Притомивши навіть вірних шанувальників багатотомною художньою прозою, Михайло Бриних змінив жанр і видав збірку есеїстики «Шидеври світової літератури. Хрестоматія доктора Падлючча. Том перший». Гра із читачем триває: нова книжка аж ніяк не є навігатором у скарбниці тисячолітніх здобутків друкованого слова. Радше це запрошення до обговорення та осмислення вже прочитаних текстів. «Ідеальний читач» повинен мати певний культурний бекграунд, наближений до авторового. Така ситуація можлива, здається, лише тут і зараз, для людей, які десять, двадцять, тридцять років тому читали одні й ті самі видання з районних бібліотек і дивилися однакову рекламу на кількох доступних телеканалах. Для наступних поколінь Бриних, як і, приміром, Подерв’янський, обросте примітками подібно до «Божественної комедії» Данте.
Враження, що й добір «шидеврів» здійснено саме за таким принципом: загальновідомі, всіма прочитані твори, про які цікаво написати. І хоча автор наголошує на тому, що це його улюблені тексти мертвих прозаїків (живий – має шанс вивершити щось ще ліпше), проте рамкою для цього неоднорідного переліку є спільний контекст. До списку найкращих творів увійшли: «451 градус за Фаренгейтом» Бредбері, «Мобі Дік» Мелвілла, «Дракула» Стокера, «Останній листок» О.Генрі, «Фауст» Гете, «Шум і шал» Фолкнера, «Вій» Гоголя, «Гамлет» Шекспіра, «Лоліта» Набокова, «Собака Баскервілів» Конан Дойла, «Гравець» Достоєвського, «Прощавай, зброє!» Гемінгвея, «Сторонній» Камю. У кожному із нарисів автор, прикриваючись маскою доктора Падлюччо, переказує зміст твору, аналізує проблематику й жанрово-стилістичні особливості, наводить найяскравіші або типові цитати, звертає увагу на значення тексту для світової та національної культури. І завжди знаходить, із чого постібатися. Ось, приміром, про Офелію: «Культурна цінність цього образу – чото так склалось – ето красіва смерть, яку поети хоть і заманались воспєвать, але не перестали. Хотя, єслі вчитатись, шо там красивого? Баришня спершу чокнулась, потім наплела вінків і лізла на вербу над бистриною, шоб там їх порозвішувати, аж сук обламався, і вона упала в річку. Но вмєсто того, шоб спасацця брасом, почала співать пісні і тонути – бизуміє далось взнаки. Не знаю даже, з якого боку нада на це дивитись, шоб було красіво». В принципі, двоє гуманітаріїв у такому ж стилі здатні обговорювати будь-який високохудожній твір – звучатиме як розмова восьмикласників, але означатиме набагато більше.
Найзахопливіші інтерпретації зібрано в другій половині книжки — від есею «Містичний порнозапой Хоми Брута». Падлюччо нарешті починає переконливо формулювати, «шо хотів сказати автор». Якщо мелвіллівський кит, на думку Падлюччо-Бриниха, не означає в романі нічого, крім білого кита, і з цим можна полемізувати, про те, в чому полягає крутизна новел О.Генрі, окрім того, що читачеві сльози заважають читати, розказано не надто влучно (техніка описана, але родзинку втрачено), а велич «Фауста» так і залишається незрозумілою, то про «Вія» цього не скажеш. Унікальність українського жахастика в рецепції Бриниха здається настільки беззаперечною, роздвоєність Гоголя описана так жваво, що наявність «Вія» в цьому тому хрестоматії (а не в наступному, укрлітівському) не надто обурює. А «Гамлет» і «Лоліта» — це взагалі клондайк для критика з почуттям гумору, особливо коли не стримують ні наукові вимоги, ані здоровий глузд. Маємо справу з випадком, коли рефлексії над текстами цікавіше читати, ніж саму класику. Хоча ні, деякі із «шидеврів» ця збірка все ж надихає перечитати. А ось так і не прочитаного в дитинстві «Дракулу» я тепер візьму до рук хіба якщо для роботи знадобиться. Надто вже там всі тупі, включно з автором, судячи із відгуку.
Андрій Дрозда в блозі на «ЛітАкценті» пише, що зберігатиме цю книжку Михайла Бриниха на полиці з академічною есеїстикою. Що ж, кожен сам господар власної книжкової шафи. Я би воліла читати ці тексти в форматі регулярної авторської рубрики в періодичному виданні. У такому разі й неоднорідність дібраних текстів була би не такою помітною, навіть навпаки. А фірмовий суржик хоч і додає прозі Бриниха легкості та неповторності, проте стає на заваді серйознішого сприйняття його роздумів. Ні, це не зауваження до «Хрестоматії доктора Падлючча». Це сподівання ситого і вдоволеного постмодерними іграми читача, що незабаром автор захоче повправлятися в іншому жанрі чи в інший спосіб. Наприклад, подарує нам зразок рафінованого інтелектуального письма.
