Автор книги – освічений австрієць, який випадково потрапив у казан ГУЛАГ’у. Не потерпаючи через втрату радянських ідеалів, Вернон Кресс почувається в ньому літописцем, об’єктивним свідком. Задротований світ колишній чернівчанин бачить очима вихідця із Західної Європи. Не оминаючи страждань, оповідач – оптиміст і романтик за натурою – намагається розповісти не лише про те, як люди в таборі гинули, але й як вони там виживали.
«Я намагався дещо одразу витісняти з пам’яті. Надто бридкі то були сцени, які, якби я утримував їх перед внутрішнім зором, заважали б мені працювати і радіти життю. Сцени, які перекреслювали усе, на чому стояв і стоїть мій світ, мої ідеали і надії, сцени, якими нас ретельно і систематично отруювали в задротованій імперії. Ось чому мені так важко читати похмурого Шаламова – він мусує те, що мені краще забути! У власних мемуарах про табір я намагався не живописати жахів, дещо просто пропустив, пам’ятаючи висловлювання Карла Крауса про приватний сектор у душі читача і про такт, який слід у зв’язку з цим виявляти», – ці слова можна сміливо вважати за письменницьке кредо автора «Зекамерона».
Українського читача книга – серед іншого – мала б зацікавити сторінками, присвяченими нашим землякам, в тому числі буковинцям. Сам Вернон Кресс виріс у Західній Україні – в прекрасному місті Чернівці, де вдало поєднувалися культури представників різних народів. В’язнів-українців на Колимі було так багато, що уникнути численних згадок про них не міг навіть іноземець. Тому «Зекамерон» можна вважати також і великою українською книгою про ГУЛАГ – навіть попри те, що її написав етнічний австрієць. Зрештою, тим ціннішими є зауважені цим стороннім спостерігачем деталі.
«За самостійну Україну! – Скільки разів я чув таке гасло, скільки добрих і чесних людей страждало за незалежність «своєї рідної неньки». Там, на далекій, жахливій і водночас прекрасній Колимі, де я провів 32 роки свого життя, українці були особливим континґентом – трималися окремо і стійко, адже вони страждали за свою мрію, яка, мов горизонт, йшла далі й далі, але як мета все-таки була досягнута 1991 року… Багато, дуже багато українців розкидала доля по різних країнах, але скрізь вони залишалися синами і дочками своєї землі, не втрачаючи, на відміну від інших еміґрантів, свою рідну українську мову. І ось наприкінці ХХ століття Україна стала самостійною державою, а її гербом на жовто-блакитному прапорі став тризуб. Так тримати! – бажаю Вам, дорогі мої українці. Довго Ви боролися за незалежність – і перемога тепер Ваша. Колишній багатолітній в’язень колимських таборів (зек № З-1-504) Петер Демант (письменник Вернон Кресс). Москва. 9 лютого 2005». З присвяти-побажання нинішнім громадянам України
Улюблений сайт літературної критики
