МУКи творчості: молоді українські критики в контексті

[Кілька загальних слів] Загальними словами в останні роки стали зауваження про розповсюдження та реактуалізацію різноманітних варіантів неформальної освіти в царині культури: літні літературні школи, школи кінокритиків тощо. Такі ініціативи дають можливість зустрітися професіоналам певної сфери з початківцями, які чекають від майстрів віщого слова та передачі ноу-хау. Ще важливіше – неформальність усього (освітнього) процесу, що створює умови ймовірного формування середовища, спільноти молодих критиків, літераторів, менеджерів тощо. Спільний досвід, який вони отримують, і загалом сприятливо креативна атмосфера однодумців дають змогу продукувати прожекти нових проектів, обмінюватися контактами і згодом у соціальних мережах перші кілька місяців обмінюватися листами, які допомагають пережити синдром, що дуже нагадує посттравматизм літнього табору з обов’язковими обіцянками писати одне одному.

[Ближче до теми] Важливішою, однак, видається можливість поглянути зі сторони на те, що відбувається з «молодим» культурним процесом. Про що думають ці юні таланти, які ось-ось захоплять трибуну? Що і як збираються критикувати ці молоді критикани, які наступають на п’яти? [певний перебір із метафорами, та загальний рівень близький  до норми]. Можливість отримати певні відповіді на ці питання з’явилася завдяки пропозиції Форуму видавців долучитися як один із тренерів до команди гравців-початківців [знову цей надмір метафор, але ж інакше й не скажеш] у вересневому проекті «КОНТЕКСТ-2: школа літературної критики і книжкової журналістики». Щоб туди потрапити, молоді треба пройти певне відсіювання – надіслати організаторам мотиваційний лист та приклади своїх експериментів із матеріалами, які дає український літературний процес.

Ну, а експертам, відповідно, – прочитати 40 анонімних аплікаційних форм (і ще більше різноманітних прикладів робіт). І поміркувати.

Зокрема про таке.

[Зовсім близько до теми] 40 молодих критиків – це вже майже покоління. 40 критиків – це критична маса [ох, який каламбур вийшов], із якої могли би постати 5–7 постатей, які не кинуть цю невдячну справу за кілька місяців, утім, можливо, й років, і зроблять собі ім’я. Ймовірно, з цих потенційних 5–7 визначаться 2–3, чиї імена запам’ятаються. Однак допоки цих 5–7 не помітно. Либонь, вони, як усі геніальні люди, не дали собі ради з дедлайнами. Або ж, якщо оптимістично мислити, вони вирізняться саме під час роботи школи.

Якщо 40 молодих критиків – це майже покоління, ймовірне угрупування, сформоване за певних життєвих і кризових обставин існування України, то в нього має бути ім’я. Гучна вивіска. Ідентифікаційний номер, за яким це покоління вирізнятиметься від попередніх.

Скажімо, МУКи – молоді українські критики.

Якщо є YBA – Young British Artists (Молоді британські художники 90-х, до яких належать Дем’єн Хьорст, брати Чепмени, Трейсі Емін і т.д.) та не менш потужно названі МУХі – молоді українські художники (конкурс галереї Bottega для молодих українських митців), то чому не може, нарешті, в літературі з’явитися своє яскраве покоління, що приходить на зміну двотисячникам, закарпатському комп’ютерному і джинсовому поколінням та іншим? МУКи, зрештою, звучить брендово.

Що ж визначає їх?

Молоді українські критики знають, що українським критикам ніхто не платить, а якщо й платять, то повний мізер. МУКи готові шукати підтримки фондів, подаватися на гранти, навіть усвідомлюючи, що їх за це традиційно назвуть «грантожерами». Вони підлаштовуються під умови ринку й прораховують нові бізнес-моделі.

Молоді українські критики готові стояти на варті мистецького слова [спеціально не подаю точних цитат з аплікацій, щоби не перетворювати цю нотатку на фейсбучний стьоб, типу «подивіться, що я накопав», а радше означити тенденції], не пропускаючи до читачів не вартісних, не якісних і не духовних літературних творів.

