Київ. Смак минулого, біль теперішнього

Серед видавців вважається, що києвознавство – тема благодатна й виграшна, і книжки з історії Києва рідко залежуються на полицях книгарень. Є навіть видавництва, що спеціалізуються на темі київської історії та київських пам’яток, як-от «Варто» чи «SkyHorse».

В останнє двадцятиліття справді маємо сплеск зацікавлення історією Києва, про що свідчить кількість публіцистичних книжок, статей на цю тему, а також романів і повістей, у яких автори в художньому ключі розповідають про невідомі більшості або забуті факти київської історії. Яка ж саме історія цікавить сучасних авторів? І чому це зацікавлення так пожвавилось останнім часом?

У радянські часи найбільш популярними темами української історичної белетристики були: Жовтнева революція та громадянська війна, Друга світова війна, епоха Київської Русі, козаччина. Письменники намагались оминати той період, який безпосередньо передував більшовицькому перевороту, — кінець ХІХ й початок ХХ століття: він був надто неоднозначним, а отже — небезпечним для трактування.

Зникнення цензури в 1990-х спричиняє загострення інтересу якраз до тієї історії Києва, про яку досі говорили вибірково, попри те, що матеріалів на цю тему — документів, світлин, спогадів, книжок, виданих у той час, — є більш ніж достатньо. Не дивно, що в 1990—2000-х роках з’явилися чимало історичних видань про цю епоху, а також репринтних чи просто перевидань із тогочасся, які навіть немає сенсу перелічувати, бо їх справді сила-силенна.

За історичними та за перевиданнями не забарилися художні тексти, де дія відбувається в передреволюційний час. Серед них можна згадати, наприклад, цикл романів Лади Лузіної «Київські відьми» (2005—2011). Вже передбачаю скептичні фиркання, мовляв, як узагалі можна серйозно ставитись до Лузіної? Але, говорячи про тенденції, не можемо по-снобськи оминати цю авторку: масова література показує тенденції дуже добре; по-друге, не можемо нехтувати Лузіною, говорячи про київський текст, бо в її книжках обіграно чимало фактів з історії Києва, легенд і міфів, хоч про сучасність у цих романах теж ідеться. Описом дрібних деталей у місті кінця ХІХ – початку ХХ віку — окремих вулиць, кафе, крамниць, готелів, київських свят, згадками про відомих мешканців того часу (або тих, що стануть відомими пізніше, а зараз іще молоді) — Лузіна творить яскраве полотно Києва цієї епохи, і їй вдається закохати в місто читача, особливо того, який також має сентимент до імперій, адже в лузінських романах це передусім імперське місто, “третя столиця Імперії”. У цьому ж контексті — міста на зламі віків та епох — я згадала би також роман Олеся Ільченка “Місто з химерами” (2009), де наша сучасність переплетена з епохою В’ячеслава Городецького, головного героя книжки. Текст також насичений деталями Києва того часу: починаючи від принагідних згадок про аптеки, кав’ярні, фотоательє, продовжуючи іменами знаних людей того часу, завершуючи вигуками продавців морозива, переліком улюблених напоїв киян. Здається, що чимало діалогів створено винятково з метою наголосити на деталях, дати читачам знання дореволюційного Києва, показати свідомість тодішніх мешканців.

Треба сказати, що дуже помітно, як мова визначає погляд автора на певні аспекти тієї епохи в Києві, — я впевнена, що саме мова  визначає погляд, а не погляд — мову. Багато говорять про сантимент західноукраїнських авторів (“станіславівців”, наприклад) до “мамуні Австрії”, але чомусь мало хто помічає, що багато російськомовних книжок і статей про Київ часів Олександра ІІІ — Миколи ІІ (наприклад, тексти Лади Лузіної, публіциста Олександра Анісімова) також ностальгують за імперією — цього разу, звісно, Російською. Натомість україномовні автори (Олесь Ільченко, Володимир Даниленко, історик та публіцист Ігор Гирич) зовсім не ідеалізують тодішню владу, а крім того, показують інші частини правди, нехтувані російськомовними авторами, — про те, що Київ був багатонаціональним містом, зокрема український елемент у ньому був тоді вельми відчутним.

