Ґраубюнден – кантон у Швейцарії. Його ще часом називають маленькою Швейцарією. Він – серце Швейцарії великої, яка, зрештою, не така вже й велика загалом. Це єдиний кантон, де однією з трьох офіційних мов є ретороманська. Цією мовою розмовляє близько 25 % населення кантону, загалом же ретороманську мову, її ще називають романшською, використовує у Швейцарії всього 0,5 % населення. Серед носіїв мови, яка балансує на межі забуття і штучної підтримки державою, є Арно Каменіш. Цей молодий автор дебютував у віці 30 років книжкою, яка відразу наробила галасу (в позитивному сенсі) у літературних колах Швейцарії. Йдеться про роман «Зес Нер» (Sez Ner або ж, українською, Чорний Камінь) – історію про життя на сурсільванській полонині. Роман не надто об’ємний, а коли відкриваєш книгу, то бачиш, що насправді він рівно на половину тонший – тому що всі 300 коротких епізодів, на які структурований твір, існують одразу в двох мовних версіях: сурсільванським діалектом ретороманської мови і літературною німецькою.
Навіть якщо читаючи звертати увагу тільки на німецький текст, все одно сурсільванські паралельні епізоди втручаються в читання, створюючи підсвідоме тло чи, може, навіть відлуння мелодійної мови, схожої трохи, наприклад, на португальську. Це сміливий крок, на який досі не наважувалися інші автори: читач, який, не встигнувши гаразд налаштуватися на читання, раз у раз наштовхується на незрозумілі фрази. Разом з тим, ця незнана мова – завдяки приналежності до романської мовної сім’ї – має щось віддалено знайоме, тільки призабуте. Дивовижне відчуття: чим далі читаєш, тим ця невідома мова впевненіше звучить десь «за кадром». Розумієш, що персонажі на полонині говорять саме цією мелодійною і разом з тим трохи гортанною мовою, і читаєш німецький текст, немов субтитри в яскравому фільмі з розкішними гірськими краєвидами, де посеред височенних гір губляться крихітні людські постаті, а стада корів чи овець зливаються в брунатно-сіру пляму, нагадуючи про себе тільки подзвонюванням, чутним далеко-далеко. Зес Нер – це світ чоловіків, у якому панує строга ієрархія: «Тобі ще вчитися і вчитися, каже ватаг свинареві. Ти ніколи не станеш у цьому житті ватагом, можу хоч і на теля закластися. А якщо й станеш, то хіба в наступному житті. Ватаги з неба не падають, ватагами народжуються. Як і свинарами».
Це світ неспішних небагатослівних розповідей з грубуватим гумором, чаркування з побратимами і короткі відвідини місцевих пастушок. Світ сиру, круги якого «лежать собі в сироварні, наче золоті злитки». Бо це і справді валюта горян, їхня гордість. Разом з тим, традиційні сироварні на полонині поступаються наступу глобалізованих вимог масової продукції – про це також ідеться з ноткою меланхолії у книжці. Арно Каменіш охоче пояснює, що написав цю книжку, тому що це – саме те, що йому справді відоме. Він народився в гірському селі Таваназа кантону Ґраубюнден, а тоді, вже переїхавши в долину, на навчання до міста Біль, щоліта приїздив у своє рідне село, допомагав там рідним, багато і важко працював. Його село, розташоване в вузькій долині між стрімкими горами, належить до так званих «затінених сіл», до яких з-поза височенних гір сонце зазирає значно рідше, ніж куди-інде.