Молоді українські критики пишуть свої маніфести в аплікаційних листах. Вони добре обізнані з тим, що треба робити і як їм би хотілося писати. Однак від теорії не переходять до практики.

Молоді українські критики впевнені, що українською критикою правлять клани й уявні, а для когось і цілком конкретні, куми та інші міфічні корпорації. МУКи докоряють, що критики інших поколінь необ’єктивні й не можуть говорити правди, бо бояться посваритися зі своїми кумами. Хоч би ким ті куми були.

Молоді українські критики готові досліджувати свою аудиторію, писати для неї легко й доступно. І огляди літературних новинок для масових видань – це спосіб побудови успішної кар’єри.

Молоді українські критики наприкінці своїх рецензій, репортажів, інтерв’ю та іншої «книжкової журналістики» роблять обов’язкову приписку, який саме післясмак лишає та чи інша книга, презентація чи сам письменник [хоч би що це означало]. І ще окремий постскриптум, на яку конкретно аудиторію розраховано книгу.

Молоді українські критики, як і всі радикально налаштовані юні митці, готові експериментувати з новими формами подачі власних критичних рефлексій. Скажімо, начитувати їх під музику [чи не найоригінальніша думка, почерпнута з багатьох обговорень про кризовий стан критики].

Молоді українські критики читають Ролана Барта. Про що не забувають нагадувати.

Молоді українські критики свідчать, що Макс Кідрук, Андрій Кокотюха і Сергій Пантюк – справжні зірки українського літературного небосхилу. Принаймні, якщо в них немає масових читачів, то маса оглядачів у них вже є.

Молоді українські критики не гребують щедрим розсипом метафор про літературний суп, вінегрет, футбольні команди, зіркові небосхили, літературних небожителів та інших селебретіз.

Молоді українські критики не забувають закцентувати важливість своєї «Я»-думки.

Молоді українські критики готові популяризувати сучасну українську літературу всіма доступними шляхами [хоч би що це означало].

Молоді українські критики знають, що критика — загалом-то штука дуже суб’єктивна. І ця нотатка – не виняток.

Хтось скаже, що цей текст – автодіагноз заздрості трохи старшого покоління, до якого прийшло розуміння, що на подібний креатив ми вже нездатні. Як нездатні ми й писати тексти з прозорою, чіткою і зрозумілою структурою, натомість вдаючись до незрозумілих експериментів, де всі прийоми оголені. Що тільки наганяє туман і нудьгу на розгубленого читача.

Це так. Визнаю.

Але ще цікавіше зауважити кілька моментів.

[Наближаємося до висновків] По-перше, майже повна трансформація літературної критики в книжкову журналістику, з усіма плюсами і мінусами (більшість із яких наведено в цьому тексті), що притаманні такій переорієнтації.

По-друге, надто відчутною є відсутність фахових майданчиків, які б показували варіанти різноманітних ремісничих інструментів, котрі можна використовувати. А можна і не використовувати. Дедалі частіше виникає думка про те, що «Книжник Review» Костянтина Родика та «Книжкова полиця» Андрія Бондаря у «Дзеркалі тижня» були останніми сплесками тепер уже «старого, занудного» писання про літературу. Поодинокі публікації «ЛітАкценту» та «Кур’єра Кривбасу», очевидно, не можуть заповнити ці провали, або ж білі плями [якщо вже послуговуватися лексикою МУК], позаяк існує велика відмінність між статусом у фб та дописом у блог «ЛітАкценту».

По-третє, [нарешті, найважливіші висновки] виникає закономірне питання: що коїться в головах молодих українських кінокритиків, кураторів, режисерів, драматургів, літературознавців – і ширше – лікарів, винахідників, хірургів [за це особливо страшно] і т.д.? Як і наскільки сучасні канали інформації трансформують попередні системи соціуму, підпасовуючи масову свідомість під формати сьогоднішнього дня? І якими будуть моделі продукування нових знань, що наразі перебувають у стадії зародження? Хоча, можливо, ще просто зарано, і у молодих критиків, хірургів, лікарів, політиків вистачить часу, щоби попрактикуватися.

Відповідей немає.

[І останній виверт] Єдине, що зрозуміло вже точно.

За МУКами майбутнє.
І не тільки в молодих українських критиків.