Аве, жінко

Кажуть, Лєв Толстой написав свою «Анну Кареніну» у відповідь на пушкінського «Євґенія Онєґіна»: мовляв, якби пушкінська Татьяна обрала свого часу Онєґіна й пішла від чоловіка, то на неї чекала би доля Кареніної. Про цей епізод із серії «перегуку ворони й арфи» мені нагадали «Родимки» Іри Цілик (2013), що так виразно співзвучні з «Біографією випадкового чуда» Тані Малярчук (2012): у своєму роді «Родимки» – біографії жінок, які так і не дочекалися свого чуда.

Життєписи кардинально різних героїнь, винятково талановитих і звичайних, або й зовсім невиняткових, ба навіть посередніх, жінок, які заплуталися у своєму житті й зупинилися на роздоріжжі, перед важливим етапом або вибором, де читач або читачка їх і знаходить. Жінки, на перший погляд негероїчні й буденні, як Лєна в «Біографії випадкового чуда» Тані Малярчук, якщо придивитися уважніше, виявляються зовсім непростими й по-своєму героїчними: одна самозречено щотримісяці готує передачу для сина-зека, котрий зовсім не цінує материної жертви («Костюм»), друга мусить миритися з громіздким тілом, що зовсім не пасує до її душі й тонкої натури («Гайтавер»), третя нарешті зізнається собі, що живе неправильно, пливе за течією і так далеко відійшла від своїх мрій, що навіть встигла про них забути («Помин»), четвертій ніяк не вдається себе реалізувати ні в роботі, ні в особистому житті («Сніжка»), п’ята після багатьох років у шлюбі наважується щось змінити в інтимних стосунках із чоловіком («Апрєлюшка») – усі ці жінки мають «родимки», вроджені або набуті ознаки, які нікуди не дінуться, з якими доводиться миритися або ж видаляти їх, як руку чи ногу – хірургічним шляхом. Усіх їх читач застає у стані, близькому до депресії чи істерики, доведених до межі, граничної міри терпіння, коли щось надривається й виходить назовні, як задавнена чирка. Такі психоемоційні стани чи не найкраще вдалися Ірі Цілик, очевидячки, допоміг фах режисера: Ніна («Костюм») гарячково миє вікна в кімнаті смертельно хворого чоловіка, намагаючись змити все, що було поганого в її житті, Сашка-«Гайтавер» волочить до медпункту ледь живу сусідку, яку сама перед тим і побила… І тут би з’явитися «випадковому чуду», летючій бабі в хустці, яка б усіх урятувала, однак чуда не стається; героїні мусять рятуватися самі. Читач покидає їх у той момент, коли ще не відомо, буде фінал щасливий чи трагічний; чирку лишень прорвало, і хтозна, чи не стане вона причиною серйознішої хвороби…

Певна річ, не всі оповідання однаково цікаві й однаково сильні, як слушно завважує у своїй рецензії Олег Шинкаренко. Так, відверто слабше виглядає повість, що дала назву збірці. Найперше – через штучний на тлі попередніх оповідань фінал та обрану точку зору: текст написано від імені головної героїні, журналістки (герої Цілик часто є людьми творчих професій – сценаристами, режисерами, операторами, акторами, журналістами, належать до тієї ж самої сфери, що й авторка), яка постійно намагається відсторонитися від розповіді; говорячи про інтимне, вона повсякчас нагадує читачеві, що не зовсім із ним щира. (Якби це була 20-річна Кіра Буцім із «Післявчора», а не 30-річна Ліда з «Родимок», я би напевне вирішила, що повість автобіографічна – так наполегливо оповідачка намагається переконати читача в протилежному!) Та читач уже повірив, пройнявся духом і побутом старого Києва, перейнявся долями сестер Іди й Таші, їхньої доньки й племінниці Олі, їхньої онучки Ліди, усіх цих складних переплетінь їхніх доль і стосунків, усіма цими «родимками»… Адже родимки, ті чи інші, більші чи менші, старіші чи новіші, є в кожного з нас, і з ними доводиться жити, хоч як часом хочеться ці свої відзнаки приховати за одягом чи густою косою. І саме цим «Родимки» й западають у душу – тим, що в кожного чи кожної з нас є свої «генетичні ознаки», родимки і шрами, те, що хочеться пам’ятати і те, що боляче пригадувати.

Той-таки Олег Шинкаренко також дорікає авторці відсутністю стилю, та це не зовсім правда. Можна дорікнути браком літературного редагування, однак відсутністю стилю – навряд чи. Часті зміни планів, увага до деталей, акценти, несподівані відкриті фінали оповідань, міський топос, майстерна побудова сцен-кадрів і кінематографічність кожної з «родимок» – ось він, стиль Іри Цілик, режисерки й поетки, стиль, що сюжетно, образно й стилістично виріс із часу попередньої книжки (повість «Післявчора», 2008), та все ж залишився впізнаваним.

До слова, я навмисне жодного разу не вжила словосполучення «жіноча проза», хоча і «Родимки», і «Біографія випадкового чуда» є саме такою прозою, написаною жінками і про жінок – із одного лишень «Костюма» про жінку дізнаєшся більше, ніж із десятка глянсових романів у рожевих обкладинках. Ці два тексти, написані приблизно в один час різними українськими авторками, мовби є втіленнями одного великого задуму, і це, впевнена, свідчить про цілком здоровий розвиток нашої літератури, її типологічність і насущну потребу врешті-решт проговорити окремі теми, зокрема й ту, що винесена в заголовок цього есе. Радуйся, жінко, колись ти таки дочекаєшся свого чуда. Колись, можливо, зовсім скоро.