Таке село Арно Каменіш взявся описати в наступному після «Зес Нер» романі – «Позаду вокзалу» (Hinter dem Bahnhof), який вийшов у тому ж видавництві Урса Енґелера в 2010 році. З високогірної полонини, місця дії в романі «Зес Нер», Каменіш спускається нижче – у гірське село, дуже схоже на те, в якому він сам народився і провів дитинство. У цьому селі є все, що потрібно для життя: вокзальна станція (про її важливість, а одночасно межовість говорить назва), крізь яку раз на годину проїжджають потяги, перукарня, продуктова крамниця і кнайпа «Гельвеція»… У романі цей сільський мікрокосмос докладно описано з перспективи малого хлопця, який мешкає тут зі своїм братом, батьками, дідусем і бабусею. У цьому творі, як і в попередньому романі Каменіша, не надто багато подій, це радше фіксація того, що є, своєрідний опис швейцарської провінції, перелік того, що (ще) є: хлопчаки підраховують, що загалом в селі живе 41 людина. Хоча, може, й 42: «Ми так і не знаємо, одна людина чи дві – Тіні Блутт». Кнайпа «Гельвеція» належить тітці хлопчика-оповідача: «За столом завсідників Гельвеції завжди жевріє хоча б одна цигарка. Ми тягнемося до вогню взимку, коли сонце перестає нас навідувати, каже тітка й усміхається. Жар цигарок схожий на лампадку в церкві. Вона стоїть позаду казальниці пароха, там де сходи ведуть на оглядову вежу, при самій стіні в білій пташиній клітці. Як і цигарка, лампадка світиться помаранчевим кольором і їй не можна згаснути, пояснив священик, бо лампадка символізує Господа нашого і те, що він стоїть при нас, оберігаючи нас. Отак і в Гельвеції ця лампадка не має права згаснути. Взимку запалюється ще більше лампадок, ніж завжди, і майже всі люди зі села припалюють свої цигарки і курять їх, поки не доберуться до фільтра. Вони запалюють світелка за бідні душі, щоб нам добре велося і знову з’явилося сонце і щоб ніхто не з’їхав з глузду». До слова, і тітка самого Арно Каменіша мала таку власне кнайпу, що зайвий раз наголошує на достовірності історій, які тут нанизуються одна на одну, створюючи чудовий і затишний образ людського співжиття, далекий проте від солодкавих прикрас і дофантазовувань. Ось бабуся хлопчика, яку він називає «таттою», приходить до Гельвеції у супроводі пса Фідо, який уже погано чує, тому не виходить погратися з-під столу, тож онуки залізають під стіл погладити Фідо, поки бабуся шумно видихає цигарковий дим: фрррррр. А ось Йон Бі, місцевий поет і оригінал. Він завжди одягнений в хутро своєї покійної матусі. При ньому – незмінна шкіряна торбинка на замку, яка також колись належала його мамі – в торбинці він носить свої вірші. Коли він приходить до Гельвеції, то виймає з торбинки вірші, а з нагрудної кишені окуляри і читає вірші доти, поки за столом завсідників нікого не залишається, а тітка каже: Ну все, баста. А ось у самому кутку Гельвеції сидить старий чоловік у старому запилюженому капелюсі. Позаду нього оперта на стіну лопата. Це Фазандин, такий собі різновид швейцарського чугайстра ( читачі «Зес Нера» відразу пригадують собі цю постать). Тільки, крім хлопчика, нікому Фазандина не видно. З усіх відвідувачів кнайпи лише Отто, мисливець, йме віру малому. Він каже: «Так-так, он отам у кутку, диви, он він сидить. Сидить там уже п’ятсот років і не платить». Коли читаєш цю невелику повістину (неповних сто сторінок), начинену маленькими, зовсім незначними історіями, які виповнюють побут мешканців села, годі позбутися думки, що справді – усе це діється так чи приблизно так уже як мінімум п’ятсот років, цей світ таким створений і інакшим бути не може.
Проте ідилія уявна. Немов на підтвердження цього, Каменіш пише третій роман, який замикає ґраубюнденську трилогію. Дія опублікованого в 2012 році роману Ustrinkata, назва якого дослівно перекладається як «Усе допито», відбувається в тій самій сільській кнайпі «Гельвеція». За столом завсідників, над яким висить розп’яття з Христом, у якого відламана права рука, сидять мешканці села, переважно вже знайомі з попереднього роману Каменіша. Виявляється, що це – їх прощальні посиденьки перед закриттям кнайпи. Цивілізація добралась і сюди. Нікому вже, крім кількох старих (у переносному і прямому значенні) завсідників «Гельвеції» не потрібна ця давня як світ розвага: зібратися разом і, потягаючи улюблений напій та попахкуючи незмінною цигаркою, потішити себе оповідями про світ, дивними, дивакуватими і неймовірно теплими: «Йон Бі, поет, також їздив на ровері, їздив, зодягнений у хутро своєї покійної матусі, – каже Йон Баретта і приставляє до вуха слухову рурку, – в нього був сріблястий дамський велосипед, без дзвінка, тому