Це відіо безценне!

Достеменно невідомо, чи являвся в послєднє врємя дух акадєміка Затонського у влажних снах акадєміка Жулинського із безпрєкословною вимогою прєдотвратити чергову появу доктора Падлючча у відчизняному красному письменстві, проте даже якби такий кошмар і мав місце, то бити в набат було піздно.

Внєзапно для всієї Спілки Письмеників Країни, Академії Наук та редакції журнала «Всесвіт» Михайло Бриних видав абсолютно вінрарну книженцію, состоящу чуть більш ніж повністю з есе, які по суті своїй являюцця дедикаціями міровому літературному наслєдію. Сей гіт фудбольного міжсезоння не вспів взбудоражити кола на поверхні кіл нашої інтелігенції лише ввіду об’єктивних обставин – а саме повної потєрі пульса відчизняного літпроцесу в связі з пожежою на складі горящих путьовок у Теплі Краї.

Проте рукопісь Бриниха вже в найблищому майбутті заповідає визвати бурлєнія волн у середовищі гуманітаріїв, писателів, іздателів, доцентів, інтирпритаторів та інших людей непростої долі, шо щитають себе дотичними до ремесла. Шутка лі! На сей раз доктор Падлюччо вирішив не огранічувацця чорно-білими клєтками шахматного поля, а заліз в почті сакральний та неторканий люцькою кистю простір – огород літєратуровєдів. Звісно, на думку нєкоторих, вся маліна іщо попереду, адже другий том цікавих дослідів Падлючча – «Шидеври вкраїнської літератури», який побачить світ незабаром, – обіщає зачепити найніжніші срібні струни душі рідного філолога. Але і в першому томику «Шидеврів» любий магістр Могилянки знайде чим поживицця, адже в составі літературного дрім-тіму від доктора Падлючча присуцтвує Микола Гоголь, а це для українського літературовєдєнья, як ізвєстно, сама мякоть. Так шо курорти курортами, дражайші філологи, але бдіть, бдіть і ще раз бдіть!

Начнемо наш краткий крітічєский разбор покетбука від Бриниха з альфи й омеги філології, а саме з мови, яку обізвати «язиком» язик не повертається. Не диво, шо наративна маска доктора Падлючча вимагає від автора «Шидеврів» особих стилістичних засобів, і Бриних іде на поводу свого суккуба, вживаючи чистєйший полтавський діалєкт – мову масона Котляревського та братів Рудченків, хоч послідні й писали вже в епоху «після Великого Кобзаря» зі всіма витєкающими. Як і стиль создатєлів Чіпки Варениченка, стиль Бриниха в «Шидеврах» теж видає сильний крен у сторону літєратурного стандарта. Візьму на себе смєлость придположить, шо в цьому випадку сказуюцця особінності характєра літєратуровєдчєской есеїстіки, в мінути слабості Бринихового суккуба писання не піддаєцця його власті, входе старік Гайдеґґер і сирйозна мова оволодіває автором. Погляньмо хоч на сей кусочок:

«Тут маленькі жертви виявляються колосальними, а непримітні, зайві люди стають святими в щитані секунди. Новели О.Генрі – це як екранізації євангельської притчі про старушку та її мідяки. Тут, посеред обламаних надій, повного краху, поміж зраджених ідеалів і побутової брехні, під барабани безнадьоги та сурми втрачених навіки шансів на авансцену виходить доторк, випадкове слово, а точніше три: «Просто коли любиш…», які О.Генрі тут-таки виправляє на ще точніші: «Просто: коли любиш».

За ісключєнієм пари сорінок в голубом глазу естетіки, стиль Бриниха стрімко наближаєцця до чистого ідеалу, яким міг би оперірувати хтось із вершинних українських есеїстів, ім’я которим Рябчук чи Бойченко (шо характерно, Бойченко не так давно тоже відзначився книжкою літературовєдчєскої есеїстики «Мої серед чужих», яка місцями вельми доставляє, хоча прискіпливого вніманія до розмірів краніка папи Гемінґвея там таки забагато). Щоправда, вже в слідуючому абзаці автор, як правило, бере себе в руки і гне свою лінію далі.

