інша річ – тенденцію цю можуть відчутно заглушити. Суть у тому, що з наступного року на Букерівську премію зможуть претендувати всі автори, які пишуть англійською. Тобто не лише письменники з країн Співдружності націй, Ірландії і Зімбабве, а взагалі всі. Так, певні вимоги залишаться: романи мають бути видані в Британії і висуватися на здобуття Букера британськими видавцями. Та хіба це велика проблема?
Ініціатором виступив сам Букерівський комітет, що з 2011 року почав думати про розширення географії премії. Місяць тому з’явилася офіційна заява про те, що з 2014 року основним критерієм відбору стає факт написання роману англійською мовою. Багатьох ця інформація відверто сконфузила: лише нещодавно було засновано Міжнародну Букерівську премію (з 2005 року), якою раз на два роки мають вшановувати письменника світової слави. Доцільність переформатування Букера була цілком незрозумілою. Та зринув один несподіваний сюжет, що все пояснив.
Передісторія така: на початку 2010-х років піднялася ота «дискусія на підвищених тонах», про яку вже йшлося. Комітету почали закидати те, що він буцімто дослухається до смаків масового читача і шорт-ліст формують ті тексти, кількість проданих екземплярів яких є найбільшою. Тобто, певним чином це була критика того, що занадто багато «відверто жанрових» текстів – історичних, детективних, таких, що звертаються до найширшої аудиторії, – стають переможцями. Мовляв, забувають про «експериментальну прозу». Знову ж таки: критика, вочевидь, стосувалася не якості окремих текстів, а того факту, що намітилася загрозлива, як на погляд окремих критиків, тенденція. Ці самі критики, серед яких, приміром, був і в минулому букерівський лауреат Джон Бенвілл, оголосили, що організовують альтернативну премію, і родзинкою її буде саме те, що мешканцями колишніх територій Британської імперії журі під час відбору не обмежиться. На цьому, щоправда, ініціатива дещо заглухла і активізувалася лише цього року.
Але Букерівський комітет реальну загрозу розпізнав одразу: сам почав, користуючись своїм символічним капіталом і внутрішніми ресурсами, проштовхувати думку про те, що премії час відбути «ребрендінг». І вже цього вересня було оголошено, що Букерівська премія «стирає всі географічні і державні кордони». Голова комітету, Джонатан Тейлор, мотивуючи таке рішення, процитував слова журналіста з Evening Standard Cема Лейта: «Територія англійського роману — це територія англійської мови». Теза, як мінімум, страшенно суперечлива, але не про наукову вивіреність тут ішлося. Таким чином, відстоюючи свої позиції, комітет насправді ними ж і пожертвував задля факту банального виживання.
Отже, Букерівська премія змінюється безповоротно і, певно, назавжди. Вона стає глобальнішою, універсальнішою, можливо, більш впливовою. Зворотний бік – втрата тієї унікальної індивідуальності, що так очевидно виокремлювала Букера з-поміж інших європейських премій. Дух старенької Британської імперії, що своїм існуванням зробила можливим таке плідне співжиття в літературі постколоніальних інтенцій і традицій англійської романістики, з цієї премії може вивітриться. І це найбільший мій жаль. Бо саме тут можна було спостерігати, в який спосіб і якими засобами слід переплавляти класичні літературні матриці в ХХІ столітті, аби поставали твори непересічні й важливі.
Епоха Букера, який ми знали і до якого так звикли, добігає кінця. Це була дійсно ціла епоха, що подарувала нам майже сорок великих, а часто – й цілком геніальних романів. Далі – невідомість. Елеонора Каттон, наймолодша лауреатка в історії Букера, своїм грубезним історико-детективним романом завершує цю епоху. І знайти кращого письменника для такого випадку було б годі – суміш новизни й традиції і в творчості Каттон, і в самій її персоні втілено ідеально.
Якщо я не помиляюся, українською наразі перекладено лише один роман, що отримав Букера, — це «Передчуття завершення» Джуліана Барнса, що ось-ось вийде в «Темпорі» в перекладі Віри Кузнецової. Тобто поле для роботи неозоре. Почати можна з тієї ж таки Каттон, бо ж нам сьогодні так не вистачає великих – хай тільки і за обсягом — романів.
