Цього року відома британська букмекерська компанія Ladbrokes досить рано виклала на сайті список котирувань претендентів на Нобелівську премію з літератури. Вже з першого вересня його можуть побачити всі охочі, і це при тому, що оголошення переможця відбудеться в один із перших четвергів жовтня. Раніше вони реагували, як правило, десь за тиждень до події. Отже, в нас є ще майже місяць, аби не спати ночами і думати про того, хто ж поповнить когорту славних. Таке вгадування – річ захоплива, особливо зважаючи на те, що логіку Нобелівського комітету часто-густо наперед ухопити просто неможливо.
А от заднім числом – інша річ. У перемогу минулорічного тріумфатора – китайського письменника, який мешкає в Китаї (ця обставина вкрай важлива, адже він не емігрант, як більшість фаворитів комітету) – Мо Яня, попри його високі котирування, майже ніхто не вірив. Після ж нагородження і хвилинного отетеріння заговорили про те, що рішення цілком зрозуміле: не помічати на літературній мапі світу такої наддержави, як Китай, просто неможливо (і взагалі – не помічати Китай неможливо, на будь-якій мапі), та й Мо Янь, мовляв, письменник дійсно великий, а ще й капіталістичному (читай – США) світові в пику вкотре елегантно плюнули.
Та такі, сказати б, «нобелівські казуси» лише підігрівають увагу до наступного нагородження, змушуючи нас будувати ще витонченіші, майже конспірологічні теорії щодо майбутнього переможця й намагатися врахувати все, що тільки можна. Отже, Нобелівська премія 2013-го року, кому ж ти відійдеш?
Фаворитом в один голос називають японця Харукі Муракамі. Ставки на нього – один до трьох. Того року були ще вище – один до двох, а премія таки дісталася Мо Яню. Окрім того, що Муракамі – занадто модний письменник із величезними накладами книжок (і це не тільки в слов’янському світі), проти нього працює ще один фактор, і, як на мене, куди вагоміший: нобелівський комітет геть не практикує вшановувати двічі поспіль представників одного «екзотичного», тобто, не-європейського реґіону. Шанси на те, що після Китаю премію отримає Японія, мені видаються мізерними. Два азіатські лауреати поспіль – це занадто навіть для Шведської академії. Така тенденція, вочевидь, стосується і південнокорейського поета Ко Уна, ставки на якого приймають у співвідношенні один до десяти.
Джойс Керол Оутс також у «топ-три» фаворитів за версією Ladbrokes. Американська письменниця вже майже чверть століття розглядається як потенційний лауреат премії, але досі її так і не отримала. Вона дебютувала і стала популярною ще на початку 60-х років, її постійно порівнювали з Сильвією Плат. Оутс страшенно плодюча – в її доробку понад п’ятдесять романів (!), пише вона і вірші, й оповідання, й нон-фікшн. Та цікаво те, що аж таких великих конкурсних перемог в неї ніколи не було: ще у далекому 1970-му році вона отримала Національну книжкову премію США, а в 94-му і 2000-му її номінували на Пулітцера, якого вона зрештою так і не виборола. Тобто, йдеться, певно, про класика американської літератури, але класика, якому не вдалося сягнути такого культового статусу, як-от Плат чи, приміром, Філіпа Рота і Кормака Макарті .
До речі, про двох останніх. І Рот, І Маккарті теж не один рік серед номінантів. Як на мій скромний погляд, це одні з тих письменників, що і в американському, і в загальносвітовому масштабі чи не найбільш варті цієї нагороди. Букмекерська контора підтверджує таку думку – обидва автори займають високі позиції у списку. Але є одна суттєва проблема, що у 2013-му році лише загострюється. Всі вони, включно з Оутс, таки американці. А не за горами сирійська війна. І головним її ініціатором виступає саме США. Комітет, що ніколи не приховував своєї поміркованої «лівості», жодного разу не знехтував можливістю покритикувати і в свій спосіб «прокинути» загниваючу капіталістично-буржуазну американську цивілізацію. Ось трохи імен і чисел: останній раз США отримала Нобелівку з літератури рівно двадцять років тому: в 1993-му перемогла афро-американка Тоні Моррісон. До цього у 1987-му році лауреатом став Бродський (як представник саме США), у 80-му – Мілош (як представник Польщі і США), у 1978-му – Ісаак-Бешевіс Зінгер, у 1976-му – Сол Белоу. Всі як на підбір – емігранти в першому поколінні (окрім Белоу). Тобто, з сімдесятих років вшановували виключно емігрантів, які або представляли цілком інше, не-американське світовідчуття, або різко його критикували. Час американських авторів припав на першу половину двадцятого століття, а після початку холодної війни їх ставало все менше.
І сирійський конфлікт, очевидно, жодним чином не сприяє нагородженню американського автора – і байдуже, хто там насправді застосував біологічну зброю. От якби конфлікт був позаду, а хтось із письменницької братії активно проти нього весь час виступав, то справа інша. А так, певно, що і 2013-ий рік також не стане роком американського тріумфу. Як і роком тріумфу тих країн, які вже активно включаються в антисирійську коаліцію, – Британії, Німеччини і Франції. Хоч їхніх представників серед фаворитів і не видно.
В будь-якому разі, лауреатів із західної Європи в новому тисячолітті було забагато. Можливо, саме цим пояснюється висока позиція у списку угорського прозаїка і драматурга Петера Надаша. Його вже номінували на здобуття премії в 2011-му році. В нас він практично невідомий, та й у світі він не входить до пулу найвідоміших східно-європейських письменників. Тобто, шанси його виглядають привабливо. Але – у 2002-му році Нобелівку отримав угорець Імре Кертес. Вимальовується схожа з письменниками-азіатами історія: забагато лауреатів для такої маленької країни за такий незначний час.
