Колись у Львові ми з Дарою робили фільм «Пам’ятник Франкові». Тоді ще багато людей знали Франка живого. Мій тато вже його не застав, зате в гімназії в Станіславові вчив його Тарас Франко – був, каже, теж рудий, як і його батько.. Ще десь недалеко бродили і його внуки, ще не одне дерево в Єзуїтськім саду чи на Софіївці пам’ятало його сутулу тінь, вже не кажучи про ворон на Личакові.. Якось непомітно ми зблизилися зі старшим паном Андрієм Шуляром – то зайдемо в гості додому недалеко від Кайзервальду, чи в Порохову Вежу, де працював.. якраз він міг сказати щось про той пам’ятник навпроти Університету – бо колись проектував увесь видимий і невидимий простір довкола пам’ятника. Вип’ємо чарочку з ним і панею Галею, а тоді дістає старі рисунки ще з Кракова, знимки в товаристві довоєнних панянок.. І з Богданом Лепким знався в Кракові.. А ось і перший проект пам’ятника Франкові: робота Івана Севери.. Як, це Севера? – ніяк не віриться: на циліндричному цоколі стоїть Франко спиною до Університету, рішуче йде кудись. Але старша професура образилася, що він повернувся задом до них. І тоді, каже пан Андрій – я розвернув його і відсунув аж до парку. Стрімким, високим силуетом він мав нагадувати гірську гряду, скелі в Уричі, що несподівано виростають навпроти Університету..
Конволют1: «Канон»
«…серед найдавніших пам’яток людської руки в глибоких печерах доби оріньяку – це десь понад 30000-літня глибина – серед плетива вже пізніших гравірувань, поміж різних конфігурацій зображення найдавніших звірів – коня, мамута, бика, ведмедя – з усього хаосу видимих і невидимих доторків до каменю людської руки – можна виділити і окреслити найдавніший профільно-контурний канон: голова з двома горбиками вух, вигнута лінія тулуба, дві ноги.. фігура цілком ізольована – окрема одиниця, осібний образ, навмисне вирваний із оточення – ніби завис у повітрі. Застиг…»
«…зв’язок з іншими фігурами ніяк не виражений. Рисунок строго обмежений контуром, де не знайдеш жодного зайвого штриха. Отак передається аскетичний профіль звіра – накреслення екстер’єру у двох максимальних вимірах. Чистота окресленого контура, повне заперечення якихось особливих рис – відповідає самій суті цього образу. Контур, як правило, замкнутий, чим ніби підкреслюється неподільна цільність образу…»
«…у жовтні 1893р. довелося бачити живого Франка, як він холодного ранку прямував на горішню частину Єзуїтського саду.. Невисока постать з русявими вусами, з червоними блисками очей, у свитці бурого сірякового сукна, м’якому темному капелюсі, з кошиком картоплі в руці – повагом ступала немов у задумі…»
Пан Андрій, навпроти за столом, ніби здалеку наближався до мене – звідти, куди він відсунув Франкову постать, крізь тонкі вінця келихів у затишному світлі свого гнізда недалеко від Кайзервальду, згадує то те, то інше – як усе було непросто, і як важко було навіть вже потім, коли постать хоч і не в бронзі, як початково задумувалось, а в рожевому граніті таки виросла на тлі колишнього Єзуїтського саду – як нелегко було навіть родичам упізнати у тій неповороткій навислій брилі острого на язик, живого Франка.. А я тим часом.. так, уважно ловив кожне слово цього майже дев’яностолітнього чоловіка з темними виразними очима, і знов ясно бачив, але не його, а сіру муровану гряду того галицького сейму, увінчану алегоричними Світочами добра і процвітання цього благодатного краю.. Вони ніколи не зустрінуться.. не зійдуться. Він – і цей помпезний дім. «Hic mortui vivunt et muti loquuntur”. Таке гасло вигравіруване на бібліотеці Політехніки отам, за темними алеями, за його плечима, але чи не більше пасувало б оцій установі: «Тут вмерлі живуть, а німі промовляють»..
..Нам зовсім не здивувалась якась білява дівчина на українській кафедрі, люб’язно відчинила високе, ще австрійське вікно з мосянжними шпінгалетами, дозволила вилізти зі столу просто на небо – і звідти відкрилась уся глибина пташиного польоту: він попереду, загорнутий наопашки у кам’яне – ніби з чужого плеча пальто, зупинився на узліссі, ніби відчув якусь невидиму загрозу.. Застиг.. Позаду його щільно скупчилися дерева: темні на снігу клени, граби, каштани, ліворуч якась розлога тисячолітня плакуча верба.. Їм здавалося, що стоять щільно, насправді усюди просвічував сніг, і було добре видно протоптані звірячі стежки і прочовгану навскіс стрімку ковзанку. Якась дитина в яскраво червоному комбінезоні, горілиць, розкинувши руки, мчала на спині поміж темних дерев.. Аж там далі височіла ампірна ротонда з білими колонами, а дальше, вже над верхівками найвищих дерев Єзуїтського саду виглядав св. Юр, і над ним кружляли вітряки пеленгаторів і ретрансляційних веж.. Колись і я ніби сидів отам, у порожньому літньому кінотеатрі праворуч від ротонди, крізь щілини між дощатими стінами пробивалася разюча денна спека, і тіні мерехтіли на екрані з цього і того світу.. тіні, тіні.. А тепер там лише галява і темні стовбури.. кілька ворон на снігу.
Конвоют2: «Канон»
«…але до того як профільний контур звіра окреслився єдиною, однакової товщини лінією, проведеною, мабуть, пальцем по вологій глині, що назбиралася тисячоліттями слизьким шаром на нерівній поверхні печери – образ уже застиг, визрів. А що це значить? Що той профіль малювався з пам’яті – не змальовувався з живого, баченого перед собою, а дійшов з глибокої пам’яті, явився у сні, скинувши з себе все зайве… До цього, мабуть, не було того плавного, наче прокресленого не на горбатій стіні, а просто пальцем у небі чи в тихій воді – звіра на всі часи.. не втікаючий, не в летючому галопі чи з фонтаном крові з горла, а просто плавний обрис хребта, що більше нагадував обрій невисоких старих гір, розгладжених старим сонцем…»
Здається, у тому ж часі, ми з Дарою заходили і в колишню бібліотеку Баворовських, більше відому як «дім з конем», бо аттик того палацу вінчає скульптура лежачого скакуна давнього господаря – а тепер це Палац мистецтв ім. Антоновичів, і в ньому господарем вже так само літній пан Степан Костюк.. І якось він за чаркою нам згадав історію про одного свого читача, тоді молоденького студента з прикладного інституту.. що нібито в кабінеті україніки на Валах зберегли голову Франка, але розтрощену на тисячу осколків.. що то твір Сергія Литвиненка.. і ніби отой молоденький студент загорівся ті осколки зліпити докупи, аж нарешті таки зліпив, і зараз вона там, на Валах.. у тій меморіальній кімнатці, де і його письмовий стіл під зеленим сукном, і проста дубова шафа з його книжками.. І ми пішли туди – якраз на розі, як підніматися вже до Високого Замку, я там ніколи раніше не був.. І там нас зустрів пан Євген Наконечний, давній товариш пана Костюка.