Отже, зацікавлення останнього двадцятиліття передреволюційною епохою пояснюється, по-перше, тим, що в радянські часи її трактували однобоко, по-друге, тим, що в історії Києва це один із найяскравіших періодів, насичений важливими та просто цікавими для романістів подіями. Саме наприкінці ХІХ віку Київ перетворюється на розвинене капіталістичне місто, в ньому відбуваються бізнес-операції, з’являються нові цікаві будівлі, значно урізноманітнюються практики повсякдення киян, зокрема культурні, а головне, формується новий тип городянина-киянина, який через півстоліття буде зметений війнами й революцією, та все одно відлунюватиме навіть у радянський час. Можна припустити, що до сплеску зацікавлення київською історією, особливо таким самодостатнім періодом, спричинився не тільки відхід од радянської цензури, а й, власне, українська незалежність — столиця самостійної держави намагається відшукати власну ідентичність, вибудувати власну міфологію.

Зазвичай мета історичних творів — це показати зв’язок епох, безперервність процесу, порушити загальнолюдські питання на матеріалі минувшини. Яка натомість ціль сучасних творів, де йдеться про історію Києва? Як на мене, ціль — це знайти ґрунт, простежити родовід – не обов’язково генетичний, а й культурний. Але також і передусім мета цих текстів — зафіксувати той Київ, Київ, який уже тільки відлунює. Саме в тій епосі автори пробують знайти “справдешній київський дух”, якого в сучасному Києві дошукатись не можуть. Часто письменники бажають знайти в тому часі “золотий вік” і вказують: бачите, як там було добре? Бачите, яким цікавим було місто? Спрацьовує те, для чого не так давно вигадали термін “постпам’ять”, — смуток і ностальгія справді є, попри те, що очевидців того часу в живих майже не лишилось і більшість авторів та упорядників не можуть достеменно знати, за чим саме сумують.

***
Що ж натомість із радянською історією? Як відбувається “ревізія пам’яті” (вислів Ярослава Поліщука) про період із 1920 до 1991?

За останні роки встигли вийти чимало книжок про Київ під нацистською окупацією — з описом того, про що в радянські часи воліли мовчати, — про “подвиги” радянської влади в столиці УРСР у перші дні війни. Неоціненний внесок у популяризацію воєнної історії Києва зробив Дмитро Малаков своїми книжками “Київ. Війна. Німці” (2008), “Ніби й не було війни…” (2009), “Київ 1939-1945. Post Scriptum” (2010); про період зміни влад у Києві також є книжки документів і світлин, як-от Олександра Кучерука “Київ 1917-1919. Адреси. Події. Люди” (2008), Стефана Машкевича “Два дні з історії Києва. 30-31 серпня 1919 р.” (2010). Але ніхто з сучасних письменників іще не взяв собі за труд показати цей час у художніх творах — можливо, через оскому від воєнної теми, педальованої в радянські часи. Так само зовсім не описаний у художніх творах час після переворотів та громадянської війни, коли місто лишилося сам на сам із більшовицькою владою, — про це можемо читати радше у спогадах та документах: наприклад, захопливо описує Київ цього періоду Ірина Левитська в мемуарах «Все моє з собою» (2004), безцінна унікальними матеріалами книжка «Ісидора, рідна сестра Лесі Українки: від сталінських таборів до еміграції», упорядкована Василем Даниленком (2011). З романістів же трохи відкриває ширму цього періоду Олесь Ільченко в тому ж “Місті з химерами”. Я сподіваюся, що після того, як чимало документів першої половини ХХ століття оприлюднено, про більшовицький довоєнний Київ нарешті з’являться романи й повісті — мушу зізнатися, що наразі мені їх дуже бракує.