Та є ще один представник цього реґіону, що його кандидатура також розглядається не один десяток років. Це Мілан Кундера. І хоч живе він віддавна у Франції і навіть три останні романи написав французькою, чехом його вважати ніхто не перестав. Його репутації дещо зашкодила історія, що сталася у 2008-му році, коли було опубліковано документи, які буцімто свідчили про те, що письменник, який змушений був покинути Чехію через тиск із боку влади, замолоду співпрацював із партією, «закладаючи» знайомих, що мали контакти із Заходом. Кундера все заперечує, та й надто молодим він тоді був. В будь-якому разі, Мілан Кундера, нічого великого не написавши з 2000-го року (останній роман – «Невідомість»), залишається одним із найбільших романістів сучасності. І його нагородження було б цілком логічним, плюс широке поспільство повтішалось би з того факту, що ім’я лауреата йому нарешті добре знайоме, ба більше – навіть щось з нього і прочитано.
Давно не отримував премії і африканський континент. Нобеліатство Джозефа Кутзеє (ЮАР, 2003) не зовсім рахується, він надто європеїзований і, сказати б, «не-автентичний». Тоні Моррісон позиціонувалася, як вже зазначалося, громадянкою США. Таким чином, останньою «автентичну» Африку представляла Надін Гордімер (1991), а Африку «чорну» – Воле Шоїнка (1986). Під таким кутом не настільки вже й неможливим видається лауреатство кенійського письменника і драматурга Нгугі Ва Тхіонго. В 2010-му році його вже розглядали як найімовірнішого претендента. Він має подвійне громадянство – США і Кенія, але 2004-го року, після більш, ніж тридцяти років, повернувся на батьківщину. Можливо, це єдиний шанс США цього року все ж долучитися до здобуття премії.
Дуже хороші шанси у Еліс Мунро. По-перше, вона жінка, а за останні десять років окреслилася певна тенденція – раз на два-три роки представниці кращої половини людства Нобелівку таки отримують. Останньою була Герта Мюллер у 2009-му році. Час, отже, підійшов. По-друге, вона канадійка, а представники цієї країни жодного разу в історії премії з літератури не отримували. І по-третє, вона дійсно хороша письменниця. Критики навіть називають її «канадським Чеховим», бо пише Мунро переважно оповідання і новели. Остання обставина, правда, може зіграти і проти авторки, бо, як видається, зараз час все ж романістів і грубих романів, а не витончених філігранних мініатюр. Звичайно, можна дати премію Ассії Джебар, алжирській письменниці-феміністці і кінорежисеру. Політкоректність буде витримано стовідсотково: і жінка, і зі Сходу, хоч і живе у Франції. Та все ж краще Мунро.
Та найбільшим ньюсмейкером в разі нагородження по праву може стати сирійський поет Адоніс (Алі Асмад Саїд Асбар). Він громадянин Лівану, куди змушений був переїхати ще у 1956-му з політичних міркувань, а з 1980-их років мешкає у Франції, та поет він все ж сирійський. Його ім’я в числі головних претендентів фігурувало протягом усіх 2000-их, а з початком «арабської весни» очікували його нобеліатства як чогось неминучого. Тепер момент ще драматичніший. Дати йому премію зараз – хід настільки лобовий, що нема чого й коментувати. З іншого ж боку – не дати зараз, то, певно, не дати ніколи. Бо назвати Адоніса, що однаковою мірою критикує і повстанців-ісламістів, і режим Асада, нобелівським лауреатом після того, як «точковими ударами по військовій інфраструктурі» Сирію зрівняють із землею, настільки цинічно, що й думати про це не хочеться. Зараз зрозуміло одне: такий фінал цьогорічного Нобеля геть не виключений. Після минулорічної історії з Мо Янем стало зрозуміло, що комітет лобових (читай – межово політизованих і напряму пов’язаних із ситуацією у світі) рішень не цурається і не боїться. А чи піде на це й нинішнього року – побачимо менш як за місяць. І геть неважливими тут будуть роздуми про те, чи дають так часто премію поетам і чи не надто довго обходили стороною арабський світ.
Про українські перспективи щодо Нобелівки вже так багато мудрого і смішного було написано на Літакценті, що повторюватися просто не зручно. Нагадаю лише, що того року функціонери від культури таки спромоглися номінувати українського автора і ним неочікувано, навіть для нього самого, став Борис Олійник. Інформація, як то кажуть, цілком самодостатня. Просто побажаємо Борису Іллічу успіхів і процитуємо заохочувальні слова класика – «Contra spem spero».
Колись, пишучи про лауреата 2011-го року, шведа Тумаса Транстрьомера, я мав нахабність і необачність зробити прогноз на наступний рік. Ставив я на Філіпа Рота, а тріумфатором виявився згадуваний на початку Мо Янь. Що робити – ризикну і цьогоріч. Звичайно, хотілося б, щоб переміг Петер Гандке, Адам Загаєвський чи Салман Рушді. Та не так вже й давно лауреатом ставала Ельфріда Єлінек, а квоти на польських поетів давно закінчились. Про Рушді нема чого і мріяти. Тому обирати одного не буду, а зроблю хитро і вкажу на іншу трійку – Адоніс, Кундера і Мунро. З наголосом на чеському письменникові.
Скоріше за все, я знову помилюся, і геть не виключено те, що ім’я майбутнього лауреата жодного разу в цій статті названо не було. Отже, я сильно позлюся, та врешті дійду думки, що тим цікавіше буде наступного року. Така вже специфіка головної літературної премії світу – логіка її химерна, через що і критика шквальна, та все одно всі і скрізь продовжують її жадати.