Вже не пригадую коли то було – чи вже навесні чи ще зимою, але дуже добре пам’ятаю, що пан Наконечний виглядав якось дуже по-домашньому, в ніби темному зеленкуватому джемпері, що защіпався знизу на кілька ґудзиків.. Може то вже була рання весна.. І там стояла зліва від столу – не на самому столі, бо я уважно заглядав у вікно, що виходило на Вали, на Королівський арсенал, на бані Домініканського, на алею старезних каштанів – а скраю від столу, на окремій тумбі.. що ніби вона була невисока, і так запам’яталась – не б’юст, а сама голова.. і що вона була темна, з тьмяним полиском, ніби покрита бітумним лаком.. Але найголовніше, що вона була не така як інші його портрети канонічні: високе чоло, вуса.. ні, вона була цільна як щойно вибрана з мокрого в’язкого чорнозему величезна вузлувата картоплина з багатьма очима, що на лиці, що на тім’ї, і не було на ній, на тій тьмяній поверхні, модельованій дрібними мазками жодного застиглого місця.. Цей Франко промовляв увесь – кожним міліметром свого лиця.. а не лише очима чи вустами.. Темна з приглушеним полиском, ця невелика голова – без шиї, без б’юста була одним згустком болю.. І навіть відомий б’юст Івана Севери, який дехто вважає еталоном, і так воно може і є, але поряд з цією головою – навіть той портрет виглядав добротним плакатом.. Динаміка, легкість доторків – може й свідчили про підготовчі етюди голови для пам’ятника на Личакові, але хто його знає.. Про Литвиненка дуже мало згадують.. Може тому, що вмер на чужині? Але ж і досі його майстерня стоїть на Пісковій під Кайзервальдом.. Десь колись ніби вчився у Парижі коло Роденових учнів.. тоді з паном Наконечним мені здалось, що торкаюсь до етюда голови Адама руки Родена.. така ж темна, зім’ята сумнівами і розпукою..
Конволют3: «Риба»
«…голова з багатоповерховим чолом, сині, змучені, немов задивлені кудись очі, лице скупчене, овіяне глибокою повагою, нерадісно стиснуті вуста, що по них, як здавалося, ніколи не пробігла усмішка…»
«…вертає старий швець Дзюньо Афтамінський додому попри нас понад ріку, пішки веде свій ровер.. Як не з грибів, з далекого лісу, то з «риби» – десь зі Стримби чи з Уняви, чи з Ворони.. Іде, плететься, ледве ноги тягне, а очі аж світяться.. Пане Афтамінський, ну як, нині добре брало? Виджу, ви щось там ховаєте у торбі? Та нє, мушу вам сказати, прошу пана, що так як нині, ще я не мав ніколи: цілий день на Вороні аби раз щось рушило.. щойно надвечір вже на Стримбі на хліб ймив єдну файну карасю.. І відхиляє кирзову торбу, підвішену на кермі коло дзвоника.. а там поміж трави у прохолоді виляглась темно-золота, десь на півтори долоні карася.. То, прошу пана, лиш вона, більше ніц.. І відходить, тягне за собою ровер, бо вже й той, бідний, не може їхати, ледве йде.. Хоч наша річка таки тут, під боком, і його хата над самою водою.. У нього усмішка сумна, кутики вуст опущені, як у великої карасі…»
«…якось ми з Іваном зайшли за Тисменицю аж на стави.. І я відразу забрів у потік, що випливає з крайнього ставу, і руками деру рибу з-під берега. І там аж роїться в тих глибоких печерах, поміж звислих, сплутаних борід вербового коріння.. Хапаю де більша, і викидаю на високий берег. А там на траві сидить Іван і щось собі думає.. Весь час думає. Уже тоді він не знаходив собі місця і цілими днями лише бродив по Тисмениці зі своїм псом Кінгом, чорний як ніч.. Коли нарешті я таки виліз з того потоку, покусаний, подряпаний, на сонце, на висхлий аж порепаний глиняний берег – то вже всю рибу вздовж потока Іван повизбирував на купку. Самі карасі. Я прикляк і тепер розглядав кожного, бо як хапаєш його в печері, то ніби в гарячці аж завмираєш сам не свій – і аби не випорснув, жбурляєш як горобця якнайдалі, щоб не скотився знову у воду.. Дивись який гарний.. А цей, дивись який.. Ого, а цей золотавий, темніший.. Іван сидів трохи віддалік і дивився кудись перед собою: «Риба як риба».. Ні, ти ходи сюди – дивись, які гарні.. Вони ж усі різні, я знаю, я ж кожного пам’ятаю на дотик.. Кожне випручується по своєму, зблискує, втікає.. – Я не бачу між ними ніякої різниці.. Хіба що той більший, той менший.. В його великих невидющих очах була невимовна туга…
…пізніше, як у відчаї наклав на себе руки, я подумав, як багато значить для мене ота маленька непомітна, але весь час інша.. незмірна різниця між тим і тим, і тим.. хоч би й між далеких безіменних, тріпотливих карасиків на тому випаленому сонцем березі…»
«…глибока внутрішня зосередженість. Стояв нерухомо, наче розгадував загадку життя і смерті…»
«…двері від хати були зачинені, і захожих впускала поетова дружина – невеличка, сухорлява жінка з блискучими чорними очима і з гладко зачесаним волоссям. Зодягнена просто й убого. Вона, коли захожий був їй незнайомий, питала з порога коротко, вривчастими словами: «До кого? За чим?» Коли поета не було вдома, вона казала: «Нема Франка!» і двері зачинялися перед захожим…»
..І ніяк мені не йде з голови той портрет роботи Литвиненка – там на Валах, де колись була редакція «Вісника». Той гіпсовий, зібраний докупи з тисячі уламків і пофарбований бітумним лаком.. Якось в один свій приїзд до Львова, знов вибираюся туди.. Знаю, що вже давно немає пана Наконечного, але щось тягне мене та темна голова.. Ось і той дім на розі, тут починається Кривоноса, а вище вже княжий Високий Замок.. Я вбіг крізь високий партер у той дім так раптово, вже надвечір, що в напівтемному коридорі вахтерка під настільною лямпою, мабуть, розгубилася: хтось заскакує з великою, може й більшою як у Грушевського бородою і дивними інтонаціями каже, що він уже тут колись був і дуже добре пам’ятає, що тут у них має бути Франко, б’юст, але без плечей, сама голова.. І що вона колись розсипалась на тисячу осколків, а якийсь студент знайомий пана Костюка сам захотів зібрати голову, і таки зібрав, і що тоді ми з Дарою Ткач тут були, бо знімала вона фільм і що нам пан Наконечний, тоді він був сам – особисто показував б’юрко під зеленим сукном, за котрим працював тут Франко.. І там тоді стояла та темна голова.. І чергова старша жінка відразу покликала старшого бібліотекаря – ще молоду досить жінку із великими темно-карими очима, і вона провела мене крізь читальний зал із кількома читачами, а далі, показуючи широким жестом усе, що в них є – відчиняє меншу набагато кімнату, великі пару вікон виходять на Вали, під ними стіл, і справді ніби зеленіє на нім сукно.. праворуч досить широка дубова шафа, за шклом золочені корінці дорогих книжок.. на стіні між вікнами висить давній бляклий портрет по пояс, мальований вже видно за фотографією.. непоганий здалеку.. Але більше нічого нема!.. Тут був Франко! Отут він стояв при столі.. нам показував його сам Наконечний.. Та ні, у нас лише цей портрет, більше нема!.. Ні, то була скульптурна голова, темна голова, помальована бітумним лаком.. Ні, більше ніякого портрета в нас нема, лише цей.. Зовсім спантеличений, не вірячи своїм очам, лише тепер помічаю на підвіконні у контровому світлі якийсь б’юст, досить високий, як може бути високий вазонок на підвіконні.. Свіжопомальований, ніби під золотою фарбою.. а тоді раптом обваляний в піску.. Високе чоло, вуса.. але ж то не він! У того була голова – а тут на вікні ще й висока підставка, плінт посаджений на цоколь колони з круглою базою, як це личить солідним б’юстам.. Позаду мене озвалася знов та жінка, і знов повторила своє: іншого у нас нема.. Нема Франка!.. Нема!
