— Як перекладачеві «Кави з кардамоном» мені було шкода розлучатися з її героїнею, Лінкою. У процесі перекладу довідалася, що невдовзі матиму можливість ознайомитися з продовженням роману. Якщо чесно, то був острах, що продовження може виявитися менш захопливим, як це часто буває. Але отримавши електронний текст, я прочитала його із планшета, чого не робила ніколи в житті, бо читання з екрана – це не для мене. І це лише свідчення того, що я справді не могла дочекатися, доки отримаю паперову книжку. Звісно, мене цікавило, про що ще можна писати, якщо «Кава з кардамоном» так чудово закінчується. А виявилося, що можна, ще й як. У житті найчастіше саме так і буває: якщо довкола нас усе складається просто бездоганно, це сигнал, що невдовзі щось зміниться… Пишучи «Каву» Ви відразу готувалися до продовження? Чи хтось уплинув на це?
— Починаючи писати «Каву…», я не думала, що вона матиме продовження. Узагалі не була впевнена, що закінчу цю книжку. Це був мій перший роман, і я таким чином перевіряла, чи справді можу щось подібне написати. Уперше подумала про продовження, коли вже закінчила. Мені зробилося шкода, що це вже скінчилося. Розлучившись із героїнею, я певним чином не дозволила їй жити далі. І мені було сумно, що Лінка назавжди залишиться десь між гімназією та ліцеєм, між щойно усвідомленим коханням і якоюсь його «реалізацією» в майбутньому, між правдою про власну матір і наслідками її вчинків. Закінчення роману було частково відкритим, і так і повинно було статися, але це був і своєрідний каталізатор, надія на продовження. І все-таки мені здається, що я б не написала «Шоколаду із чилі», якби не мої читачі. Те, як захоплено сприйняли книжку, спричинилося до усвідомлення, що продовження просто необхідне. На авторських зустрічах мене запитували, чи в наступній книжці буде та сама героїня. І я зрозуміла, що мої юні читачі хочуть знати, що ж буде далі – як із Гаррі Поттером. Та й головний редактор видавництва, яке видало «Каву» запитала про можливість продовження саме тоді, коли я збиралася поцікавитися, чи не хочуть вони видати й продовження. Усе це збіглося в часі, і в мене більше не було сумнівів, що це правильне рішення.
— А Вам не здається, що Лінка вже в «Каві» мала купу проблем, не хотілося її в наступній книжці трохи пожаліти?
— Пожаліти? Ні, я про це не думала … Якби все йшло як по маслу, то нащо взагалі писати книжку? Безпроблемний світ перестає бути цікавим. Крім того, ці проблеми були природним продовженням того, що сталося в першій частині. Мені було зрозуміло, що родинна ситуація Лінки складається так, що от-от щось станеться, зруйнується. Не могло все скластися просто так, я відразу це знала, хоча зустріч героїв на Лінчиному дні народження в епілозі й здавалася типовим хепі-ендом. А хлопець… Мені здається, що зв’язки між підлітками досить-таки бурхливі. І цікаво було, як Лінка відреагує на це все, що на неї звалилося, і чи зможе дати із цим раду. Тобто чи справдяться слова: «Що нас не вбиває, те робить нас сильнішими»? Лінка – сильна героїня, вона відразу такою була. Це вам не листочок на вітрі. Вона постійно бореться. У «Каві з кардамоном» дошукується правди, у «Шоколаді…» намагається втриматися на поверхні, їй доводиться боротися за таку прозаїчну річ, як гроші, але й за таку високу, як кохання.
— Як виникла ця історія про двох сестер? Ви пишете про якийсь справжнім дитбудинок? Бо те, що Ви описуєте, здається мені трохи ідилічним, я ж читаю в українській та польській пресі про дітей із дитбудинків, і це аж ніяк не весело… Кася не схожа на дитбудинківську дитину, вона рішуча, талановита, вміє за себе постояти й знає, чого хоче. А в неї був якийсь прототип?
— Цей дитбудинок насправді вигаданий. Я нічого не пишу про те, що в ньому відбувається. Не знаю, чи змогла б я написати книжку про сиротинець. Хоча в дитячому будинку зростав мій батько. Інформацію про сучасні дитбудинки я здобувала від моєї подруги, вона волонтер і навчає дітей англійської мови. Але про те, що діється всередині, мені відомо небагато… Більше знаю про емоції тамтешніх вихованців. Про те, що воно буває, коли не маєш кому сказати «мамо». Або не маєш у кого попрохати грошей на нові штани. Каська в «Шоколаді із чилі» каже: «Я більше не була в Єгипті, у мене більше нічого не було…» Ці діти прагнуть дружби, турботи й любові. І водночас вони часто рішучі й амбітні. І багато чого досягають, як Кася. Вони знають, що можуть сподіватися тільки на себе.
— Ви закінчили англійську філологію. А читаєте англомовну молодіжну літературу? Чим вона відрізняється від польської?
— Якщо й читаю в оригіналі, то радше художню літературу для дорослих. Але, звісно, обізнана з англомовною літературою для дітей і молоді. Мої діти читали й продовжують читати різні книжки, я трохи зазираю до їхніх книжок. Прочитала всі томи «Гаррі Поттера», перший том «Сутінків», «Ігри смерті» Сьюзен Коллінз. Пам’ятаю багато інших книжок, які читали мої діти, проте здебільшого це було фентезі. Польського фентезі для дітей немає, принаймні воно не користується аж такою популярністю, я такого принаймні не бачила. Хіба що «Чарівне дерево» Анджея Малешки, але це для молодшого шкільного віку. Так що різниця величезна. А що стосується згаданих мною книжок, то я чудово розумію їхню популярність. Поєднання чарівного або казкового світу із проблемами щоденного життя підлітків – це дуже цікаво. Попри все, що про них пишуть і думають, ці книжки теж розповідають про дуже важливі речі. Гаррі Поттер — сирота й перебуває в постійному пошуку свого «я». «Сутінки» розповідають про те, що відчуваєш, закохавшись у когось, хто відрізняється від решти. Крім того, вони дуже динамічні. Мені здається, це це дуже успішні книжки. Зрештою, я зараз працюю над книжкою, де також будуть елементи фентезі. Це роман про духів.
