Після першої книжки есеїстики «Шидеври світової літератури», де Бриних популярно описав сюжети тринадцяти відомих текстів світової літератури, настала черга літератури української й нової книжки. На обкладинці написано, що це лише перший том, у передмові автора конкретизовано задум – «доктор одібрав для нового знайомства ті твори, які або найбільше спорчені зусиллями червоних освітян, або ж вічно затінені успішнішими лопухами, або ж навіть приписані до потайного ешелону, який всігда стоїть на запасних путях». Сказано трошки й про завдання книжки (як у всіх пристойних хрестоматіях із пристойними передмовами). «Нада видьорнути шнур і видавить стікло. Врятувати штабс-капітана Котляревського. Забрати з притулку Нечуя. Вкрасти револьвер у Хвильового. Зводити Панаса Мирного до психоаналітика. Надати Маркові Вовчку матьорих адвокатів. Познайомити Феофана Прокоповича з Любомиром Гузаром. Але для початку все ж таки видобути їх з морозилки нашої культури». Що ж, цілком пристойне ревізіоністське завдання. В хорошому, звісно, значенні слова «ревізіоністське».
Далі Бриних ще трошки додає про задоволення від текстів і про те, що саме від цих текстів і треба отримати нарешті задоволення ‒ забувши про депресивних учительок української літератури, які ані самі задоволення отримувати не вміли, ані дітям його не передали. І ось добрий доктор Бриних вирішив виправити ситуацію всіма наявними в нього засобами. Поговоримо ж про них. Вони варті розмови. Тим більше, що завтра нікому з нас не треба йти в школу й за щось звітувати. Тому ця хрестоматія в усіх сенсах ‒ для позакласного читання.
Нічого цікавого й збудливого, певна річ, у шкільних підручниках не було та й не могло бути ‒ заважав брак часу й насиченість програми, яка, до того ж, час від часу непередбачувано змінюється. За один урок жодна вчителька, хай навіть найталановитіша , з п’ятьма грамотами від облвно і значком «учитель-методист вищої категорії», не зможе знайти слова, щоб цікаво й небанально розповісти про «поп-ікону соціалістичного реалізму», Олеся Гончара, який «у молодості був схожий на Бреда Піта, а в сивочолі роки став викапаний Девід Лінч». Або про Феофана Прокоповича, якого, втім, у школах не вивчають, а вивчають в університетах, де, хоча й можна розказувати про книжки веселіше, але цією можливістю часто нехтують. Або Хвильового. Про нього взагалі можна довго розводитися, на філфаках так і роблять, але філфаки в цьому житті приготовані не для всіх. А у школах що? «Я (Романтика)», постріл, 1933. Вистачить на ваш вік, дітки. За Гоголя, Мирного, Котляревського, Коцюбинського, Карпенка-Карого й Марко Вовчок я взагалі мовчу. Здебільшого ‒ прочитали й забули, відбивши собі охоту читати наново.
У новій книжці – роздуми про тринадцять (як і в першій) текстів. «Собор» Олеся Гончара, «Владимир» Феофана Прокоповича, «Санаторійна зона» Миколи Хвильового, «Кайдашева сім’я” Івана Нечуя-Левицького, «Вечори на хуторі біля Диканьки» Миколи Гоголя, «Краса і сила» Володимира Винниченка, «П’яниця” Панаса Мирного, «Земля» Олександра Довженка, «Енеїда» Івана Котляревського, «Тіні забутих предків» Михайла Коцюбинського, «Інститутка» Марка Вовчка, «Сто тисяч» Івана Карпенка-Карого і «День мій суботній» Григора Тютюнника. З рамок «середина дев’ятнадцятого-середина двадцятого століття» випадає, в принципі, один Феофан Прокопович, що якимось чином затесався межи ці вівці.
Збудована книжка доладно й традиційно, за найкращими лекалами шкільних хрестоматій з літератури, які автор іронічно переосмислив, але не зруйнував. Ні, ніякого постмодернізму, залізна логіка і контур строгий, усе до болю впізнаване й до радості ‒ інакше, наче бердичівський костьол святої Варвари, відновлений після того, як у ньому кількадесят років був спортзал. Тобто спершу йдуть відомості про автора, потім – про його твір (сюжет, основні герої, конфлікт), а потім – те, без чого страждали цілі покоління школярів ‒ підрозділ «що хотів сказати автор». Пригадайте, саме про це мали бути всі ваші твори з української літератури. Саме над цим запитанням ви думали, слинячи ковпачок кулькової ручки, затиснутої в зубах за десять хвилин до кінця контрольної роботи. Доктор Бриних у новій книжці все сказав за вас. Додатковий бонус ‒ вибрані («ярчайші») цитати з тексту. Щоб не самі лише авторські знаки й думки були.