Вже набагато пізніше, після того як знов пішов до пана Костюка у його «дім з конем», я подумав собі: а справді – хто я для них, щоб вони відразу показали те, що я просив.. Інша справа пан Костюк: усміхнений, як завжди у своїм синім халаті.. Невисокий, хлоп’ячі русяво-сиві кучері, ще десь з початку дев’ятнадцятого чи навіть вісімнадцятого століття, ясно-блакитні очі вічного кавалєра, не скованого побутом. Приходиш у «дім з конем» до нього як додому.. Ось він, брязкаючи величезною в’язкою давніх ключів, відмикає нам заповітну кімнату, де все лишилося як у старого графа Баворовського: з великих шухляд дістає теку з найдавнішою графікою: ось перший у нас дереворит Львова – майстер Пасаротті, 1607.. А це – він дивиться на Дару і аж світиться – а цей портрет лише у нас такий один – Франц Ксавер Моцарт.. Моцарт junior.. Він у графа Баворовського учив його дітей музики. І сам був ще дитина.. А вже потому з Підкаменя переїхав до Львова..
А ці бібліотекарки з фондів Наукового товариства?.. ніби чекали мене ціле своє життя, щоб вилити усе що думають про таких як я: хто ти такий? Як ти смів заходити сюди? Ти знаєш, хто ми?! І справді.. як я не здогадався.. Вони усе життя тут.. усе що тут є перемацане їхніми пучками.. Кожен рядок у найдальшій книжці десь на останній полиці вони вже спробували на зуб.. І коли я щойно зайшов до них, і спитав чи можу просто подивитися на Франка.. то що вони могли тоді подумати? Відразу може розгубилися – і я ніби прочитав у першій жінці згоду – і прожогом пробіг через невеличкий читальний зал і туди, в другі двері.. он – стіл під зеленим сукном, он вікна, так і є – виходять на Вали.. сніг на Валах, гойдається чорне гілля старої липи, заглядає у вікна, а там далі якесь дитя борсається на снігу у червоному комбінезончику, а далі мури Королівського арсеналу.. І тут чую за собою страшний крик, і обертаюсь на голос: вони вже кричать двоє, старша і молодша.. чого їм треба?.. Що ніби я не заповнив формуляра, що я не смію.. Вони стоять і кричать в один голос, очі під гривкою попелястого «каре» пропікають мене чорним вогнем: ми тобі його нізащо не покажем. Який портрет? Ніколи! Нікому не дано його бачити, нікому! Так, оце все що в нас є! Більше нічого! Нема Франка! Нема! Ніхто не пропустить тебе кудись глибше, туди у наші глибокі схови.. Ніхто тебе, чуєш, ніхто туди не пустить, він замкнений глибоко під землею, від таких як ти.. Забудь що ти був тут.. У другої, молодшої, були великі вологі очі повні недовіри.. І ти такий, як і всі ви.. давно пропащі.. що він вам винен?..
Конволют4: «Риба»
«…чомусь Франко завжди, скільки ми разів не були в них, був босий і, сидячи за столом посеред хати, зганяв одною ногою з другої мухи. Одного разу так само босий лазив він на черешню, щоб нарвати нам черешень, що саме тоді дозріли. Босий, без піджака та камізельки, у вишиваній сорочці, він ніяк не мав вигляду міської людини, а так якогось сільського чи містечкового майстра, кравця чи теслі…»
«…як була на дворі сльота, то сидів він у крайній кімнаті і писав або читав, або пересиджував у кухні (не раз тільки у спідньому одязі) та читав. Книжка лежала на столі, а під столом робив сіть на рибу, яку пристрасно любив ловити в Сяні. Бувало роздягнеться, закине в тонь сіть, ввійде до води зі словами «Помагай Боже»… І не раз цілісінький день бовтається по воді. Не минав і найглибшого місця у ріці, вміючи стоячки утримувати рівновагу у воді. Ми, хлопці, бігали за ним берегами, страшили патиками рибу, та носили за ним одяг і зловлену рибу…»
«…в лісах було багато грибів, в потоках було багато пстругів, слижів та бабок. Слижів та бабок батько навчив нас ловити видельцем, бродячи в мілкій воді понижче колін, та зрушуючи камінь палицею… В Колодниці коло Стрия батько ловив багато кленів та щупаків, в Толобутові – ковблів, окунів, плотиць та раків, в Яйківцях попадали й мнюхи… Гуцули кілька разів приносили батькові головатиці. Одну дуже гарну головатицю прислав був батькові до Львова Митчук із Криворівні. В Буркуті батько щодня ходив до джерела по воду…»
Що це за дивна істота «головатиця»? Чи може якась змія або рідкісна саламандра?
«…головатиця – каже Василь Карп’юк – я запитав відразу його, бо він з гір, і, як не бачив, то хоч чув щось про неї – то реліктовий дунайський лосось, ніде у жодній річці Європи головатиці вже немає, дуже зрідка бачать її – то велике щастя, як хто головатицю уздрить в Черемоші.. колись вона жила мільйони літ в Паннонському морі, що ніби доходило аж до Карпат, і звідти головатиця заходила на терло у ті дрібніші карпатські річки, але пізніше, як трохи потепліло, досить мілке Паннонське море раптово щезло –кажуть, що воно якось прорвалося крізь Залізні Ворота на Дунаї і витекло в Егейське море.. А головатиця тим часом пішла догори і сховалася донині поміж найвищих гір, у тих потоках поміж гуцулів, лемків і бойків…»
..Якось нас запросила до себе в Синевидсько пані Марія, якраз вона вернулася зі Святої Землі.. І чи не вперше я побачив справжню Бойківщину: темні задимлені зруби, посеред села старезний громадський сад.. Величезна як хата громадська криниця, так само дерев’яна, із обкованою коновкою, кажуть з неї пив Франко, ще молодий, як мандрував з друзями горами, а звідти пішли на Бубнище, а далі на Болехів.. А вже другу криницю, звідки так само пив Франко, залило недавньою повінню, занесло шутром і як ми йшли під гору до Маріїної хати, то ледве виглядала цямрина, і там собі плавала качка.. Після прощі у Святу Землю Марія поставила коло дороги на Сколє капличку з високою мармуровою Богородицею, а в себе дома відкрила крамничку, а що не кожен міг купити собі хліба, то я там побачив у її «книжці», хто кілько заборгував до пенсії – то ті кривулі надрапані ніби одною рукою, але я собі гадаю, що і Франко міг вже пізніше так грубо писати, і бабця моя зі Старого Самбора – бо всі, напевно, бойки мають подібне письмо.. А як через її двір летіла повінь, то вона виносила людям буханці хліба над головою, аби не замочити. І ще пам’ятаю як ми пішли купатися на річку Стрий, якраз в косовицю, де-не-де вже ранні яблука підстигли і Стрий вигинався попід скалами, а як Марія увійшла, то довкола аж заревіло, але вона ще й завернула на бистрині, проти води і спокійно вийшла з крижаної купелі до нас, на сонце.. І поки на камені вона розповідає – довкола сам камінь, величезні уламки, але вже пласкі, довгі і слизькі напівзатоплені столи, лавиці, сам камінь і сонце, і між ними вода – а вона усе розповідає як було у Святій Землі, як вона вернулася і тут їй не давали поставити капличку.. А тим часом далеко на ріці появився рибалка з великим саком і довгим патиком, аж на самій бистрині.. Хапаючись за слизький камінь, поволі перебирався від одного уступу на другий, і коли видряпувався на самий чубок, то весь сяяв удалині, світився, мокрий як хлющ у сонці, і так само зблискував усіма райдужними очками його сак, тріпотіла сіть натягнута на каблуку, і час від часу я бачив, як його рука плуталась в ній, і щось перекладала у торбу повішену при боці.. Як він там міг утримати рівновагу поміж тих слизьких валунів на бистрині.. Бо лише там, на глибині сидить під каменем більша риба..