Натомість в останні роки — буквально у 2010-ті — впадає у вічі мода на Київ застою. І якщо Євгенія Кононенко писала про Київ своєї молодості з ностальгією ще в 1990-х, то зараз на ностальгійні за тим часом твори маємо бум. Це той період, який ще надається до пригадування, про нього є живі спогади, і наші сучасники намагаються їх зафіксувати. Ця ностальгія більш виправдана, ніж за Києвом на зламі ХІХ-ХХ віків, адже багато хто пам’ятає місто 1960-1980-х. Популярними є книжки на цю тему: Станіслава Цалика “Київ. Конспект 70-х” (2012), написано також чимало статей на кшталт Олексія Радинського «Радянський Київ» (в альтернативному путівнику «Інший Київ» (2012)) або есею Вахтанґа Кебуладзе “Латентна топографія міста. Совєтські гастрономи як приховані культурні топоси Києва” (в “Українському журналі”), показовою є назва фотоальбому, упорядкованого Володимиром Фаліним та Олександром Анісімовим “Київ. Це було недавно» (тут світлини 1970-1990-х) (2011), що ж до художніх текстів, то можна навести у приклад романи Григорія Гусейнова “Повернення в Портленд” (2011) або Валерія й Наталі Лапікурів “Кавовий млинок” (2012).

Постає питання: чому саме зараз запанувала така тенденція і книжки про Київ застою з’являються як гриби після дощу? По-перше, треба сказати, що нині взагалі є мода на інтерес до брежнєвщини  і ностальгію за тим періодом (нібито найбільш благополучним у радянську еру), не тільки у контексті столиці. Зрозуміло, що homo sapiens — створіння ностальгійне й має бажання створювати пам’ятники власній молодості; очевидно, що третє десятиліття по совку – це вже той час, коли можна переосмислювати минуле, трактувати його, перегортаючи з різних сторін, наче калейдоскоп, відшукуючи різні поєднання барв і фігур.

Але є ще дещо, що стосується винятково Києва.

Світлана Шліпченко у статті “Як пам’ятає архітектура?” пише про відомі всім техніки запам’ятовування: музеї, архіви, цвинтарі, колекції, пам’ятники. Як на мене, однією з технік запам’ятовування є й тексти — художні та публіцистичні. І хоча зрозуміло, що місто в тексті — це не місто в реальності, що образ Києва у творі більше свідчить про автора, ніж про сам Київ, записане й видане все-таки здатне хоч трохи “запам’ятати місто”. Тож одна з причин інтересу до радянського Києва –  нехитра й дуже сумна: осоружна стрімка зміна міста, яку часом називають песимістичніше — зникненням. Варто пам’ятати, що ностальгія зазвичай має до діла не з минулим, а радше з теперішнім (це докладно пояснює американська дослідниця Світлана Боїм у своїй книжці “Майбутнє ностальгії”). Не можна скидати з рахунків того, що завжди у час зміни міста кияни ностальгували за колишнім київським затишком (навіть у ХІХ ст. нарікали на європеїзацію міста, на зникнення “старого Києва” —  гай-гай, що Григорій Лукомський або Ніколай Лєсков сказали б тепер!). Здається, що сучасні кияни настільки пригнічені поведінкою влади — стосовно Києва зокрема, — що взялися чимскоріш “запам’ятовувати місто”. Коли те, про що пише Шліпченко — музеї, цвинтарі, колекції, навіть будівлі, — зникає або на шляху до зникнення, то тексти лишаються одним із небагатьох засобів лишити минуле, а заразом і теперішнє, що ось-ось стане минулим, у пам’яті.

***
На цьому можна було б ставити крапку, але мені не дає спокою Едвард Саїд, який у “Культурі й імперіалізмі” писав: “Звернення до минулого – одна з найпоширеніших стратегій інтерпретації теперішнього. Їх породжує не лише незгода стосовно того, що було в минулому і чим було минуле, а радше непевність стосовно того, чи минуле насправді минуло, завершилося, пройшло, чи триває – хоч, мабуть, і в інших формах.”

Деякі автори, що пишуть про часи застою, самоіронізують, бо усвідомлюють, що їхня ностальгія за Києвом застою — багато в чому смішна, адже радянські часи страшні в принципі й це стосується не тільки 1930-х. Слід віддати належне авторам текстів про радянську епоху — у більшості з них показано парадокси й нікчемність тодішнього ладу.

2010-ті — це роки двоїстості: минуле, здається, минуло безповоротно — і, якщо мова про Київ, то відхід минулого дуже помітний за зовнішнім виглядом міста.

При цьому є відчуття, що в найгірших своїх формах, хай і видозмінених, минуле повертається, і питання в тому, чи зможемо: Київ — повернути, а минуле — попередити?