Юрко Позаяк, який у складі молодої та гарячої літературної групи «Пропала грамота» узявся за перо ще за радянських часів, і досі не носить титулу визнаного і хрестоматійного, не може похвалитися літературними позументами та численним творчим доробком. Але він є. Він та його «Шедеври». І заперечити цей факт ніяк не можна. Автор славнозвісної збірки, який у травні презентував її чергове перевидання, зовсім не комплексує з приводу такого стану речей: він давно не женеться за популярністю, не зазіхає на славу, і час від часу віддається улюбленій справі, коли випаде вільна хвилька у розпланованому графіку держслужбовця.
Вкотре переконуюся, що алгоритм «не кількість, а якість» є безпрограшним у будь-які часи: штампований непотріб, у кращому разі, викликає відразу, а на хороший матеріал і почекати не гріх. Позаяк, не вперше коментуючи концепцію власної збірки, іронічно відповідає: «Я – поет однієї книжки. Як Тарас Шевченко все життя писав одну книжку, так і я пишу одну книжку». Цьогорічний її рестарт вміщує повне творче зібрання: старі, затерті до дір, алкохоку, лімерики, чорнобильський букварик, а також нові, створені впродовж останніх літ, матеріали автора, які, нарешті, дійшли до читачів з усіх куточків України.
Нудити про відомі хмільні хоку та іронічні твори пана Лисенка на кшталт «Слоника замучили кляті москалі…» зовсім не хотілося б. Вони вже давно розійшлися київськими (і не тільки) дворами, фольклоризувавшись серед поціновувачів різного інтелектуального рівня. А ось зупинитись на найцікавіших моментах збірки, безперечно, варто.
«Щедеври» канонічно поділяються на тематичні відділи (чиновницька психологія підказала, як стверджує автор). Серед великого асортименту знайде собі розділ до душі і найвибагливіший читач. Відкриває збірку «Екзистенційний відділ»: так би мовити, одразу ж відро буттєвих риторичних запитань нам на голову. Направо й наліво роздає письменник «Корисні поради», але попереджає, що «він — не колода, а крокодил», тому не слід пхати пальця йому до рота. Такий собі вірш-попередження для кожного, хто наївно вважає, що його твори, не позбавлені іронічності та гумору, несуть лише розважальну місію й написані під дією славнозвісного «шмурдяка»: автор не такий простий, як може здатися на перший погляд. «Англійська балада», написана приємним українсько-англійським суржиком, відкриває Позаяка-футуриста, який робить власні авангардні відкриття й препарує слово як йому заманеться. З подібними творами письменника можна зустрітися упродовж всієї збірки (згадати хоча б його «Відлебеділо лібідо…» або диптих «Кохана»). Сам письменник
відносить себе не стільки до поетів душі, скільки до поетів мови. І поезія, як він зізнається, для нього більше схожа на стилістичні вправи, ніж на емоційне сублімування. Відкидати такий погляд на віршування неправомірно: закони поезії неписані, і вважати, що право на життя мають її суцільно ліричні екземпляри, яких і так хоч греблю гати, було би дуже несправедливо. Екзистенція за Позаяком – штука непроста й іноді нагадує «суцільну втрату», але «кольорово-строката куля шизофренії» є непоганою панацеєю, що допоможе втекти від її сірих буднів.
Естафету переймає «Політичний відділ», у якому автор воліє розповісти всю правду своєму читачеві про тему давно наболілу й обридлу. І, хоча твори в розділі датовані ще 1980–90-ми, коли кожен небайдужий українець плекав у серці надію на незалежність, а радянська влада й система поступово давала тріщину, нарешті, можна адекватно порівняти очікування такої самостійності й оновленого життя з тим, що маємо зараз. Доволі промовистим є віршик «Зоопарк», у якому Позаяк чітко підмічає абсурдну ситуацію, де «діти свободи щасливо живуть, щоб лиш спати і жерти». Погодьтеся, ці рядки непогано характеризують сьогочасні пасивні настрої серед суспільства.
Пом’якшити біль за державу поспішає відділ «Кохальний», в якому 50-літній Буратіно охоче ділиться своїм досвідом в інтимних справах. Не залишить байдужим і вірш «На філфаці», який одразу ж стане близьким усім дівчатам, у чиїм серці ще зі студентських років живе «Шевченко і Пушкін», а понад усе, звичайно ж, залишається «духовний зв’язок». Але, скільки про кохання та гендерні непорозуміння не пиши, скільки пустих сторінок не залишай – усе одно їхній феномен розгадати неможливо, а питання «як скавчати, як брехати, як понюхать під хвостом?», щоб здобути прихильність Прекрасної Дами, залишається відкритим і для самого письменника. Де кохання, там, звісно, і випивка. А, отже, й «Алкогольний відділ», який занурить читача в славнозвісні посиденьки в київських дворах із компанією близьких друзів, де складалися найкращі вірші та позаяківські, вже народні, алкохоку.
Один за одним слідують відділ «Етнографічний» з авторськими лімериками, з якими читач зустрінеться і в «Іноземному відділі», який порадує не тільки іхніми російсько- та англомовними побратимами, а й цікавими стилізаціями старослов’янською, сербською та хорватською мовами. Не можна оминути і внесок Позаяка-перекладача. Одними з останніх його робіт, які увійшли до «Відділу перекладів», стали твори Ремона Керо, Симо Мраовича, Льюїса Керолла – представників різних країн та літератур. Перекладацька місія є доволі складною й не кожному під силу: потрібно не просто скалькувати вихідний твір, а й, фактично, створити новий літературний матеріал, не перекрививши оригіналу. А для цього потрібен неабиякий хист. Позаяк, володіючи ґрунтовними філологічними знаннями, відмінно впорався із завданням, подарувавши чудову можливість ознайомитися з творами, що перебували поза зоною досяжності пересічного українського читача.
Завершує збірку коротенький словник мови Юрка Позаяка, укладений Славком Липовцем, де можна надибати багато цікавої інтерпретації звичайної, здавалося б, лексики, яка в авторському переосмисленні набуває нових іронічних відтінків.
І ось, тримаючи в руках маленьку зелененьку книжку зі скромною назвою «Шедеври», маємо таку собі парадоксальність: виходить, що «дистанційний» внесок письменника, який сидить собі у своїй Хорватії і пише час від часу, у розвиток художнього слова є набагато більшим, порівняно з багатьма сучасними творцями української міської культури. «Що ж такого зробив цей ваш Позаяк? – спитаєте ви. Та, в принципі, й нічого недосяжного: він просто не кидається в крайнощі, не шукає дешевого піару і ратує за якість, стиль і непередбачуваність. «Як тільки поезія потрапляє в колію наїжджену, вона стає тривіальним продуктом», — говорить письменник. Здається, це доволі вагома причина для роздумів і читачеві, і багатьом нашим «конвеєрникам».