А потому звідти, з тамтого берега, високого і порослого темним лісом закричали, і поволі два підлітки забрели у воду з довгими патиками в руках, і намацуючи дно, пішли наперед, на наш бік, а за ними вкотився у воду тракторець з копицею сіна, і ті діти здається безконечно штрикали своїми патиками, щоб не дай Боже, глибша яма, а за ними поволі плив тракторець, занурившись аж по шию.. Аж як виїхав на рінь, обтрусився з води.. І скупався вже тут коло нас тракторист – а був то Маріїн брат – бо потім усі ми із тими мокрими двома хлопчурами вмостилися нагорі, у сіні, і так вже їхали верхи додому, від сліпучого Стрия.. відчайдушні, затяті бойки..
Конволют5: «Риба»
«…тепер по стількох літах мені чомусь знов раптом згадалася та столітня жінка в Криворівні під своєю колибою, і як вона подивилася на мене, як спитав її чи в неї був Франко? Аякже, був.. Звідси пішов на ожини.. Пішов отако – і вона притисла зсохлу руку собі до грудей.. А на тім каменю сів ще спочити.. Недалеко поперек стежки білів плаский камінь.. В її інтонації, в її погляді була певність: ви його не доженете.. аби не знати як бігли.. гора сховає його від вас усіх.. він там не пропаде, може й недалеко ще.. бо пішов зовсім недавно.. І от минулого літа я знов з Тисмениці вибрався до Криворівні, і заночував у Івана Зеленчука, того над церквою.. А що, чи та колиба ще є? питаю пана Івана.. І на другий день переходжу мостом Черемош на другий бік і там отворяє колибу якась молодичка, що поралася в городчику недалеко. Видно, якась родичка тої.. Як будете йти, то покличете мене – і вийшла.. Бо що тут могло пропасти? Якісь сувеніри в першій хаті, здається дерев’яні яйця, підлога нова, зачовгана.. У другій хаті, трохи темнішій, пам’ятаю, навпроти дверей висів ще австрійський годинник з тягарцями, але без стрілок. А тут.. тут мала бути піч.. така довга, ліплена закурена, вигнута попри стіну.. і де вона?.. нема.. пустка.. самі стіни.. Там вже Франка ніхто не стеріг, ніхто й за нас не боявся.. бо вони й не гадають, чи він там був коли чи не був.. Але камінь виджу справді, щось там біліє вгорі, але ніби далі, далі стрімко вгору..
Довго стою на мості, посередині.. І раптом там, далеко внизу, на бистрині щось зблисло. Приглядаюся – і знов.. посеред ріки затоплений ясніший за всіх великий плаский камінь, і то на нього раптом напливає якась велика біла риба і плазом лягає, вивертається на камінь, і в тій хвилі зблискує ясно світлом, аж сюди видно мені крізь воду, а далі знов темно струменить бистрина.. О, знов! Якась має бути таки велика риба, може й на цілу руку, бо міст високий, аж крутиться голова, та й глибоко там, на самій бистрині, може й дна не дістанеш.. І що би то могло бути? Певно, щось хиже.. Може, клень? Чи підуства?.. Все могло бути.. А може.. Тепер я собі так думаю, то була якраз саме та невловна затаєна головатиця.. весь час тулиться до того каменя і не відходить від нього, хоч би як не стягала її бистрина…»
«…давно-давно, коли ще звірі говорили, у далеких горах аж під самим небом люди облюбували собі одну печеру. Але раптом звідти виходить ведмідь і каже: це моя печера, тут мої пращури жили, тут їхні кістки лежать і я не вступлюся. Тоді хтось найсміливіший встромив загостреного дрючка в його роззявлену пащу і звідти хлюпнула фонтаном кров. І відразу люди пішли далі, але не далеко, бо всередині було темно, і дуже смерділо, бо тут весь час жили ведмеді відколи світ. І стало трохи страшно, бо печері не було кінця й краю, то вони вернулись, і знов той ведмідь. Тоді хтось з них придумав таку розвагу: злупили з нього шкуру, а далі під стіною знайшли валун і на той камінь накинули ще теплу шкуру – з головою, вишкіреною пащею і на лапах лаковані пазурі. І стали круг нього на радощах танцювати.. Але вже пізніше, коли трохи минув той перший страх, то кожен захотів кинути в нього камінь, і то так щоб вцілити у саму голову. І відтоді той валун там лишився, у тій печері. Між собою просто називали його Він. Але й далі не переставали цілитись.. бо вони кидали у свій страх..
– І що, ті удари навчили їх життя?
– Ні – вони навчились мистецтва..
– Вбивати у саме серце?
– Ні.. важчого мистецтва.. терпіти у глухому куті..
– І мистецтва вмирати?
– Так.. але не зовсім.. не зовсім вмирати…»
Жінка, можливо, вже чекала, я спізнився на пару хвилин, і коли постукав і відчинив двері на першім поверсі Інституту літератури – вона трохи відірвалася від роботи за столом, встала з-за стола, але наче якось задумливо .. присоромлено, я видно не мав так її застати за скрупульозною денною працею.. а однак не менш інтимною, тим більше для незнайомого ока.. То що вас цікавить? Так, у нас тут майже все, уся його бібліотека.. – Я вже був у Львові на Софіївці у нього вдома, і в Науковому Товаристві на Валах – мені вже те, що там лишилося, все показали. – Так, тоді десь в п’ятдесятому не лише його, а й інші приватні бібліотеки зібрали зі Львова і вивезли сюди, до Києва.. може, щоб усе було під боком, щоб усе бачити, хто сюди ходить, хто що тут шукає.. У яку книжку заглядає. Спочатку тут з батьковими томами був син Тарас.. – Він вчив мого тата ще в гімназії в Станіславі. Казав, рудий був, як і його батько.. – Я його вже не застала, але старші пригадують як він їм радив: «Зозульки, не перетруджуйтесь!» Я вже думав що ніколи її не побачу, цю бібліотеку.. Мені найперша гадка була, що вона десь усередині Софії, у тому літературному архіві.. Я там недавно був.. Там гори снігу, і кілька стежок прокидали щоб хіба зайти усередину. Там справжній манастир, мене завели у просторішу світлу келію з вікнами на собор і дзвіницю – і там якийсь хлопчина – писарчук довго гортав грубезні архівні довідники, де б воно могло бути, бо у них багато чого є окрім Франка.. Ви зайдіть може на Хмельницького, там у них щось має таки бути, у тому музеї.. Кажу йому: а мені чомусь здавалося, що вона мала бути саме тут.. десь тут, глибше під снігом у підземному потаємному склепі, під княжими мурами.. Тут так гарно як вийти надвір.. віковічні ясени, аж вищі за золочені бані, сад з шовковицями, грушками.. Може і бібліотека Ярослава Мудрого ось там, під деревами, хто знає..
