Іван Верніш: «Робити вірші не складно»

Український читач починає ознайомлюватися з новим для себе іменем – чеським поетом Іваном Вернішем та його віршами. Вони прозвучали в українському перекладі на цьогорічному київському «Книжковому Арсеналі» під час читань, організованих Чеським центром. Ці переклади отримали одну з відзнак премії «Метафора», їх можна прочитати в інтернеті, а ближчим часом планується друк в одному з часописів.

Івана Верніша дуже умовно можна асоціювати з нашими шістдесятниками, «нью-йоркцями» чи з американськими бітниками, чи з іще умовнішим поєднанням першого, другого й третього. Поет одночасно ліричний та епатажно-іронічний, експериментальний, котрий не цурається ні пивнух, ні лісових фантазій. Не занурюється в соціальний пафос, але й не впускає можливості легенько вкусити суспільство. Верлібрист, який шкодує за силаботонікою. Оспівувач п’яних пригод і веселої смерті, який пробує себе в дитячій поезії… Любитель естетизованого абсурду, неологізмів, експресіоністичної стислої насиченості…

Верніш походить із німецької меншини Чехії, дискримінованої та в більшості своїй виселеної з країни після Другої світової війни. Родина Вернішів уникла депортації, але ставлення чехів було, м’яко кажучи, специфічним. Маленького Йогана вчиталька вивела на середину класу й сказала решті учнів, чехам: «Ось він програв війну».

Зрештою, впоравшись із соціалізацією та «ослов’янивши» ім’я, Іван Верніш став від 1960-х років одним із найпомітніших сучасних поетів Чехії, активним перекладачем і автором колажів. У часи радянської окупації й аж до Оксамитової революції 1989-го його вірші не друкували, проте він робив радіопередачі й публікації, присвячені різноманітним славетним і забутим поетам з цілого світу. Іноді, щоправда, серед них траплялися й містифікації самого Верніша. Прийнято вважати, що поет у ті роки вів дуже богемний і мандрівний спосіб життя.

Колишній андеграундний автор нині – 71-річний лауреат державних нагород, його вірші кладуть на музику найвідоміші чеські рок-гурти, а збірки продаються в усіх книгарнях. Проте Верніш залишається людиною, віддаленою від світськості й офіціозу.

Я хотів зустрітись і поспілкуватися з Іваном Вернішем у Празі, та коли я там був, поет, на жаль, хворів. Отож, інтерв’ю довелось організувати через електронну пошту, що, як на мене, зовсім не завадило передати манеру й настрої цієї людини, чутливої, скептичної, спостережливої, здатної на сюрпризи (чого варте лише його захоплення віршами Миколи Рябчука, котрого й в Україні 99 % знають не як поета, а як есеїста!). Свої відповіді на мої запитання Верніш супроводив таким ось коментарем: «Пробачте, що відповів надто стисло, але так я роблю завжди».

— Пане Іване, ваші вірші невдовзі мають уперше з’явилитися друком в українському перекладі та вже прозвучали на кількох акціях. Природно, це спонукає до порівнянь. Таке враження, що у вас є особливий дар поєднувати зворушливо-ліричну хвилю з цинізмом, жорсткою іронією, зловтіхою та асоціальністю. Звідки це? Скажімо, в українській поезії (особливо інспірованій 1960-ми), як на мене, частіше присутнє або одне, або друге…
— У чеській поезії це теж загалом не надто поширено. Не знаю, звідки це в мені береться. Але це, як кажуть, «особливий дар». Коли я сміюся, то ковтаю сльози, а замість плачу в мене виходить регіт. Я знаю, що це не кожному приємно, але не можу інакше.

— У передмові до однієї з книжок я читав про те, як у юності ви так захопилися новим текстом, що загубили капелюха. Можете розповісти про це?
— А, ви, мабуть, це прочитали в книжці, надрукованій видавництвом Druhé město до мого сімдесятиріччя. Ця історія не має реального підґрунтя. Її вигадав поет Міхал Шанда.

— Наскільки допомагала чи заважала творчості ваша бурхлива молодість (по можливості, з деталями  )?
— Моя молодість, може, й не була дуже бурхливою. Це була просто молодість. Тепер, коли дивлюся на неї з великої відстані, вона здається радше ідилією. Я вже забудькуватий дід. Знаю, що завдавав деяким людям прикрощів, переважно жінкам, але вже точно й не пригадаю, в кого і за що я мав би попросити вибачення.

