Сповідь минулих літ

Дев’яності видалися настільки непростими, що нині українські літератори воліють їх оминати віддаленими об’їзними дорогами, обираючи для своїх писань інші десятиліття. «Вижили, і то добре!», – мабуть, думають собі провідні наші романісти та повістярі, яких насправді не так уже й багато набереться. І хоч у дев’яності обійшлося без репресій та воєн із повоєнними відбудовами, однак навіть така дрібниця, як гіперінфляція, може відбити будь-яке бажання в чутливого українського письменника згадувати часи двадцятирічної давності. В читача ж зовсім інші примхи: йому хочеться справжніх історій з життя, без глазурі та шоколаду, лише з потом, кров’ю і піском на зубах.

Навряд чи Майкл, він же Михайло Мишкало, володіє особливим авторським нюхом, здатністю передбачити, куди ж повіють вітри читацького попиту, але його книга дійсно стала відповіддю на потребу читача в правдивій життєвій прозі. Сам Майкл цілком некон’юктурно підкреслює, що «Сторожі тротуару» – правда на 99,9%, а це, погодьтеся, багато. Нині вам ніхто і близько не дасть стільки правди. Можливо, саме ця обставина, а також провідна еміграційно-заробітчанська тема «Сторожів тротуару» зумовили комерційний успіх книги відразу ж після її появи на полицях книгарень. «Мені бракує цієї «заробітчанської» прози. Таких книжок має бути більше», – зізнається Місько Барбара, і з ним важко не погодитися. Без жодних перебільшень, герої та сюжети заробітчанської одіссеї могли би визначити обличчя нової української літератури, проте наразі залишаються без належної уваги сучасних письменників. Тож «першою ластівкою» української заробітчанської прози стає твір саме колишнього заробітчанина, а ближче до наших днів колумніста газети «Поступ» Михайла Мишкала. Сам автор у розмові з Олександром Ковальчуком пояснює ситуацію так: «Якщо подивитись на бекграунд отих найкрутіших представників сучукрліту, то хто вони? Філологи, люди з академічною освітою, люди, які вчились. Вони не були очевидцями подій, як, наприклад, Ремарк, який сидів в окопах, чи Хемінгуей, чи селфмейдмен Джека Лондона. І тому там яка історія – ти спочатку живеш, а потім ти хочеш про то розказати».

Тож чи можна припустити, що разом із пізнім дебютом Майкла українська література отримала свого Гемінґвея для «втраченого» покоління дев’яностих? Заради розваги можна було би навіть зачепитися за певні збіги: як і Гемінґвей, Мишкало теж писав для газети, а перші реакції на «Сторожів тротуару» стосувалися лаконічного «телеграфного» стилю Майкла. Усі збіги та припущення розводить по своїх кутах фінальний удар ґонта після прочитання книги. Не хочеться називати її романом, хоча в нас цим словом уже різне називали. У видавництві «Комора» вирішили не вказувати жанру, але сам Михайло Мишкало впевнено стверджує: «Так. Це роман», відбираючи в мене можливість для маневру.

За зізнанням автора, задум роману виник, коли дев’яності ще не завершилися, однак справжня робота над текстом розпочалася приблизно півтора року тому. Мишкало зізнається, що завдячує появою книги Ростиславові Лужецькому, який став автором обкладинки: «Якби Лужецький не змушував мене переписувати, то сама книга ніколи б не набула закінченої форми. Я три рази переписував “Сторожів тротуару”. […] Зміни робили книгу більш читабельною. Читачам не обов’язково знати про незначні факти. Потрібна струнка структура, без зайвих деталей. У тексті не повинен бути безкінечний потік слів, а це доволі проблематично, коли ти вперше пишеш книгу».

