Олена Галета: «Ми знаємо, звідки починаємо пізнання»

Коли поле наукових зацікавлень широчезне, існує водночас і небезпека, і шанс: небезпека стати поверховим дослідником і шанс стати глибоким, відкритим до нового дослідником. Олена Галета оминула небезпеку і скористалася шансом. У кожному з видів своєї діяльності вона шукає глибини, та жодна іпостась не є її вичерпною характеристикою: доцент кафедри теорії літератури та порівняльного літературознавства Львівського національного університету ім. Івана Франка, поетка, упорядниця та співупорядниця низки видань («Досвід кохання і критика чистого розуму. Валер’ян Підмогильний: тексти та конфлікт інтерпретацій» (2003); збірників «Формалізм» (2004), «Сапфо» (2005), «Іронія» (2006), «Історії літератури» (2010) у серії «Лекції на пошану Соломії Павличко», наукової серії «Університетські діалоги»), учасник дослідницьких програм у Варшавському, Торонтському, Гарвардському, Колумбійському, Віденському університетах, у Міжнародному центрі для науковців імені Вудро Вілсона у Вашингтоні, викладач історії української літератури ХХ століття для студентів Московського державного університету ім. М. Ломоносова (2004). Олена Галета також — взірець успішного менеджера наукових проектів (на жаль, рідкісний приклад у світі української науки). Очолюючи Центр гуманітарних досліджень при ЛНУ ім. Івана Франка, вона започаткувала низку проектів, спрямованих на те, щоби пожвавлювати академічне середовище, розвивати нові механізми взаємодії в ньому, відходити від звичного в наукових та освітніх колах явища бюрократії.

«ЛітАкцент» здійснив розмову з Оленою Галетою про переваги й недоліки історії літератури в «єдиному» й «цілісному» викладі та у множинних варіантах; про проблеми канону, спроби переосмислення української літератури різних епох, а також про нові методи співпраці в науковому середовищі.

—    У книжці «Історії літератури», що її Ви упорядковували, чимало авторів вказують на силу-силенну пасток, у які потрапляє історик літератури (найперші з них — вибірковість, ангажованість) і, вслід за Девідом Перкінсом, чия праця «Чи можлива історія літератури?» вийшла ще в 1992 році, ставлять питання: чи може історія літератури бути інтелектуально респектабельною? Що Ви про це думаєте? Чи вважаєте Ви, що ще можлива «цілісна» історія літератури, чи все ж ця дисципліна має рухатися в бік множинностей?
— Цілісна – так, але єдина й виключна – навряд. Зазвичай працю з історії літератури об’єднує певна ідея, навіть якщо це банальний хронологічний принцип. Важливо з’ясувати цю ідею й не перетворити її на ідеологію, що усувала б інші версії історії, прагнучи тоталітаризму. «Історії літератури» були книжкою-експериментом, під час якого науковці з різних країн обговорювали, як сьогодні писати історію літератури. У підсумку маємо книжку з двома початками й без жодного завершення – як не завершена сьогодні сама дискусія. Один з авторів, Марко Павлишин, у статті «Історія літератури і здоровий глузд» не просто піддає критиці дотеперішню історію літератури, а намагається зробити огляд проектів (здебільшого це західні проекти: американські, канадські, французькі) з написання множинної історії літератури, і при цьому доходить висновку: жодна спроба написати так звану «множинну історію» на практиці не дала наразі плідної моделі. Тож поки що немає рецепта, як поєднати всі можливі голоси в одному тексті. Але можемо і повинні усвідомлювати власну суб’єктивність.

— А якщо автор зосереджується на принципі естетичної вартості творів?
— Це також певна ідея, у якій, між іншим, не так легко дотриматися послідовності – адже найперше слід визначити, у чому така естетична вартість полягає. Коли в українській літературі почали писати історії літератури, що базувалися на естетичних засадах? У ХХ столітті. Можна згадати Миколу Гнатишака, який одним із перших проголосив цей принцип. Його спробував застосувати Дмитро Чижевський, але його історія літератури – це історія стилів, а стиль теж не зводиться лише до естетично вартісних зразків – у графоманських творах дуже добре віддзеркалені загальні тенденції. Історія ніколи не може вмістити усіх естетично вартісних творів, але й не може ними обмежитися. Кожну з авторських концепційних історій літератури не раз критикували, але навряд чи перевершили. З іншого боку, не можна забувати, що історія літератури як глобальний проект пов’язана з системою освіти, і найпростіший спосіб по-іншому сформулювати питання «чи потрібна нам історія літератури цілісною, а чи множинною?» – це «що читатимуть школярі та студенти?».