– Ходіть за мною, зараз я візьму ключі.. Ми піднялись темним коридором на третій поверх.. Спочатку було досить темно, високе приміщення, темні, здавалося аж до стелі металеві стелажі, досить густо, вузькі тунелі. Ми пройшли під стіну, там вже було трохи світла з вікна, і вона показала мені столик і на нім той найдавнішій ключ до всього що тут є: трохи пошкоджена часом конторська книжка з наклейкою «Спис книжок..» Кожна пожовкла сторінка списана дрібним акуратним його почерком.. Далі почерки міняються, вже інша рука старанно і не зовсім докінчує.. Я раптом її питаю, пані Галину, коли ми обоє схилились над вже теперішньою картотекою, що тут є: А подивіться мені – я хотів би поглянути на «Mahabharat’у» як вона виглядала.. З усього, що собі уявляв тут, на цих полицях, мені відразу якось вихопилася дивна забаганка поглянути на мабуть коштовне колись, із золоченим корінцем, може й друковане готикою, десь виписане з Берліна чи Ляйпціга видання, що його бачив у нього Стефаник.. Бачив і пізніше згадував, як відвідав Франка вдома, коли вся Польща визвірилася на нього за «Поета зради», а той «спровадив собі недавно «Mahabharat’у» і тішиться, що має 300000 віршів в хаті..» Може тому що було тьмяно, але пані Галина щось перебирала кожну картку у шухляді каталогу і ніяк не могла знайти..
Прошу дозволу пройти до високого вікна в глибині і виглядаю у двір: задвірки, гаражі, засипані снігом, далі засніжений горб і відразу догори йдуть круто фундаменти протилежного дому, звідси, з третього поверху він виглядав неприступним замком. Його тильна глуха помальована на жовто цегляна стіна була доверху розділена білими пілястрами.. Невже нагорі, навпроти ті страшні .. так акуратно побілені зі стрункими пілястрами – підвали НКВД?.. на самій горі.. Жовтневий палац.. урочисті збори, концерти.. На підвіконні великого вікна в кутку притулився б’юстик Шевченка в смушевій шапці, поруч вазонок.. Звідси світло сочилося на всі полиці потрохи, кожна книжка мабуть, прокидалася тут зі сходом сонця, але найпершим прокидався таки той дім нагорі навпроти.. Я обернувся до пані Галини і спитав: «А що то за дім у Вас у вікні, отой навпроти.. чи то не інститут благородних дівиць колись? Той самий? І пані Галина мовчки кивнула: так, той давній, дівочий дім.. куди вже ніхто не повернувся..
Конволют6: «Канон»
«Як гірську рожу на горі високій
Пастух невважний розтопче ногою
І її цвітка пурпурова в’яне,
Так і з тобою станеться, дівчино.»
«…зберігся не надрукований рукопис Франка (трохи чи не остання праця його життя), озаглавлений «Старе золото».. Це паперові обрізки малого формату, з одного боку вже використані. Чиста сторона покрита рядками, швидше накресленими ніж написаними. Мучений недугою Іван Франко зібрав свої переклади з другорядних стародавніх грецьких поетів…»
«…вінчає краєвид Парфенон. Не зважаючи на ветхий вигляд руїн, ми однак уловлюємо в їхньому мармурі барви слонової кістки, в контрастній грі виступів і впадин, в чергуванні тіні і світла, наповнених темрявою виїмках канелюр і освітлених сонцем гранях ребер, що ніби змушують колони витанцьовувати непорушний, сповнений величі танок – у цьому всьому ми однак вгадуємо життя, вкладене генієм у цей мармур. Він і досі чутливий до світла. Зруйнований храм буває, залежно від денного освітлення чи від години дня, то темно-коричневим, то сірим, майже чорного відтінку. Він стає рожевим у вечірній димці чи навіть опаловим зі світло – коричневими плямами. Він ніколи не буває білим, як то кажуть про білий мармур. Якщо і буває білим, то подібний давній шкірі, з брунатним відтінком… краса Парфенона – це «краса простого». Однак ця простота, як і простота всякого великого твору мистецтва – є врешті підсумком надзвичайної складності, котра не вловлюється нашим першим сприйняттям…
…він тішить нас, він продовжує наше органічне життя, нашу органічну радість. Він хвилює нас, так ніби не абсолют, а жива істота…»
«…під водоспадом творив потік просторий, спокійний і чистий, мов сльоза ставок. По його берегах стояли великі шапки перлової, шипучої піни, дно наїжене було великими й малими обломами скал; прудкі, мов стріла, пструги блискали поміж камінням своїми перловожовтими, червоно цяткованими крапками; в глибині затоки кам’яною стіною ревів водоспад, мов живий срібний стовп, граючи до сонця всіма барвами веселки…»
«…глибока тиша стояла над горами; нічні сумерки дрімали під темнозеленими коронами смерек; на густім чепіргатім листю папороті висіли краплі роси; повзучі зелені поясники вилися попід ноги, плуталися між корінням величезних вивертів, спліталися в непрохідні клобуки з корчами гнучкої, колючої ожини та диким пнучим хмелем. З пропадистих, чорних, мов горла безодні дебрів піднімалася сивими туманами пара – знак, що на дні тих дебрів плили невеличкі лісові потоки. Повітря в лісі напоєне було тою парою й запахом живиці; воно захоплювало дух, немовби ширших грудей треба було, щоб дихати ним свобідно…»
«…так виник храм, втілений за законами геометрії життя, і сам він здається живим, як дерево, обтяжене плодами, виплекане грунтом Акрополя. Тому, хто піднімається на горб, він знизу здається маленьким, незначним, так наче чиєсь обличчя вигулькнуло і позирнуло тривожно. А дорога тим часом йде вгору (непросто було тут підніматися в античні часи), Парфенон ховається з очей, підходимо до Пропілеїв. Входиш в них: вони тут були поставлені лише для того, аби якнайдовше приховувати від очей Парфенон. І раптом ось він перед вами, але вже не принишклий і неспокійний, а величний, вінець усіх наших сподівань. Він не великий, але величний в нашому серці… Бо давно уже сказано і повторено: «у грецького храму нема розмірів, лише пропорції». І ще «хай він малий чи великий, а ніколи про це не думаєш». Про що людина думає перед Парфеноном? Не варто щось вигадувати: ні про що, окрім того щоб бути щасливим, мати силу – щоб жити! Тому що Парфенон любиш як живу істоту…»
«Не знаю, що мене до тебе тягне,
Чим вчарувала ти мене, що все,
Коли погляну на твоє лице,
Чогось мов щастя й волі серце прагне»
Там, у тих стінах колись цвіли, минали дівочі літа, у тому палаці нагорі з корінфськими колонами.. А він приїхав і викрав її.. А потім знов приїхав, вже набагато пізніше.. але вже як дух з даром слуху.. відкритого на голоси духів, а також зору, відкритого на з’явища надзмислового світу.. Щоб хоч здалеку, з вікна своєї бібліотеки разом зі мною знов побачити масивні сліпучі колони на високому помості.. А тепер такі ж величні темні смереки затінюють колони.. десь може й звідти, з його Безкиду, і під ними усіма – темний кам’яний хрест у пам’ять убієнних.. і глибше, під ним – ті моторошні камери? але як заглибоко?.. яка завелика ця гекатомба? – холодні бездонні печери.. замуровані душі.. скам’янілі риби у кам’яних сітях.. фреска, похляпана кров’ю, затерта червоною вохрою..
– Чи можна мені хоч глянути в якусь книжку? Я відійшов кілька кроків від вікна і завмер.. Голос пані Галини здалеку крізь ряди високих, аж до стелі полиць, аж тепер тихо озвався від її столика з настільною лямпою: «Дивіться..» Я вже давно торкався простягнутою рукою кількох корінців однаково темних томів в грубих як кора палітурках. Усередину туди не заглянеш, надто темно у тих щілинах між сторінками.. – А ви читаєте готикою? – знов долинув голос крізь пітьму – Він любив збирати разом якісь незначні записки, нікому невідомі, часом по кілька десятків під однією палітуркою, в конволюти.. Він любив їх сам оправляти.. і там навіть можна знайти його руку на полях..