Попри всі зусилля, досягти стрункості Майклові все ж не вдалося. Десятки сторінок односкладних і неповних речень, які стали фірмовою стильовою ознакою автора, здатні знівелювати концентрацію навіть стійкого і терплячого читача. Михайло Мишкало пояснює такий синтаксис потребою акценту на сильному образі, проте частіше досягає протилежного ефекту затуманення фокусу: «Замість вілли, квартира в бетонці, замість парків і породистих псів, колишні робочі райони. Затурканий бідний квартал. Тихо так, майже ніяких машин. Діти возяться посеред дороги. Чоловіки на узбіччі, замість дерев. Криві вулиці, відсутній асфальт, собаки бродять. Дворняги. Вулична поезія. Майже окраїна. Земля безробітних. Старезні машини, а зимою через затоптаний сніг видно залиту мастилами землю. Коробки цехів, прохідні. Промисловий район ще зовсім недавно. Циркуль так жив, не стикався, чесніше, не помічав життя чорноробів великого міста. Водії, пекарі, готельні портьє, таксисти, сторожі. Злодії. Люди ночі. Спав. Санітари вулиці – міліція, лікарі, двірники – його не тривожили. Його минула гастарбайтерська сага. Не був за межею, не знав, поняття не мав про якусь депортацію, обшуки і , звичайно, тюрму».

Парадокс, але після всіх цих переліків і нагромаджень коротких речень залишається відчуття недоговореності, відчуття того, що найцікавіше все ж пройшло повз тебе. При тому немає жодних сумнівів у щирості оповідача: зі своїм нечувано високим відсотком правди «Сторожі тротуару» претендують на те, щоб вважатися сповіддю, не менше. Так, подекуди Майкл грішить гіперболами, але як цього уникнути, коли розповідаєш про часи гіперінфляції? Часом читач спотикнеться об затертий чи невдалий образ, як-то «випрасувані лосьйонами лиця», «музика наших бажань» чи «очі, як два озера, забруднені нафтою», але зовсім не вони є найслабшим місцем цього тексту. Все ж авторові відчутно бракує вміння відсікати зайве і розвивати дійсно важливе. Здавалося б, ремесло колумніста мало допомогти Михайлові Мишкалу в цій нелегкій справі, однак деталей, які так і не стають «сильними óбразами», в тексті незліченно багато. Головних, другорядних та епізодичних персонажів не набагато менше (Міша Кактус, Ельза, Рубероїд, Маковнік, Ліна Махульська, еник Пасьома, Ласло, Свєта, Уляна, Валік, Стасік, Людвіг Єрмак, Вільгельм, Саша Торонто, Вася Циркуль, Анжеліка Крива, Лесик Самсунг, Урік, Джоні, Річі, Вероніка, Камілла, Курка, Дух etc.), однак лінії більшості з них обриваються, навіть не розпочавшись. Водночас стиснуті до кількох абзаців драматичні історії багатьох малозначимих у «Сторожах тротуару» персонажів приховують у собі потенціал до перетворення в повноцінну захопливу історію, як-от нелегальна переправа через Ла-Манш: «Гарінча переїхав Ла-Манш замотаний у звичайний килим. В руках шоколадка, між ногами банка, якщо припре в туалет, щоб не зіпсувати килим. Фура з контейнерами. В кожному килими. Скільки в килимах було людей і чи доїхали всі, він не розказував». А хочеться, щоб розказав! Як сказав живий класик: «З цього можна зробити кілька оповідань».

Нерозказана історія Гарінчі, як на мене, взагалі значно цікавіша від того, що доводиться читати далі. Тим паче, що час від часу оповідач зривається на дидактику, приправлену ностальгією та образою на теперішнє більш удатне і щасливе покоління. «Сторожі тротуару» не відкривають нічого нового про тяжкі дев’яності – «світ стадіонів, базарів, вокзалів, злих таксистів, поліції, влади», «царство рекету, бандитизму і бідності». Водночас Михайло Мишкало написав про те, що добре знає і про що не міг не сказати. Він говорить про час, який усі хотіли б швидше забути, ніби поганий сон. Він описує Львів, у який не водять екскурсії, про який багатьом неприємно чути. Врешті, він констатує, що часи змінилися, що «відчай пішов з наших душ і залишив там місце надії». І в цьому його найбільша заслуга.

Читайте також: Світлана Одинець «Вихід із амнезії»