Читаючи роман Тетяни Савченко “Мануал до черепахи”, я вперше замислився про те, наскільки зросла міра суб’єктивності в сучасній культурі. Нині митець більше не прагне насамперед досягти якоїсь умовної “відповідності наявному суспільному досвіду”, що більше відома широкому загалу під іменем “правди життя”. Причина цього в релятивізмі, який залишився нам у спадок від постмодерну минулого сторіччя. Простіше кажучи, існує щонайменше 7 000 000 000 “правд життя” і жодна з них не має ніяких підстав вважатися пріоритетною. Теоретично такий релятивізм мав би знищити мистецтво взагалі, але на практиці відбулося дещо цілком очікуване: нині письменник вважає свій суб’єктивний досвід єдиним джерелом творчого натхнення. Цей, із дозволу сказати, “неоекспресіонізм” призводить як до химерних, подекуди смішних помилок (бо автор свідомо відмовився розбиратися у тому, про що він пише), так і до несподіваних та захопливих відкриттів.
Роман “Мануал до черепахи” є саме таким текстом. Його автор – Тетяна Савченко – запрошує нас у світ, який існує виключно в її фантазії, та не заявляє жодних претензій на чиїсь персональні “правди життя”. Це інфантильний світ колективної безвідповідальності, в якому не існує понять “кар’єра”, “гроші”, “іпотека”, “машина”. Один із важливіших елементів його міфології – черепаха, яку треба нагодувати. Саме тоді повернуться додому подорожуючі батьки, за якими так сумують діти. Тут брешуть не для власної вигоди, а через надлишок фантазії, а ділити на нуль не можна тому, що “прийде Чорний Рахувальник і забере тебе. Назовсім!”
Ця інфантильність повністю ігнорує усталені оповідні традиції. Наприклад, коли в тексті йдеться про КДБ та Росію, то очікування читача на подальшу розповідь про репресії не справджуються: надалі фігурує тільки карикатурна фейк-історія про ведучого дитячої телепередачі Діда Панаса.
Важливим маркером інфантильності є також типовий дитячий страх-цікавість перед сексом, який породжує цілу кошмарну міфологію сексуальних стосунків. В одній зі сцен відбувається дитяча “лекція про секс”, який діти уявляють собі так: “Тато і мама, коли хочуть мати дитину, підходять одне до одного в темній кімнаті. Тато висолоплює свій язик якомога далі, і мама відкушує його язик. Мама теж висовує язик, і тато відкушує його зубами. Вони міняються язиками… Після цього, тато виймає мамі ліве око, а мама виймає татові праве око. Мама ставить собі татове око, а тато — мамине. Тепер у мами обидва ока праві, а у тата — обидва ліві. Потім мама бере ніж і розрізає татові черево… Мама п’є кров із татового черева…”
За умови абсолютної суб’єктивності автору не вдається уникнути деякої картонності персонажів. Наприклад, Юрій-старший так розповідає про свою кар’єру майстра-ремонтника: “До повноліття я зробив із себе бренд. Я — біл гейтс і генрі форд передмістя. Тільки я вмію зробити з китайської соломи камінь на віки. Праски і пральні машини, мопеди і телефони, залиті кавою ноутбуки і розгецані фотокамери. У руках Гаджета будь-яка техніка стає європейською”. Авторку не цікавить, що ремонт складного побутового обладнання потребує високої кваліфікації та великої технологічної бази: Юрій-старший просто вміє все це робити, бо так хочеться письменниці. Технологія побудови персонажів цього роману дуже яскраво передається в одній із його цитат: “Передбачалося, що говоритиме Мама, а я видаватиму всілякі звуки, “які створюватимуть враження присутності чоловіка”. Але чи є ця картонність слабкістю автора? Про це – згодом.
Кожен розділ роману супроводжується так званими “пам’ятками-вказівниками” – переліками персонажів-дітей із вказуванням їх віку на момент розгортання подій. Автор стверждує, що ці переліки створювалися спеціально, аби не заплутатися в закрученому сюжеті, але насправді вони виконують лише декоративну функцію, бо сюжету не існує взагалі: роман складається із певної кількості майже не пов”язаних одна з одною історій. Саме тому Тетяна пише в авторській передмові: “Я не заперечуватиму, якщо ви захочете прочитати цю історію в обраному на власний розсуд порядку, а не в такому, як її писано для вас”.
“Мануал до черепахи” є квазі-епістолярним романом (не варто пояснювати цю приставку “квазі”, аби не розкривати майбутнім читачам його головну таємницю). Біля половини його тексту складають листи, які персонажі-діти отримують від батька та матері, які подорожують світом.
Листи від мами, надіслані з різних країн, насправді не містять ніякої інформації про ці місцевості, а є лише низкою повідомлень про випадки із дітьми, в яких іноді можуть бути задіяні культурні реалії цих країн. Наприклад, у листі з Італії повідомляється про ляльки маленької Зої – Полішинеля та Арлекіна, у листі з Великобританії згадується коронація. Але в короткому листі з Туреччини нічого турецького немає зовсім. В листі ж з Іспанії чомусь взагалі виникає персонаж італійського фольклору Коломбіна.
Листи від батька надсилаються із конкретних міст, але їх назви не збігаються з описами. Наприклад, Ляйпциг містить усі ознаки українського міста Полтава, Детройт – Запоріжжя, альбанське Семані – Дніпропетровськ, Відень – Львів, Белград – Луцьк, Кіото – Харків, Багдад – Одеса, Каїр – Донецьк, Нью-Йорк – Київ і так далі.
Згадана епістолярність є головним двигуном роману, який інакше би просто кружляв на місці, не маючи особливої зовнішньої мети. Чи є це кружляння явним недопрацюванням письменниці? Про це – у фіналі.
Якщо автор передмови до книжки Єлєна Марінічєва порівнює прозу Тетяни з віршами поета Ісікави Токубоку, то мені більш доречним видається порівняння із “Трилогією близнюків” (La trilogie des jumeaux) угорської франкофонної письменниці Аготи Крістоф. Там також йдеться про інфантильне світосприйняття та “колективного” персонажа, який постійно каже про себе “ми”, і його життя також сповнене фантомів, необхідних для підтримування складної пост-травматичної міфології.
Кожну критичну розвідку годилося би закінчувати порадами автору. Але чи вони можливі у цьому випадку? Мабуть, ні. Текст, створений Тетяною Савченко, перебуває поза “юрисдикцією” традиційної літератури, тому йому не можна висувати традиційних претензій. Це також одна з ознак суб’єктивності: наприклад, невдоволення критика картонністю персонажів має зважати на той факт, що герої інфантильного тексту мають бути картонними, бо саме така особливість дитячого сприйняття реальності. Те саме стосується критики нездатності побудувати сюжет за класичними рецептами: всі сюжетні казки написані дорослими, а дитина не здатна вирахувати тонкощі “зав’язки-кульмінації-розв’язки”, тож імітація дитячого письма має бути саме такою.
Тому пораджу Тетяні написати ще один роман, тоді ми матимемо принаймні двох звірів цієї рідкісної породи і зможемо цілком адекватно судити про їхні недоліки та переваги.