—    І тут ми неминуче зіштовхуємося з проблемою канону…
—    У нас система освіти передусім асоціюється з каноном. Але я не думаю, що вона мусить пропонувати тільки канон. Канон – лише частина великого масиву культурної пам’яті, він постає на основі традиції, а вона, натомість, формується завдяки так званій пам’яті-архіву, сукупності різнорідних літературних явищ. Деякі з них можуть виявитися цінними й цікавими відповідно до обраного погляду. В університеті поволі з’являються вибіркові курси. Для мене відкритим залишається питання, як запроваджувати можливість вибору також у школі. Хай це буде обмежений вибір — я розумію, що є певні настанови, навіть етичні, щодо шкільного читання. Так, є речі, які ми повинні знати, незалежно від того, хочемо їх приймати чи воліємо відкидати, але вчити робити вибір, формувати смак – це теж важлива річ, і допомогти в цьому може якраз самостійний вибір лектури.

Крім того, слід розуміти, що сучасний читач, який гортає сторінки книжки, вже інший. Він робить це на відстані витягнутої руки від комп’ютера. Він звик свобідно пересуватися всередині тексту і поза його межами, виражати власне сприйняття. Він вимагає візуалізації ідей і анімації сюжету. Тому традиційний підручник – шкільний чи університетський – не може не зважати на зростаючі можливості нових технологій. Знання потребує нових форм, здатних захоплювати читача (тобто хвилювати й утримувати його увагу) і виражати новий зміст.

—    Останніми роками Ви займаєтесь літературними антологіями, тобто питанням репрезентації літератури. Яку роль відіграє упорядник у формуванні канону і загалом літпроцесу? Чи можете назвати імена українських діячів, завдяки яким значною мірою сформувався український канон, себто імена не письменників, а «сірих кардиналів» літератури?
—    Для мене антології є надзвичайно цікавим матеріалом — я би сказала, що в останні роки антологія стає способом літературної онтології. Їх кількість стрімко зростає. У 1990-х в Україні з’являлося до 5-ти антологій щорічно, у двотисячних – до 10-ти, за останні ж кілька років – від 10-ти до 15-ти. За останнє двадцятиліття кількість антологій втричі перевершила кількість таких видань за попередні сто років. Я розглядаю антологію зокрема як засіб швидкого реагування на зміни, що відбуваються в літературі. Чимало явищ не просто стають видимими завдяки антологіям — певною мірою саме завдяки антологіям вони «стаються». Наприклад, антології свідчили про появу нових поколінь і стилів, становлення еміграційної й діаспорної культурної спільноти, переосмислення традиції в умовах посттоталітаризму, вирізнення поетики місця чи проблематики ґендеру, ословлення чуттєвості, аж до таких повсякденних практик, як їжа чи футбол. Бо побачити й осмислити можемо лиш те, що вибране з загального процесу й певним чином упорядковане.

Треба сказати, що в Україні антології від самого початку існують у специфічному прояві. Коли ми чуємо англійське «anthology», то перше, що спадає на думку, — це книжка, в якій зібрані тексти, обов’язкові для читання. В українській літературі маємо два різних поняття: «антологія» й «хрестоматія». У час, коли з’явилися перші українські антології — наприкінці ХІХ століття, — ми не мали власної національної системи освіти. Як наслідок, тогочасні антології не ілюстрували усталену версію історії літератури, і як тоді, так і тепер в антологіях часто помітна спроба вибитися з канону, показати, так би мовити, «околиці літератури», де відбувається чи не найцікавіше – витіснене, невпізнане чи навіть неочікуване, що, зрештою, може стати осердям нового канону.