Конволют7: «Риба»
«…любив ловити рибу, а, може, ще більше любив виловлювати старі, цінні книги з хвиль забуття…»
«…раптово заціпивши пальці, вириваєш її у блискотливих потоках з кривавих пірців – на сліпуче сонце, де вона блідне, блідне і гасне…»
«…кажи: ти заглядаєш у дуже слизьке дзеркало.. кажи: ти збовтуєш своє дзеркало.. кажи: ти кажеш у дзеркало: кажи.. кажи мені, бо ніхто мені більше не скаже, тут у затінку плакучої верби…»
«…твої очі давно уражені водяною блискавкою.. хлопчику, то ти стільки наловив? ти хотів так багато наловити смерті? як ти її спокусив? на солодку шовковицю?.. Ходи зі мною.. ти хотів мене побачити? ти хотів побачити, якою я була? дивись.. я розтуляю твої очі.. Яка я страшна, правда?.. Ходи до мене.. я так довго тебе чекала…»
« – ні, ти зовсім не така, ти вільна – і кожної миті, коли б не подивитись на тебе – чи вдень чи надвечір, чи вже за північ – ти завжди пропливаєш, не торкаючись дна..
..і хто не погляне на неї, здивується, чому вона сьогодні поспішає більше ніж вчора, ніби очима має передати комусь – але кому? – щораз тривожнішу вість…»
«…ніколи ні найменшим рухом, ні виразом обличчя не натякнув на те, що йому перешкоджають. Був у ньому якийсь незвичайний внутрішній спокій…»
«…писав він переважно не на гарнім гладкім папері, а на клаптиках паперу, що попадали йому під руки…»
« Тату! Тату! Тату!
Се ми твої невродженії діти!
Се ми твої невиспівані співи, передчасом утоплені в багнюці!
Поглянь на нас!
О, простягни нам руку! Поклич до світла нас!
Поклич до сонця!»
Куди могла дітися та Mahabharata? Чому я раптом згадав за неї.. Чому саме вона так вислизнула звідси.. Може вона десь тут зачаїлася.. Недоступна простому зору?..упродовж тих років я мав особисті об’явлення про речі сховані до цього часу.. Але що значить оте і те.. все, все інше без цього?.. «спровадив собі недавно «Mahabharat’y». Тішиться, що має 300000 віршів в хаті.» Чи вони зникають.. чи просто вислизають з-під рук?.. Колись давно я довго беріг.. беріг, а де вона? – одну кольорову витинку з журналу, здається, була не більша за долоню: якісь віти низенько над водою – може то плакуча верба, а може й бамбук з довгим тріпотливим листям.. і дві жінки смагляві, подоли шовкові заткані за пояс, у неглибокій воді ловлять собі рибу саком.. І одна, здається, з квіткою лотоса у волоссі підняла трохи над водою вигнуту каблуку сака, і краплі світяться на сонці, мерехтять, а друга мабуть забовтувала рибу – і обоє такі цікаві, що ж там вловилося і тріпоче.. те їхнє, невидиме.. Але вони не бачать того іншого світу, видимого – як позаду них з трохи зануреної мережі вислизнула і вигнувшись, булькнула знов у воду червоняста золота рибка.. Лише я її встиг узріти.. І, може, пара диких качок, позаду дівчат в осоці.. Гарний, темно-сизий селезень теж пронизливо глянув, сюди, в цей бік.. Хтось з них був духом самої Лакшмі, богині щастя.. Але хто – чи та з квіткою лотоса у волоссі – чи може та червоняста рибка?..
Конволют8: «Риба»
«Музо приязна, куди несеш плоди ті, співи дзвінкії,
І хто уплів той вінець ярко – іскристих пісень?»
«…в очах в нього все ще велика рибина в скаламученій воді.. тепер він знає, вона далеко не відійшла, а забилась в глиняну печеру і принишкла. І перед тим, як струснувши з луски останні відблиски сонця вона прослизне на спочинок у глибинні підземні нори, куди не досягне вже нічия рука, він з останньої своєї скаліченої сили, згорбившись, налягає на її хребет, плаский і великий, як у білого каменя, на який весь час падала і падала вода. Головне дотягнутись, руками дотягнутись до зябер і намертво притиснути її до дна, пропустивши між ногами її безконечне тіло…»
«…туди вниз не треба – там дно.. там яма.. Там повільна смерть.. а світ угорі – мерехтливий, безжурний…»
«…потім оглядав мої книги у шафі і йому видалося під кінець несподівано, що полиці в шафі йдуть у далеку темну глибінь…»
«…от, чудасія! Як тільки погляну на свою голу ногу, вискакують з неї рибки. Прошу подивитися, які срібні рибки! – поет дивився на відкриту ногу і посміхався…»
«…я сиджу тут, а там заходить до моєї хати чорний кіт і через горище виносить кудись книги з моєї бібліотеки…»
Мене завжди чомусь дивувало, що він не виявляв особливого інтересу ні до малярства, ні до музики. Усе віддавалося слову. Він ніби аж підкреслював універсальну зверхність слова. Що з Італії привіз враження від Мікелянджелової постаті – так, але в його поемі Мойсей дихає найперше аравійським жаром.. Так віддано, до останку посвятити себе словові!.. Мабуть, для Лессінга в його «Лаокооні» Франко послужив би яскравим взірцем в’їдливого, острого на язик епіграміста. Щоб мудрість, давнє золото, скарб богів – і довірити якомусь мармурові?.. мабуть і Сократ би його похвалив (хоч той понад усе любив танець.. може отак Франко любив рибу).. Але занадто поспішно собі так гадав: бо в поемі «Терен в нозі» бачу раптом дуже виразно пластику хлопця що, присівши на землі, вибирає колючку зі своєї ноги:
Сів на моріжку посеред стежки,
Вийняв голку, що мені в сорочку
В пазуху встромляла завше мама,
З ниткою, аби, як що подреться,
Зараз міг на собі я зашити.
Я присів, п’яту свою оглянув
І побачив, що тернина влізла
Геть у м’ясо і при самій шкірі
Заломалася зовсім гладенько,
Так що пальцями ніяк не вхопиш.
Тут спокійно я п’яту послинив,
Вийняв голку і продовбав шкіру,
Поки вістрям голки не заважив
За кінець тернини й, розхитавши,
Не підтяг її, щоб було за що
Пальцями вчепить і витягнути.
Отак уважно витесати і вигладити кожну часточку тіла: дуже промовиста тут мова мармуру: тиша каменю пронизана світлом.. Може, тіло саме того хлопця але в іншому житті, десь зо два тисячоліття раніше той еллінський майстер Пасітелес втілив у своїй круглій камерній фігурі «Скалка»? Кожен міліметр хлоп’ячого тіла просвічується на сонці крізь мармур.. А вже інший хлопець, утопленик в Черемоші – той інакший:
Я побачив, як з води брудної
Висунулося щось сніжно-біле,
Мов рука дитяча невелика.
Та рука один раз, другий, третій
Вирнула з води, мов купка піни
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
І мені відразу ясно стало,
Що мені не довго смерті ждати.