коли хтось з’являвся на дорозі, він стріляв у повітря з пістоля». Цього останнього вечора (надворі січень, а дощ іде не перестаючи вже сьомий день, немов на підтвердження факту, що світ зійшов зі звичної колії) за круглим (а стіл завсідників неодмінно має бути круглим) столом – всі, хто ще залишився серед живих, розповідають свої трагікомічні історії, зокрема й згадуючи тих, які давно вже повмирали. Так, наприклад, знову згадується, серед інших, усе той же сільський поет Йон Бі: «Так, Йон Бі, гарний був чоловік, каже Сільвія, але все одно помер, відказує Луї. Бо чорт, той забирає і найгарніших, що нє хіба, озивається Отто, вже купа років минула, відколи його не стало, о, намучив він нас своїми поетичними творіннями, каже Луї і пригублює вина». Каменіш неперевершений спостерігач і стилізатор: він настільки майстерно вибудовує діалоги й монологи , що в якийсь момент відчувається навіть запах дерев’яного стола і диму цигарок тітки, власниці «Гельвеції». А курить вона тільки марку Mary long. До Гельвеції заходить з портсигаром і коробкою сірників Сільвія, запитуючи з порога: «А ви повіддавали ваші револьвери, га? А то ще помре хтось, бо тут, скажу я вам, запах такий, що не скажеш, ніби нас багато залишилося». Попри неймовірну комічність деяких епізодів, попри нереальну кількість алкоголю, випиту сумарно за цей вечір, і стоси недопалків, цей роман – про смерть, про відхід і зникання. Зникання зокрема й мови, все менше людей розуміє «наш романш», молодь виїжджає з сіл, подається на заробітки в світи і там, звісно, вже не до рідного сурсільванського діалекту: «Якщо Марія поїде до Малаги, то ми вже її тільки й бачили, каже Алексі, відсуваючи свого кухля трохи вбік, до Мадрида, перебиває його тітка, та хіба не все одно, відказує Алексі, підіймаючи руку, у всякому разі там унизу вона знайде ту крупинку щастя, яка нам усім належиться, хоча, готовий хоч на теля закластися. Поки вона не повернеться з іспанським перукарем, ще не все так погано, каже Отто. Так, вони там унизу всі до дупи, каже Алексі й киває, і все одно мчать у далеч, аж капці гублять, не розумію, так ніби їм тут замало краси. […] Та й романшську вона забуде, і не одна вона, то точно, каже Луї, говоритиме тоді романшською, як іспанська корова французькою». Поки вони сидять, п’ють, курять та балакають про те, про се, в дверях час до часу появляється з маленькою пляшечкою свяченої води бабуся і незмінно запитує: «Хтось помер?» І коли тітка за енним разом відповідає їй: «Ще поки ніхто не помер», раптом усвідомлюєш, що це «поки» – дуже непевне, крихке, тимчасове, що ось ці люди, які пам’ятають ще, як їхнім кантоном почали їздити перші автомобілі (бо ж до 1925 року автомобілі в Ґраубюндені були заборонені і дозволили їх аж після п’ятого референдуму), що вони – не вічні, як не вічне, зрештою, ніщо. Все матиме колись свій кінець, проте, поки є ще бодай хтось, хто оповідатиме історії, останню чарку таки не допито, можна наливати новий кухоль пива і діставати з пачки наступну цигарку.
Кожну з книжок трилогії було гідно пошановано в Швейцарії: «Зес Нер» отримав престижну літературну премію імені Фридриха Шиллера, «Позаду вокзалу» – літературну премію міста Берн, а завершальний роман «Устрінката» отримав минулого року найважливішу в країні Швейцарську книжкову премію. Ці тоненькі і заразом такі місткі книжечки відрізняються кольором обкладинки: «Зес Нер» має чорну обкладинку (відповідно до назви гори «Чорний камінь»), «Позаду вокзалу» – пляшково-зеленого кольору, а остання книжка трилогії – кольору червоного вина. Каменіша, цього «вундеркінда» швейцарської літератури, яскраву зірку в маленькій швейцарській літературі активно перекладають, останній з трьох романів перекладено вже п’ятнадцятьма мовами. Удома в Швейцарії здійснено вже три театральні постановки за мотивами роману «Устрінката». Сам автор – бажаний гість найрізноманітніших літературних фестивалів і читань: публіка вщерть заповнює зали, в яких відбуваються читання-перформенси харизматичного молодого чоловіка, доволі схожого на молодшого брата Жадана: справді заворожує неповторний гортанний тембр голосу, який читає в ритмі ретороманської наспівної мови прості, часом наївні і зворушливі розповіді мешканців сурсільванського села, які, хоч і записані літературною німецькою, проте в них завжди є вкраплення швейцарського діалекту і крупиці романшської мови. Найбільше захоплює слухачів і читачів балансування автора на межі комічного й трагічного та його вихід за межі невеличкого швейцарського села на достоту вселенський рівень світовідчуття.
Сайт письменника – тут.
