Станіслав Вишенський, можливо, один з найнедооціненіших наших поетів, які прийшли на зміну «шістдесятникам». Можна безкінечно сперечатися, чи належить він до щільної когорти «Київської школи», а чи його творчість сягає набагато далі цього, в чомусь герметичного, поняття. Хай там як, але у питанні остаточної дефініції місця митця в літературі ми як завжди покладаємося на майбутнє. А тим часом у пропонованій книжці талант Станіслава Вишенського розкривається з дещо несподіваного боку – як есеїста і прозаїка.
У дилогії «Силует катастрофи» йдеться про особливий симбіоз, коли один з його учасників прикутий до земного тяжіння, натомість другий — віртуозний танцівник у невагомості. Автор порушує архіскладну проблему пізнання й плекання так званого первородного гріха — скарбу, що передається людині в спадок від нескінченної низки попередніх поколінь і який у парадоксальний спосіб може стимулювати розвиток і становлення творчої натури, спонукаючи носія трагічної екзистенції шукати себе, відображеного у струмкові, в’язниці, божевільні… До книжки увійшов також автобіографічний нарис «Після пристрастей і страстей».
Улюблений сайт літературної критики
