Не-така книжка для підлітків

Останнім часом літературна громада все більше проговорює те, про що всі здогадувалися вже давно: з літературою для підлітків у нас мало не катастрофа. І якби не перекладні видання, то старшокласникам у книгарні й бібліотеки нема чого й зазирати, хіба що зрідка. Тож легко уявити собі радість цієї громади, коли у львівському «Видавництві Старого Лева» з’явилася така довгождана й потрібна серія для підлітків — «Майже дорослі» з новинкою Сергія Гридіна «Не такий», з інтригуй-анотацією та обкладинкою. Ось воно — справжня підліткова проза, подумали ми, й, затамувавши дух і приготувавшись до того, що книжка «вразить відвертістю», узялися до читання.

Гладкий, незграбний, егоїстичний, ледачкуватий і плаксивий, і водночас — начитаний, слухняний, люблячий син — таким на початку повісті постає «не такий» Потап, Денис Потапенко, головний герой повісті Сергія Гридіна, 14-річний хлопчина, поставлений автором розгрібати весь «букет» підліткових проблем. А проблем і справді немало: підліткова вагітність, «гопники», знущання вчителів і шкільна корупція, комплекси й душевні травми, дитяча жорстокість, розлучення батьків, справжня чоловіча дружба й нарешті — перші поцілунки й перше кохання. Можливо, цього всього й справді забагато для невеликої повістини, як слушно завважила одна з перших рецензенток «Не такого» Наталя Марченко, тим паче, що більшості з цих проблем автор устиг лише побіжно торкнутися, аж ніяк не розкрити. Скажімо, з тем, які «вражають відвертістю»: про вагітну восьмикласницю у книжці згадано аж двічі — про те, що вона гуляща й цілком логічно «залетіла», і про те, що її мати всиновила онука й вони всі разом кудись переїхали. Ані згадки про те, чому ця дівчинка так рано розпочала статеве життя, ані про те, як вона пережила свою ганьбу (а вона це в свої майже п’ятнадцять, безперечно, переживала як ганьбу) — підлітки, читачі Гридіна, не дізнаються. Як і про те, чому батьки Потапа розійшлися.

Ось тут, на темі дітей і розлучення, я би хотіла спинитися детальніше. Статистика свідчить, що все більше сімей розпадаються, а вже скільки розбитих сімей статистика з різних причин не враховує — нам залишається тільки здогадуватися. Хоч би хто був винен у сімейних негараздах, дитина завжди страждає найбільше. Мало того, що в її житті відбуваються такі неприємні й болючі зміни, то ще завжди — хочеш ти цього чи ні — доводиться ставати на чийсь бік, обирати між батьком і матір’ю, в ідеалі — однаково для дитини дорогими. «Не такий» Сергія Гридіна міг би бути доброю повістиною про те, як упоратися з тим, що твої батьки більше не разом, якби автор зосередився лише на цьому конфлікті, повніше розкрив учинки й мотиви персонажів, і підлітків, і дорослих. Та конфлікт вийшов дуже навіть однобоким, надто штучним, із дивною, як на ХХІ століття, мораллю. Одного дня Денисів батько просто втік, залишивши для сина записку, не поговоривши перед тим зі своїм уже майже дорослим сином, цілком дорослим у свої чотирнадцять для того, щоб зрозуміти і прийняти своїх батьків. Утім, такий вчинок батька для Потапа (та й, зрештою, для читача) неприйнятний. Утік, не захотів попрощатися, образив матір, не гідний прощення: «Ненавиджу! … Виросту — уб’ю!», — зопалу кидає Денис. За півроку поки читач спостерігає за життям Потапа, його батько в житті хлопця так і не з’являється — отже, автор так і не дав йому права висловитися й заслужити синове прощення. Отже, всі батьки, котрі йдуть із родини, не заслуговують на те, щоб їх вислухали? То що, їх просто викреслюють із життя? Більше того, Денисова мати так само не заслуговує на особисте життя: появу в її житті нового чоловіка Потап сприймає вкрай негативно, після того, як хлопчина випадково побачив у спальні матері чужого дядька, їхні стосунки втратили теплоту й до кінця книжки так і не відновилися. То в чому, поясніть, мораль цієї «байки»? У тому, щоб двоє людей, між якими немає вже нічого спільного, все життя мучили одне одного й своїх дітей?

І насамкінець не можу оминути, властиво, літературну складову «Не такого». Що не кажіть, а підліток — уже далеко не дитина, і фальш та халтуру, як і сюсюкання, не стерпить. Відкладе книжку, щойно завважить у звичайному діалозі двох десятирічних хлопчаків таку фразу: «Ну що? Будемо витрішки продавати чи, може, таки підемо до них?» (до слова, «витрішки продавали» хлопці ще й пізніше, у тринадцять-чотирнадцять). Або ж таке: автор часто називає восьмикласників «дітьми». Здавалося б, дрібниця, адже вони відносно нього, автора, і є діти. Але згадаймо, хто з нас у тринадцять-чотирнадцять вважав себе дитиною? Хлопці, дівчата, пацани, дівки, юнаки і юнки — у цьому віці слово «дитина», вжите щодо себе, підліток швидше сприйме як образу чи приниження. Щиро кажучи, як і пояснення до цілком очевидних у колі тинейджерів речей, які подаються в дужках, — очевидно, для мамів і татів, які вибирають книжки для своїх «дітей». Ось, наприклад, візьмімо епізод про контрольну, вчительку й вібратор. Той, котрий у телефоні, — вибачливо пояснює автор, — а не той, про який ви, як і більшість нормальних підлітків, подумали:
«— Перевірте, чи всі включили вібратори! — нагадала Катерина Іванівна. — Рульова! (…) Ти включила свій вібратор?». Усі начебто мали зрозуміти, в якому місці сміятися, проте автор пояснює далі для тих, хто не зрозумів: «Вчителька мала на увазі, що дітям слід перемкнути мобільники на беззвучний режим роботи. Але такі слова у восьмого «А» викликали зовсім інші асоціації». Справді? Хто б міг подумати, ох ці вже підлітки!

Ну ось, повертаємося до того, що з сучасною художньою літературою для підлітків в Україні й досі вкрай скрутно. І попри все сказане вище, повість Сергія Гридіна, а найголовніше — видавнича серія «Майже дорослий» — це все-таки непогана спроба зробити проблемну повість, непросту, реалістичну, актуальну, суголосну тому, що відбувається в душі вже не дитини, але ще й не дорослого. І за це, безперечно, авторові окреме спасибі. Ясна річ, писати для підлітків — завдання не з простих, ба навіть одне з найскладніших викликів для літератора. І чи не найбільша складність, як мені видається, тут полягає в тому, щоб навчитися писати передовсім для свого «майже дорослого» читача, а не для його чи її батьків, як це й досі, за інерцією, робить багато вже не дитячих, але ще й не підліткових авторів.