1. Видавництво «Фоліо» винайшло конгеніальний спосіб створення анотацій до своїх книжок. Суть його – перерахування всього і вся: «“Соня” – дебютний роман найяскравішої молодої поетки – це історія про любов, молодість, кордони, гомосексуалістів, євреїв, Німеччину, Польщу, Албанію, Чорногорію, Салоніки, контрабанду, молитву, інцест, вічне життя, заробітчанство, вагітність, пошук, Аллаха, чудеса та чотириста тисяч євро». Нема що заперечити – підтверджую, все наявно.
2. Катерина Бабкіна – одна з найяскравіших поеток покоління. Я не здивуюся, якщо від усієї «молодої жіночої» поезії останнього десятиліття в колективній пам’яті залишиться Матіяш, Шувалова і Бабкіна. Комусь сьогоднішня тональність і манера подачі текстів останньої нагадує росіянку Віру Полозкову, але менше з тим. Те, що вона прийшла з поезії, попри наявний досвід писання прози, відчувається безпомильно. І тут це точно комплімент. Річ не в «поетичності», що вона в українській літературі означає нудотну солодкавість і хрестоматійні описи природи в наших класиків, а в цільності тієї, хай і химерної, текстової реальності, що нам її пропонує авторка. Йдеться про конвенційність, про ті правила, за якими створено і за якими працює текст. У Бабкіної з цим усе добре: якщо на початку роману Соня з подругою в громадському туалеті підгледять, як низька за зростом жіночка злегка відривається від землі і зависає в повітрі, аби причепуритися перед занадто високо підвішеним дзеркалом, то чому б наприкінці тексту мертвому єврейському хлопчику не попросити героїню його народити? «Цільність художнього світу» – таке визначення хоч і стимулює позіхання, та є плідним. Далеко не всі українські прозаїки можуть похизуватися цією чеснотою.
3. Хоча на користь того, що Бабкіна прийшла з поезії, свідчать насамперед деталі: «На притоптаних полях коло замкнених шкіл хлопчики бігали з м’ячем, уже сонні пси кидалися за автом з глибини дворів, гарчали та брехали – але не тому, що сердилися, а просто тому, що так треба». І не просто поля, а «притоптані», і не просто школи,а «замкнені», ну а мотивація псів взагалі чудова. Є й «поетичніші» деталі, але особисто мене вони не так збурюють: «Невидимі голуби незадоволено стогнали десь над дахом, шаруділи крилами, тулилися одне до одного, розсідаючись і вмощуючись на ранніх скісних променях». Головне – такого в «Соні» чимало.
4. «Соня» тримається купи, не в ідеальний спосіб, та все ж тримається. І це певний парадокс, бо, можливо, саме до композиції мусить бути якнайбільше претензій. Міцний сюжет тут і не ночував, з погляду техніки все тримається на старому як світ прийомі, що, певно, з’явився разом із виникненням літератури як такої. І прийом цей – дорога. Соня мандрує Україною і Європою, проїжджає Польщу і Німеччину, опиняється на Балканах, потім Салоніки. Такий прийом тільки і може легітимізувати сюжетне поєднання всього того, що в «Соні» поєднується. Так, рух у просторі для Соні є замінником руху всередину себе, вона пересувається, аби не занурюватись. Це зрозуміло. Але й Бабкіна разом зі своєю героїнею також іде легким шляхом: географічно розгортає дію, уникаючи мати справу зі «статикою», де чіпляти читача закордонними екзотизмами просто не вдасться.
5. Інцест і вагітність – ті дві теми, якими роман Бабкіної сам себе перевіряє на дорослість. Із кровозмішенням усе складається невдало: те, що мало би бути головною сюжетною бомбою тексту, його ключовим емоційним вузлом, авторка наприкінці швиденько заминає й уриває. Тобто певного приголомшливого ефекту досягнуто, але розвитку його нема. Складається враження, що Бабкіна просто не знала, що далі робити з сюжетом у такій ситуації, коли страшна тінь інцесту тяжко лягає на все написане. Регістр – мовний, емоційний, уся тональність тексту мала би після цього кардинально змінитися, якби авторка пішла за логікою оповіді. І давши героїні кілька сторінок повбиватися, Бабкіна врешті відступає. Реванш бере тема вагітності – вкрай непопулярна для сучасної української літератури, і це симптоматично. Я свідомий того, що цінувати текст за його тематику – річ облудна й небезпечна (згадаємо знамените набоківське «великі ідеї – ніщо, головне – стиль і структура»), але мусимо зважати на контекст. Посеред моря текстів про траву-перші менструації-перші метафізичні інтоксикації-перші алкогольні блювання і молодість як «бессмысленный и беспощадный» тотальний протест (це все добре і дуже треба в житті, але ж не в кожному тексті і не в якості головного меседжу), історія про те, як інфантильність долається усвідомленням відповідальності за когось, окрім себе, як вона поступається місцем самоусвідомленню зовсім іншого порядку – певний нонсенс. І то приємний.