Одне слово, «фабулу хрестоматії» Бриних зберіг. Тому я б навіть ризикнув припустити, що за цією книжкою можна непогано підготуватися до уроків. У відомостях про автора ‒ цікаві деталі (фрагменти зі щоденників, біографічні цікавинки, нерозв’язні вузли внутрішніх протиріч, портрети грубими мазками, любовні дилеми й родинні прокляття). У відомостях про текст ‒ глибінь і височінь художніх засобів самого Бриниха, без яких не може обійтися бодай одне речення. Та й сам Бриних якось казав газетярам, що, пишучи рецензію, він радше описує свої думки, які виникли під час читання тексту, а не розмірковує про сам текст. «Для себе» у хрестоматії автор лишив оці доглибні метафори («щоб жили з рук стирчали на всі боки кровавими одуванчіками», «світле будуще в багрових тонах», «якщо глянуть на органи людини зблизька й без поетичного сп’яніння» ‒ та багато їх там, усі не перелічиш). А для читача – решту корисних копалин.
Можна подумати про біографії авторів. Про них, до речі, Бриних дуже красиво й небанально пише. Про кілька імен і мандрівок Прокоповича. Про внутрішні травми Хвильового. Про статті й ставлення до правопису й галичан у Нечуя-Левицького. Про нескромну привабливість Винниченка. Про чиновника Панаса Рудченка і його ситуацію з жінками, яку він переніс у тексти. Про піратство і військового масона Івана Котляревського. Дрібочку про коханку Коцюбинського. Дещицю про літературних негрів Марка Вовчка. Уривок про славу вихідців із сімейства Тобілевичів і новий театр. І вже зовсім небагато ‒ про Григора Тютюнника і його складну долю. Відомо ж: аби просто, коротко й зі смаком написати, авторові треба прочитати устократ більше, а потім вибрати,чим і де вчасно підморгувать. Тим більше, що це справді проблема: у школах найчастіше біографії письменників дають нудно, випотрошено і так, щоби після уроку учням хотілося йти куди завгодно, але не в бібліотеку шукати листи Коцюбинського до Аплаксіної або щоденники Тютюнника. Бо після школи ніхто не знає про коханок, службу, страхи й цікавинки. Зате всі добре записали роки життя і смерті. А між ними – тире. Замість фактів.
Таке враження, що, написавши кілька художніх книжок, віднесених продавцями книгарень на поличку «сучукрліт», Михайло Бриних зрозумів просту істину: нічого нового в українській літературі зараз усе одно ніхто не читає, тож можна розслабитися, дістати старе й забуте і розповісти, як воно ‒ перечитувати. Читати наново. Змивати пил шкільних уроків, щоб тексти засяяли й заблищали тим, що в них, текстах, є блискучого й осяйного. Вилікувати всіх охочих від психотравм, завданих шкільною освітою й уроками, де в сорок п’ять хвилин учительки намагались увібгати все, що радила увібгати, скажімо, методист Ольга Слоньовська ‒ або інші, давніші й старші методисти. Розказати, що в шкільному каноні насправді ‒ нормальні тексти; їх просто читали неправильно й поспіхом. А писали ці тексти нормальні живі люди — такі, як ми з вами. І канон загалом нічого ‒ ну, можна підправити, замінити кілька повістей на інші, але в цілому піде, ‒ треба тільки з іншого боку глянути. Без менторів з методичками. Бо методички ‒ зло. Треба читати для задоволення, а не для методички ‒ ось іще одна наріжна думка, яку несе читачеві Михайло Бриних.
Щось схоже на «шидеври» доктора Бриниха можна знайти, певно, в історіях про в’язничних «оповідачів», які за їжу довгими зимовими вечорами «тискають романи» співкамерникам: треба, щоб було ненудно, весело, з сюжетом без буксувань і зрозуміло всім. Таких людей шанують, бо вони дарують ілюзію втечі ‒ до паралельної художньої реальності. Якщо підібратися ближче до загальновідомого, то подібним стилем пишуть про літературу на сайтах типу Lurkmore ‒ енциклопедії інтернет-мемів. Там про художні тексти розповідають так, щоб ужити певну кількість специфічних «тегових» слів за принципом Вікіпедії, ‒ слів, які поєднають статтю з іншими статтями на ресурсі. У Бриниха загалом нема обмежень такого типу: він просто поєднує різні завдання: по-перше, нагадати про те, що читати ‒ це корисно і приємно, по-друге ‒ цікаво переказати «своїм людям» своїми словами те, що раніше переказували нецікаво або не так, як треба, щоб було цікаво, й по-третє, показати, що він і сам людина з фантазією й гострим пером. Здається, зі всіма трьома завданнями автор упорався непогано. Лишається запитання: чи багато в нас «своїх людей»? Буде видно. А класику перечитати ніколи не пізно. Тим більше ‒ поза класом.