—    Себто альтернативного?
—    Може, навіть не зовсім альтернативного — тут ідеться радше про ту річ, на якій наголошує Гарольд Блум у «Страхові впливу» і «Карті перечитування»: намагання подолати своїх попередників, дорівнятися до них. Скажімо, на початку ХХ століття Іван Франко укладає видання під назвою «Акорди. Антологія української лірики по смерті Шевченка». Річ звична – нове покоління хоче заявити про себе, але на обкладинці антології бачимо два імені: ім’я Франка як упорядника й ім’я Шевченка у підзаголовку. Отож, Франко заявляє про себе як про людину, яка формує образ нової літератури, а разом з тим проголошує: ми не просто наслідувачі й продовжувачі Шевченка, ми спромоглися на не менш цікаву літературу, ми творимо нову літературну якість. Що ж до «сірих кардиналів», то ніяк не можна оминути Юрія Лавріненка, який, зі спонуки Ґедройця, зробив справу, вагу якої переоцінити важко. Лавріненко створив антологію, що витримала вісім перевидань, а запропоноване ним означення «розстріляне відродження» дуже впевнено ввійшло у словник українського літературознавства. Ця метафора перетворилася на призму, крізь яку бачимо історію української літератури ХХ століття.

Серед сучасних упорядників антологій особливо хочу вирізнити Василя Ґабора і його серію «Приватна колекція». Тут річ навіть не в кількості видань. Цей проект показав, що упорядник – не просто сумлінний оглядач літератури, він керується власним смаком і суб’єктивним вибором, подібно до куратора виставки. Саме тут і з’являється можливість множинного підходу до літератури.

—    Чи відзначаєте Ви спроби київських неокласиків сформувати канон не від Шевченка, а від Куліша, або ж повернутися до Сковороди? Чи ця спроба була явищем?
—    Думаю, так. І ці спроби неокласиків мали продовження в діаспорі. Наприклад, Ігор Костецький намагався знайти інші важливі постаті й написати іншу історію літератури, переглянувши в ній місце Шевченка. Костецький писав історію літератури від Сковороди і саме на Сковороду дивився як на ключового автора, що його свого часу не зрозуміли і чию ідею інтелектуальної літератури не підтримали. Для мене важливий сам принцип, що історію літератури можна писати по-різному. Лінда Гатчеон назвала такі речі «екс-центричним літературознавством» – пошуками того пограничного становища, з якого може відкритися найцікавіший вид на, здавалося б, звичні речі. У нас поза каноном є чимало речей, які можуть стати актуальними, якщо знайдемо відповідний до них підхід. І хай не маємо зараз нової історії літератури, але є багато праць, які наново актуалізують певних авторів. Я би сказала, що така актуалізація сталася з творчістю Кобилянської – завдяки роботам Тамари Гундорової, Марка Павлишина. Це добрий прецедент, який показує, що місце й роль певного письменника може сильно змінитися завдяки новим способам читання.

Протягом останніх років помітна цікава тенденція: щораз більше українських літературознавців перечитують ХІХ століття, хоча здавалось би: ну що нового ми можемо в ньому відкрити? А виявляється, таки можемо! Ось з’явилася книжка Леоніда Ушкалова про Мирного і реалізм. Дуже цікаві статті Марка Павлишина про Шевченка, про Марка Вовчка, про народження у ХІХ столітті української національної літератури і прозового викладу. Олег Ільницький завершує монографію про Миколу Гоголя. Я думаю, що з часом ми матимемо перевідкриття ХІХ століття. Інша річ, що в нас залишається величезна біла пляма в ХХ столітті — я зараз кажу не про «розстріляне відродження», не про еміграційну літературу, а, як не дивно, про підрадянську – ми ще не знаємо, що з нею робити. Відкинути ми її відкинули, але не повернулися, не подивилися й не осмислили, що відбулося.

—    Думаю, як приклад такого перегляду української радянської літератури можна назвати книжку Віри Агеєвої про Рильського. Але, може, варто було б по-новому говорити не тільки про першорядних письменників, а навіть про таких, як Олександр Корнійчук, хоча мало кого з дослідників ці автори можуть тепер зацікавити…
—    Йдеться про два підходи до літературних творів. Є речі, які ми одразу визнаємо беззаперечною літературною цінністю, і є ті, що їх беремо як матеріал для аналізу літературної й довколалітературної ситуації. В другому випадку взагалі немає сенсу щось відкидати, бо якщо ми не переглянули й не переосмислили того, що було написано, то просто не дали собі ради з матеріалом.