Але це вже особлива мова: Канону і Риби.. часом здається, що деякі вірші у нього написані у вигляді баталії між Рибою і Каноном.. у чомусь ця війна ніби нагадує Війну Жаб із Мишами.. Ні, це зовсім, зовсім інша війна.. Канон – дуже жорстокий воїн: він може невтомно воювати століттями. Я маю на увазі саме музичний Канон, той що співається на одну мелодію послідовно різними співаками способом імітації: мелодію ще задав сам Гомер.. Із другим воїном, Рибою – теж не легко воювати, бо нате вона й Риба, що й не вгадаєш, звідки вдарить.. Могутня хтонічна Стихія. І ця війна точиться день і ніч. То бувало вони мінялися ролями: Риба ставала Каноном – але ж Франко мусив щоразу так само перевтілюватись – і щоразу знов падати і знов ставати до бою: то він вже Риба – і тоді круглішають почервонілі очі без вій – і він натягнувши на лице хітиновий шолом більше подібний на молодого щупака на підгірському плесі – і там ніякий корч його не заплутає. Що-що, а він знає як бути Рибою.. Канон має волок, має бовть з коров’ячим рогом на довгім патику: ним виганяється Рибу з-під корча. Орфічний спів Риби чутний лиш Богам, тим, хто знає її як Долю.. звинна, сяйлива, потайна.. о, бути Рибою! Канон – знає мелодію, але не знає Співу.. Але знов і знов Гомер гримає на Рибалок:
Гомер: Гей Аркадійці, мужі-риболови, як же вам ведеться?
Риболови: Що вловимо, те кидаємо, а що не вловимо, теє
Таки з собою несем.
Гомер: Отаких – то ви родичів діти,
З крові такої пішли, що ні по глибині побродити,
Ані худобу гонить, окрім тої, що в вас невимовна.
Конволют9: «Канон»
«…мабуть, у серпні 1904 р. відбув Франко подорож до Італії. Яке враження залишила Італія в його душі, ми не знаємо. Після подорожі Іван Труш просив поета, щоб він написав для його журналу щось про свою подорож. Поет у відповідь на його просьбу, сказав, що напише про «Мойсея» МікельАнджело, який був дуже захопив його. Але поет не написав обіцяної статті, зате написав нам свою величну поему «Мойсей»…»
«Тож на вибранця свого надів
Плащ своєї любови,
Недоступний, колючий, немов
Колючки ті тернові».
«…що може стати Каноном?.. мабуть, щось тривке.. щось далеке: може, мармур?.. Через майже півтори тисячі літ нижче, ще нижче за еллінського майстра Пасітелеса прихилив до землі того хлопчика, що витягає скалку – Мікелянджело.. Але дивно, той хлопчик, що мав застигнути навпочіпки на гробниці Лоренцо Медічі – через кілька сот літ раптом опинився тут, над бистрим Черемошем.. а за якусь секунду з гір навалиться страшна повінь і забере всіх інших хлопців, що так захотіли гарячої днини викупатися в гірській ріці.. але він відстав від усіх, бо наскочив на тернову колючку.. сів на моріжку посеред стежки.. тут спокійно я п’яту послинив, вийняв голку, і продовбав шкіру.. Божим промислом знов час зупинено на століття – повінь страшним валом, забираючи людські душі на шляху, прокотилася за крок від нас..»
«Обгорнула мене самота,
Як те море безкрає
І мій дух, мов вітрило, її
Подих в себе вбирає.»
«…ніколи не зможу окреслити Канон.. Грім?.. чи після погрозливого гуркоту – лише той теплий легіт?..»
«…а може, це Око?.. яке прозирає крізь увесь мармур, що є на цім світі?.. тоді – це Небо?..»
«…невже про Канон найліпше знає лише його вічна протилежність.. безсловесна Риба?!..»
«Мов планета блудна я лечу
В таємничу безодню
І один чую дотик іще –
Дивну руку господню».
«…серед найдавніших пам’яток людської руки.. з усього хаосу видимих і не видимих доторків до каменю.. найдавніший профільно-контурний канон.. жодного зайвого штриха.. чистота окресленого контура.. неподільна цільність образу.. навмисне вирваний із земного оточення.. завис.. ніби відчув якусь невидиму загрозу.. застиг.. визрів…»
«…перо між пальцями держалося з великим трудом. Франко дрижачою рукою почав писати окрему кожну літеру свого імені й прізвища. Літери не мали злуки між собою і складалися з ряду маленьких злучених один з одним зиґзаґів мірою того, як тремтіла рука. При самому кінці рука задрожала сильно, і з пера впала на папір недалеко від підпису крапля чорнила, з якої постала більша чорна пляма…»
«…хотів би тут сказати про первісність його, щиру первісність найдавнішої людини, що вміла так пильно приглянутись до всього. І коли він і вибрав Канон – то не за принципом імітації, а як Учень від Учителя, Semper Tiro, за космічним принципом.. первісний Бойко з далекого Підгір’я…»
«…в горі, аж мокрій від перестиглої ожини темніє його житло…»
«..там навіть можна знайти його руку на полях».. пані Галина згадала руку на полях в якімсь конволюті.. Я маю повернутися і побачити її.. «А ви читаєте готикою?».. Вона навмисне згадала про його руку, щоби повернувся і нарешті побачив її.. те найсправжніше, за чим туди прийшов.. ту продряпану готику на уривках паперу, найближчу до.. до первісного канону каліграфії.. Його письмо.. Я знов зателефонував пані Галині: хочу знов до вас приїхати і побачити вже лише його руку і все.. – Але ви повинні наперед вже все знати.. щоб не відривати нас від роботи.. Її голос даленів ледве чутно..
Ти не доторкнувся до найголовнішого: до його вже вільної руки.. може, й добре, що не доторкнувся? а ти не думав, що саме його рука затулила тобі очі?.. туди вниз не треба – там дно.. яма.. повільна смерть.. а світ угорі – мерехтливий, безжурний.. ти не розумієш, що наблизився до найінтимнішого: коли рука.. та первісна рука вибирає первісне письмо.. Коли пробує кожну сполуку.. кожну риску і гачок: коли виробляє свою, іншу каліграфію для останніх.. для твоїх останніх слів.. Знаки.. на стіні печери знаки.. знаки, проорані кривими пазурами..
Я доїхав тролейбусом до Хрещатика і зайшов у метро. Перед самим ескалатором збилися люди в єдиний потік. Лунко клацали жетони. Я побачив як чиїсь руки несли спортивну торбу і звідти виглядала голова яструба. Вона задихалась між спресованими тілами, і дзьоб розтулився. Його погляд розсікав гущавину безжально. Тіло було запаковане, його били коліна, портфелі, сітки з овочами, але око його випікало довкола себе прохід вперед.. Я опускався вниз, бронзові світильники кидали на склепіння тунелю довгі тіні. Було тихо, лише важко під ногами гуділи мотори.. Внизу холодно, крізь мармурові стіни з червонуватими прожилками просочувалася волога сіль.. Я зайшов у боковий тунель, звідти наростав вітер і попри саму стіну став пробиратись до іншої підземної станції. Тунель спочатку йшов угору, а далі почав стрімко падати. Кожен біг тепер вперед окремо. Багато ще людей було в розхристаних зимових пальтах, можливо, вихідці з Азії чи Сибіру, у високих ведмежих і вовчих кучмах. Здавалось, саме тут, внизу раптом прокинувся притлумлюваний роками кочівницький інстинкт, і всі, покладаючись лише на себе, кинулись надолужувати втрачене, збігаючи один поперед одного в інші, сприятливіші землі.. Оглядатись назад вже пізно, там усе вже з’їджено і витоптано. Тебе там ніхто вже не любить, і ти не маєш вже до кого там прихилитись.. І лише тут людина здобуває звільнення, вона вже ні від кого не залежить, бігти вниз легко і приємно, а вгору тебе піднімуть підземні раби.. На стінах, недавно побілених, осів шар пилюки і вздовж всього тунелю тягнулись хвилясті уривчасті і суцільні смуги, проведені пальцями.. між ними не було нашкрябано жодного слова, лише хвилясті риски, приблизно на одному рівні, доки могла сягнути рука.. Хвилясті, хаотичні лінії не могли зупинитись і зліпити хоч односкладове слово.. не було коли. Вони нагадували уривчасту, в’яло розкручену довгу спіраль, яка початково, можливо, хотіла вивести слово МАМА.. але зупинились лише на невиразній літері М із заокругленими вершинами.. Можливо, це була далека згадка про дуже давні гори, коли вони ще не переставали рости, налякані ревом печерного ведмедя в кінці темного лабіринту.. І ці поквапні сліди на стіні, підхоплювані щораз іншою рукою не були продовженням того еволюційного витка, що мав завершитись першим словом, а хіба натяком на прадавні нотні записи страху.. Це зовсім інша, тіньова спіраль, набагато потужніша за ту, словесну, яка вимагала, крім страху, хоч дрібку любові..