Я вже чую недовольне урчаніє в животах голодних пуристів, тому з лінгвістічєского аналіза перефукусіруймося на не менш інтересний топік нашої балачки, а саме на состав команди мєчти «Шидеврів світової літератури». Тут не обошлось без гри в числа, оскільки рібят із Зала Слави рокенрола зібралося на повну чортову дюжину. Якшо ви раптом страдаєте Сіндромом Поїска Глубинного Смисла, то можете провести аналогію з усім ізвєстною компанією з Нового Завіту і картіни Да Вінчі, але я би не рекомендував вам цього робить. Шо по-настоящому привиртає увагу читача, так це належність большинства класиків до ще свіжих у пам’яті хароших часів, коли літєратура правила балом, а кінозвйозди говорили хіба шо буквами внизу екрана. Дванаццять виликих шидеврів були написані впродовж XIX і XX століть, і лише один «Гамлєт, принц Дацький» придставляє більш віддалині від сучасності епохи й галактики. Інша примичатільна диталь – девять із тринаццяти класиків, включно з особінним грей-фруктом Владіміром Набоковим, належать до вісьма вліятільної англомовної літєратури. У компанію до таких бравих хлопців, як Герман Мелвіл, Артур Конан Дойль, Вільям Фолкнер та Ернест Гемінґвей, змогли пробитися один фріцик – Ґьоте, один хранцуз – Камю, і двоє, яких іменують рускими (но ми то знаєм!), – Гоголь та Достоєвський. Ну, і зайве підкреслювать, що в цій компанії не знайшлося місця якій-небуть Шарлоті Бронте чи Вірджинії Вульф. «Обезженщена пустеля!», – воскликнув би на нашому місці футурист, але ми ж не у Владівостоку, і все це лише холодна, як сидіння унітаза, статістіка, якою вражіння від книжки Михайла Бриниха ніяк не передати.

Главне досягнення Бриниха в «Шидеврах» це точечна стимуляція читацького інтєрєса до давно прочитаного Золотого Фонда районної бібліотєки. Після кожного наступного есею від доктора Падлючча хочецця підбігти до книжкової шафи і безтямно шарить пучками пальців по корочках затертих книг у поїсках саме тої, про котору щойно йшлося в «Шидеврах». Питаєцця, у чому ж заковика? Вже вроді й читав ти це в отрочєстві, а тут тобі знов сюжет пересказали і «шо хотів сказать автор?» рожжували, і цитатами снабдили в добру путь, як колись пирожками, коли їхав на екскурсію… Але від того бажання перечитать «Собаку Баскервілєй» чи даже «Фауста» не становицця менше, ні! Це бажання росте в тобі, мов молоді ростки бамбука, і вже розпирає зсередини, а ти нічо з цим подєлать не можеш і обмацуєш книжкові полки в поїсках тої самої книжки.

Видаєцця мині, шо заковика тут у любові. Бриних іскрєнно любить усіх цих вусатих, окуляристих і давно мертвих класиків, які все ще з нами тільки благодаря своїм нетлінним шидеврам. О, якби у вчительок зарубіжки було б хоч наполовину стільки любові до «Фауста» (я вже мовчу по «Лоліту»), то, може, слова «класицизм» і «романтизм» не ставали б мертвим нагромадженням літер в ушах нового потєряного для літєратури поколєнія школьніків?! Але отбросимо мічьти і будем жити настоящим. Признаюсь чесно, мині повезло зі вчителькою зарубіжки – Оксана Миронівна любила «Фауста» не менше від доктора Падлючча (я вірю, що і досі любить), і ця любов пиредавалася класові, як вірусна риклама. І мині повезло вдруге, коли я прочитав «Шидеври світової літератури». Тепер я бережно поставлю їх на саму центральну полку поміж Агеєвою і Гундоровою, і чикатиму продовження.