—    Розкажіть, будь ласка, про діяльність Центру гуманітарних досліджень при Львівському національному університеті ім. Івана Франка — цей Центр Ви певний час очолювали.
—    Центр гуманітарних досліджень почав роботу 1996 року під керівництвом Марії Зубрицької і завжди прагнув бути не тільки інституцією, а й середовищем, у якому люди спілкуються, бо ними рухає особистий інтерес – не доконечна потреба, не сама лиш надія отримати диплом. Одним із найважливіших і, вважаю, найуспішніших проектів ЦГД стала експериментальна Магістерська програма з соціології та культурології під керівництвом Марії Зубрицької. Спочатку впродовж двох років по 20 викладачів із різних університетів на основі конкурсного добору готували курси з соціології й культурології. Це був чудовий вишкіл – із науковими семінарами й тренінгами, з тематичною бібліотекою і закордонними гостьовими лекторами, з постійним зовнішнім оцінюванням і рецензуванням зробленого. Спілкувалися між собою історики, філологи, архітектори, мистецтвознавці, філософи, економісти, соціологи… За п’ять років ступінь магістра отримали кілька десятків слухачів. Може, це не надто багато, але приємно, що ці люди не загубилися – вони провадять нині власні дослідження, керують культурними й дослідницькими інституціями чи проектами, працюють у різних міжнародних програмах. На жаль, ці магістерські студії так і не були інтегровані до постійної навчальної програми — надто вже вирізнялися на тлі післярадянської освіти.

У рамках «Лекцій на пошану Соломії Павличко» ми запрошували молодих науковців виносити свої ідеї «в люди». Нерідко молода людина, яка пише наукову роботу, не має відповідного обговорення. Існує бюрократична система, що перетворює захист дослідження на певний ритуал, а вільної відкритої розмови і відгуку, який міг би допомогти ще в процесі писання, часто немає. Отож, ми запрошували дослідників до публічного виступу, після цього починалось обговорення — усне та письмове. Відгукувалися науковці з різних країн і з різних галузей. Матеріали кожної з дискусій виходили окремим виданням і з’являлися в інтернеті. Задля цього був навіть заснований один з перших в Україні електронних відкритих архівів – «Антропос». Коли ми готували видання, то опрацьовували тексти досліджень, щоби показати, як рухається думка, на що вона спрямовується, продемонструвати, як автор мислить об’єкт дослідження. Ми писали коментарі до текстів, творили до них ілюстрації, звертали увагу на образи, будували хмари тегів й аналізували дієслівні форми. І в такий спосіб, оголивши «кістяк» авторського тексту, намагалися показати, як рухається думка — від однієї ідеї до іншої, де є нові повідомлення та пропозиції.

З часом у ЦГД виникла ідея «Університетських діалогів» – зустрічей і видань за участі дослідників чи культурних діячів, які готові не тільки писати, а й публічно говорити про результатами своїх досліджень, а заодно і демонструвати, що це значить – бути нині інтелектуалом. Ми запрошували доповідачів з Польщі, Чехії, США, Канади, Австрії, Австралії, Швеції, Норвегії, Великої Британії, а тексти виступів друкували окремими виданнями. Кожен співрозмовник був цікавий не тільки результатами своїх досліджень, а й своїм життєвим вибором, читаним і писаним, пережитим і намріяним. З цього почалися «Інтелектуальні біографії» – розмови про те, що вплинуло на кожного з наших співрозмовників, що зробило його тим, ким він нині є.  Інтелектуальна біографія може торкатися чого завгодно: від історій про те, як народження та виховання власних дітей змінило розпорядок дня і вплинуло так, що людина стала дослідником, до якихсь високоінтелектуальних спонук писати про ті чи інші речі. Тут не могло бути шаблону, навіть місце для кожної розмови добиралося відповідно до співрозмовника. Спілкувалися в книгарні, в кав’ярні, в художній майстерні, в наукових інституціях, в театрі, у джазовому клубі… Бо справжній інтелектуал – це той, який вміє знаходити порозуміння з різними слухачами. Нарешті, в цих проектах визріло спільне смислове ядро, що від 2008 року сформулювали словами «антропос – топос – тропос». Для мене вони виражають суть гуманітарного знання, у центрі якого стоїть людина як неповторна особистість (антропос) у культурному оточенні (топос), яке на неї впливає і яке вона формує своєю діяльністю, виражаючи свій досвід і переживання через поняття та образи (тропос). Чи можна на цьому шляху досягнути остаточної мети? Тут мені подобається підхід Кліффорда Гірца. Він сказав якось, що ми знаємо достеменно, звідки починаємо пізнання, а де опинимося – це годі передбачити. Просто важливо ризикнути і зрушити з місця.

Розмовляла Настя Левкова