Конволют10: «vivere memento!»
«…Франко помітив , видко, мою несміливість і взяв мене попід руки та й завів у своє купе і почастував яблуками, яких мав повну вовняну торбу…»
«… пригадую собі, що одного разу, взимку, коли я в якійсь справі була в нього вдома, я застала поета, що сидів у холодній кімнаті за столом, заваленим купами паперів, а біля нього на столі лежала кицька. Тоді поет, лагідно всміхаючись, сказав до мене: – Ось гляньте, ця кицька – це моя піч. Коли змерзну в руки і ніяк не можу втримати пера, беру її на коліна і грію до неї руки…»
«…час від часу він піднімає голову від коректури етнографічних матеріалів. Згорблений , з розумним, злегка іронічним виразом лиця, дивно подібним до погруддя Езопа у віллі «Альбані» в Римі…»
«… від квітня 1908р. з ласки Божої я маю дар Слуху, відкритого на голоси духів, а також – зору, відкритого на з’явища надзмислового світу. Таким чином з того часу я живу, так би мовити, подвійним життям, щодня і щоночі отримуючи враження надзмислового світу. Цей стан поєднується з обезвладненням обох моїх рук…»
«Холодні світи зриваються з весла.
Дух темряви в нас самих, він також в рибах.
Корч підніс у прощанні омиту руку.»
«…коли біжиш вперед, скоро втомишся і мусиш часто перепочивати, коли ж ідеш поволі, відпочинеш тоді, коли дійдеш до цілі…»
«На початку
Ісуса нарекли Рибою…
І в кінці.»
«…снасть була дуже нескладна: головною річчю була невелика сітка з метр завширшки та на метрів три з половиною довга, вужчими кінцями прироблена до так само задовгих міцних патиків. Властиво був це невід чи волок, але без матні. Другою частиною був бовть – патик на два метри довгий, що на одному кінці мав утятий на коротко ріг молодого бичка, настромлений тоншим отвором на нього. Третьою був плетений кошик на рибу…»
«Головатиця на бистрині,
Душа її мерехтить над водою
Облаткою світла.»
«…спровадив собі недавно «Mahabharat’y». Тішиться, що має 300 000 віршів в хаті…»
«…пішли вдвох до річки і пхали руки під печеру, Франко витягнув такого щупака, як пранник, а я витягнув гадину-плескачку, котра була дуже зимна. Я дуже перестрашився, а Франко взяв у руки і казав, що вона не кусається. Взяв її за пазуху і не боявся…»
«Чого являєшся мені
У сні?
Чого звертаєш ти на мене
Чудові очі ті ясні,
Сумні
Немов криниці дно студене?»
«…упродовж тих років я мав особисті об’явлення про речі сховані до цього часу від знання і досвіду людства, ті відкриття, величезної ваги для всього людства, маю надію опублікувати й подати до загального відома тоді, коли мої руки будуть вільними…»
«…Франкові очі гляділи ніби крізь червоняву імлу, оминали людей, деколи здавалося, гейби вони позичені в нього, то знов ніби не привикли до сонця, бо задивлені були в глиб, у душу…»
«І далі, не змигаючи, до мудрих риба мовить:
«Я Брахма, пан незрівняний, що любить все існуюче.
Мені в подобі риби ви за свій рятунок дякуйте.»
«…це було два роки назад, коли я востаннє бачився з ним. В своїй убогій хаті сидів він за столом босий і плів рибацькі сіті, як бідний апостол. Плів сіті й писав поему «Мойсей»…»
«Сину рибакові Пелагону
Полишив отець його Меніск
Вершу й бовт – насліддя одиноке,
Пам’ятку злиденного життя»
«… кілька разів бачила я, як по дорозі додому він вступав на базар , підходив до продавщиці хліба, вона витягала гроші з його кишені, брала скільки треба, а решту клала в кишеню, а хліб засовувала йому під пахву. Так він і йшов додому…»
«Вмер в отій круглій хатині,
Що стріха вся з тростини.
Тихе життя було й ясне,
Не знало, де й що погане;
Згасло, як лямпа та гасне.
Як в ній олію не стане…»
«…коли ще глибше пробратись у темний лабіринт – ось він: напіврозвалений, але досить виразний горб при стіні.. отут, мабуть, його голова, повернута до входу.. на глиняний чи кам’яний неповороткий тулуб, що імітує його гарячу плоть, накидалася попоною його шкура, страшна голова, і лапи з довжелезними лакованими кігтями.. а на землі лежать глиняні ядра, ними треба поцілити в саме серце – і в голову: сліди від ударів на розваленому тулубі.. і на стіні вище над звіром, видно далеко не кожен воїн має тверду руку і остре око…»
«– зупиніть їх
спиніть
я ж насправді вмираю
в розквіті сил високо над повільною річкою
я вже сьогодні не в змозі навіть освітити обличчя
тим що мене убивають жартуючи
хто вони?
звідки у них
ця жадоба кривавих розваг?»
«…а коли я, нарешті, не хотів далі йти і раз у раз озирався, відки йдуть голоси, вони насміхалися з мене, що ти їх не побачиш, і нарешті, зложили щось ніби суд, яким мене засуджено на найстрашніші муки пекельні, а перед тим на побут у якійсь горі протягом 18000 літ. Потім я почув, немов піді мною ворушиться земля, і немов я з безмірною скорістю перелітаю безмірні простори…»
«…а Франко вмів і пожартувати. Якось пані Гнатюкова напекла пиріжків. Він їсть і примовляє: Їж Франку, їж – бо то з маком!..»
«…нічим не скидався на Мойсея. Був присадкуватим дядьком з похиленою під вагою праці спиною, з перемученими, почервонілими очима, з подертими внизу штанами, без комірця та краватки, а бувало із буханцем хліба під пахвою…»
«…з обтічного антрацитового тіла скинуто уже все зайве навіть плавники – для чого вони їй, коли курс незмінний – вони б лише стримували її..
.. коротке, обрубане раптово тіло, кінчається подобою роздвоєного хвоста – але тільки подобою, скоріше всього – це долоня, застигла в прощанні.. так і не простивши?.. але кому?..»
«Не мовчи, коли гордо пишаючись,
Велегласно брехня гомонить…»
«…по приході з церкви я поділився свяченим яєчком зі стрийком, подавши йому частинку до уст зі словами «Христос Воскрес!».. «Воістину Воскрес!» – відповів стрийко…»
«Ще з далеку слідить тебе мій зір,
Твій свіжий слід я рад би цілувати,
І душу тим повітрям напувати,
Що з твоїх уст переплива в простір»
«… – Всім духам звелено стояти за дверима. Ніхто надо мною не знущається. Вчора у вечорі був Христос. Стояв ось там при столі і ламав хліб…»