6. Трохи про інфантильність. Соня – стовідсотковий інфант. Інфант канонічний, від того і часте читацьке роздратування (хоча це може бути суто моєю шовіністичною чоловічою позицією, визнаю). Вона не хоче і не може відчути себе, ті зміни, що з нею/всередині неї відбуваються, і за будь-якої незрозумілої або небезпечної ситуації буквально провалюється в сон. Її на позір доросле рішення відшукати батька, аби зрозуміти, що таке кровний зв’язок, має в собі й інший компонент – «бабки», бо дитина – то ж дійсно дуже дорого, постає нічим іншим, як маскуванням втечі. Від проблеми, від себе, від потреби вирішувати все самій. Апогей інфантилізму. Складається стійке враження, що це все ми вже бачили – чи то в Карпи, чи то в Дереша, чи ще в когось. Безмежний нарцисизм, що провокує виняткове зациклення на власній, що гірше – часто страшенно нецікавій персоні, найменші фізіологічно-душевні відрухи якої стають головною рушійною силою тексту. Але є один момент. У Бабкіної інфантильність є тим, що, попри всю симпатичність, слід долати і що врешті в певний спосіб долається, а в більшості «молодих» романів 2000-их років це таки було і відповіддю на все, і правдивою характеристикою особи-образу автора. І взагалі – мені здається, що вся наша квазі-автобіографічна «молода проза» мала б бути схожою на «Соню»: більше смаку і мовної вправності, бажання розказати хорошу історію, менше – геть невеселого і захопленого себе-розглядання і придуркуватої, як на певний вік, самозакоханості.
7. Необов’язковість – це слово часто спадає мені на думку, коли я читаю сучасну українську літературу. Багато необов’язкового і в романі Бабкіної – цілі сцени, окремі теми, конкретні образи. Нічого суттєвого роман би не втратив, якби гомосексуальна пара Пуха й Пороха на сторінках не з’явилася б або з’явилася в іншому вигляді (але їх присутність певним чином таки легітимізується Пороховою бабцею, прихід якої до квартири онука – то дійсно страшенно смішно). Та сама історія і з Аллахом в аеропорті, і з мертвим єврейським хлопчиком Хеньо – багато з чим. Тобто, воно не те щоб зовсім необов’язкове – воно просто не доконечно обов’язкове саме в цьому тексті. Витворюється щось таке, що можна окреслити і «жіночим романом», і роуд-сторі (в діапазоні між стрічкою «Євротур» і керуаківським «В дорозі»), і романом-виховання. Початок «Соні» відсилає до дівочих профілів у соцмережах, фінал – до милих історій у «Космо», поміж тим – багато цікавого й потенційно плідного. Але цього «місива» тем-мотивів-жанрових уламків врешті не вистачає, аби витворити ту критичну масу, коли кількість переходить у якість. «Соня» балансує на певній межі, але видати нову якість Бабкіній не вдається. Жаль.
8. Попри все, але й через усе вищезазначене, за роман Каті Бабкіної не соромно – а в наших палестинах це вже неабиякий комплімент. «Соня» сповнена взаправду доброго гумору, влучного й не надуманого. Ті кілька сцен сексу (камінь спотикання і для легіонів графоманів, і для цілком добрих письменників!) , що є в романі, навдивовижу майстерно й тонко замальовані, а про смерть тут – зважено, спокійно і без фальшивого пафосу. Це – не «молода проза». Це просто проза, написана молодою людиною. Проза, перепрошую, інтелігентна. А це дві великі різниці.
9. Ця осінь вельми плідна на тексти, написані авторами-жінками – взагалі, 2013-й має стати в плані премій тріумфом саме письменниць, бо що з чоловічої прози можемо назвати?? Так ось – осінні новинки: «Соня» Бабкіної, «Фрау Мюллер не налаштована платити більше» Сняданко, «Навчи її робити це» Малігон. Про Дашвар і Матіос мовчу. І всі ці три тексти об’єднує тема гомосексуальних стосунків – десь чоловічих, та все більше жіночих. Отже, маємо сформований тренд. Чим це пояснити – поки що не знаю. Але на тлі російської заборони пропаганди гомосексуалізму виглядає напрочуд симпатично.
10. Усі головні українські романісти сучасності – першокласні поети. Андрухович, Забужко, Жадан. Всі вони або починали з поезії і перейшли на прозу, або продовжують писати і те, і те. Катя Бабкіна – потенційно добра поетка, і отже, потенційно хороша романістка. А на тлі спроб молодих поетів і поеток, що необдумано беруться за прозу (чого лишень варте «Море для шульги» Коробчука), її можливості і переваги стають ще очевиднішими.
11. «Соня» дійсно могла би бути кращою. Цей текст відчутно пульсує багатьма можливостями, які так і не було зреалізовано. Це хороший ескіз роману. Точніше – хороший ескіз хорошого роману. Це майже-роман. Але – вкотре в цій статті – я апелюю до наших реалій (втілених, приміром, у списку книжок «Літакцент року-2013»), в яких і майже-роман – це вже дуже добре.