У шістдесяті роки я не надто рефлексував над фактами, подіями, хіба, може, в деяких любовних віршах, натомість, я записував і вигадував свої сни («досинав» їх). Пізніше, в сімдесяті, які вже були направду моторошними, в мені нагромадилося стільки тривоги й люті, що я мусив з усього цього «виписатися».

— Постійний і досить веселий образ смерті у ваших поезіях – це терапія чи щось інше?
—    Я боюся смерті. А чому з нею пустую? Щоб була до мене лагіднішою.

— Скажіть, чи життя в такому архітектурно, літературно, мистецьки й туристично насиченому місті, як Прага, – воно не втомлює?
— Прага мені не подобається.

— Яким є звичайний день колись альтернативного, а тепер визнаного Івана Верніша?
— Читаю, граюся з домашніми тваринами. Часом зайду до господи (так називаються традиційні чеські пивні ресторани – О.К.) та побачуся з людьми. Інколи пишу.

— Що зараз читаєте?
— Просто зараз читаю «Пісні» Езри Паунда в перекладі Анни Каренінової. Також готуюся прочитати рукопис іще не виданого роману Петра Станчика «Млин на мумії».

— Яких сучасних чеських поетів ви могли би порадити українським читачам і перекладачам?
— З поетів – Петра Краля й Ладіслава Селепека, цих двох точно, потім Петра Грушку, Мілана Огниска, Петра Галмая, Мартіна Райнера, Богдана Хлібеца, Томаша Пржідала… а якби я ще подумав, то пригадав би ще когось.

Із прозаїків мені зараз подобається один, Вацлав Кагуда. Його «Гущавина» чудова та недооцінена, можливо, вона також важка для перекладу, зрештою, цей роман не дуже легкий для сприйняття поза чеськими умовами. Це, звісно, на мою думку.

— Чи чули щось про українську літературу? Я чув, що ви маєте якесь українське коріння…
— Нещодавно я з задоволенням прочитав деякі вірші Миколи Рябчука. Вони виявилися досить близькі мені. Був би радий дізнатися більше про цю людину (українською я читаю без перекладу). Але більше я читаю російську поезію. Не тому, що вважаю її кращою, а тому, що її легше дістати.

Із цим «корінням» справа така: дві генерації моїх німецьких предків жили в Україні. Але під час революції 1905 року прадід вирішив перебратися до безпечнішої Австро-Угорщини. А мій дідусь в Україні народився, в ній же й загинув у 1916 році, будучи австрійським солдатом.

— В Україні багато хто побоюється «смерті силабо-тоніки», спостерігаючи, наприклад, за польською поезією. А як із цим у Чехії?
— У Чехії десь так, як і в Польщі. А то й іще гірше. Шкода. Хтось би мав розвивати традиційні форми.

— Взагалі, з вашого досвіду, можете назвати бодай якісь стилістичні, тематичні, ще якісь тенденції чеської поезії останнього часу? Куди вона «рухається»?
—    Відповім віршем:

Робити вірші
Робити
Вірші
Не
Складно

Робити вірші
Не складно

Робити вірші не
Складно

Робити вірші не складно

Робити
Вірші не
Складно

Робити
Вірші не складно

Робити вірші
Не
Складно

Робити
Вірші
Ще не складно

Значно
Легше
Ніж
Та
Що я знаю

— З мого перебування в Чехії залишилося враження, ніби в сфері культури, літератури Чехословаччина не зовсім і розпалася. Що ви на це скажете? Як складаються взаємини зі словацькою літературою?
— Останнім часом з’явилися зусилля якось ці взаємини відновити. Але, як і раніше, словаки більше цікавляться чехами, ніж чехи словаками. Чехи такі відморожені, не цікавляться нічим, окрім себе, хоча, здається, навіть уже й самі собі нецікаві.

— Що змушує мало не кожного другого поета в певний момент починати писати вірші для дітей? Часто помічав це в таких авторів, від якого дитячих творів якось ну геть не чекаєш…
— Для мене це завжди було загадкою. Я пробував писати для дітей і, здається, я не дуже здібний до цього. Але мене потішило, коли я почув, як дитина з задоволенням читає вірш, не написаний спеціально для неї, зовсім не дитячий.

Розмовляв Олег Коцарев