— Ви не боялися, що описи депресії Лінки, її страждань, маминої хвороби викличуть у читачів суперечливі почуття? Нелегко про таке читати, у себе ми такого не помічаємо, а дехто навіть у книжках боїться проблем. Особисто я читала це із захопленням, кортіло відразу дізнатися, чи Лінчина мама впорається із цією ситуацією, і ще – як повинна тут повестися донька? У мене був такий досвід у дитинстві, від серйозної депресії страждала моя бабуся, а я була дитиною й не розуміла, як треба поводитися, а дорослі мені цього не казали…
— Я взагалі рідко боюся. Література, якій бракує мужності, для мене позбавлена сенсу. Я пишу про те, що вважаю важливим, не замислюючись, хто мене за це критикуватиме. Зрештою читацька критика часто стосується того, про що не пишуть, ніж уже написаного. Депресії в житті ой як багато, я знайома з купою людей, які пережили її самі або ж на неї страждав хтось із близьких. Гадаю, що цей так званий «труп у шафі», який з’являється у цій книжці, це не лише залишення Касі в дитячому будинку. Це факт, що хтось не зміг упоратися із власною психікою й потрапив через це до психіатричної лікарні. У Польщі це табуйовані теми, але ж є чимало дітей, чиї батьки не дають собі ради. Мені здається, вони можуть знайти себе в цій книжці. У мене взагалі був задум показати, що світ дорослих – дуже недосконалий. Дорослі роблять помилки й не завжди добре чинять. Часто не тому, що вона погані, а через те, що по-іншому не вміють. Кожна доросла людина має право бути слабкою, а діти й поготів! Кожна людина має право (а може, обов’язок) намагатися ці помилки виправити.
— А Ваша старша донька, Юлія, якось спричинилася до виникнення сюжету, може, пропонувала якісь ідеї, ділилася історіями зі свого шкільного життя? Може, вона приходила й розповідала: «Слухай, мамо, у школі таке й таке сталося», а Ви потім використовували ці історії в книжці…
— Обидві мої доньки мені дуже допомагають уже тим, що вони є. Якби не вони, мені б не вдалося написати цих книжок. Юлія й Бася постійно діляться зі мною, і в книжках ці історії повсякчас присутні. Це не Юлія приходила до мене, швидше навпаки, я до неї. Наприклад, просила її: «Слухай, ти мені колись розповідала, що брала участь у кастингу… Можеш розповісти про це докладно?» Недавно Юлія прийшла й розповіла мені таку собі історію про те, як одна дівчина просто задля розваги переспала із хлопцем, у якого понад три роки була закохана її найкраща подруга. І мені щось відразу підказує, що про це треба написати.
Я розумію, скільки мені дають мої діти, коли доводиться шукати інформацію про те, на чому я геть не розуміюся. Наприклад, я протягом двох чи трьох місяців шукала інформацію про те, як викопують ялинки на плантаціях. В Інтернеті нічого про це не було, довелося розпитувати знайомих. Зате мені чудово відомо, що таке Hello Kitty або Бен-Тен чи Халлі-Галлі або які пазли складають зараз діти, знаю, скільки часу зазвичай проводять за Фейсбуком, із чого складається випускний іспит у гімназії. Цього мені не довелося перевіряти. Усім цим я завдячую лише моїм донькам.
— А не бувало такого, щоб донька мала іншу думку про написане Вами? Юлія ніколи не критикувала чогось, мовляв, це виглядає неприродно, або так зараз не кажуть чи не роблять?
— Буває й таке, хоча й рідко, я добре обізнана з тим, що діється навколо, як зараз говорить молодь, добре знаюся на реаліях. Знову ж: я постійно питаю, як би вона те й те назвала. Для мене її думка дуже важлива. Наприклад, написавши сцену під час зустрічі Нового року, я відразу побігла до Юльки, щоб поцікавитися, що вона скаже. Може, я трохи передала куті меду із цими описами? А донька заспокоїла, мовляв, ні, буває ще гірше. А взагалі я часто підслуховую. Не лише, що говорять Юлія й Бася. Я користуюся міським транспортом, і це просто знахідка, можна донесхочу дивитися, слухати…
— Ви працюєте в освітньому видавництві, а як виглядає Ваша робота? У написанні книжок допомагає? Чи, навпаки, заважає?
— Наше видавництво видає підручники англійської мови, і я саме відповідаю за підручники для гімназій. Тобто для тієї вікової групи, про яку пишу. Придумуємо концепцію книжки, стежимо за всім, що відбувається на ринку, чого бракує, а потім намагаємося втілити в життя. Працюємо з авторами, художниками-ілюстраторами. Робота… допомагає й заважає водночас. Заважає, бо це цілоденна робота, а з доїздом це взагалі забирає по десять годин щодня. Іноді я воліла би залишитися вдома й писати, а не їхати на роботу. А допомагає, бо вона має багато спільного з моїм письменством. Створюючи підручник, я постійно думаю над його змістом. По-перше, що підліткам подобається, а що викличе нудьгу? І ще: як донести до них найважливіше. Текст у книжці може бути ні про що, а може описувати щось цікаве, якусь проблему. Художня література для молоді повинна прокинутися від сплячки, спонукати задавати певні питання, як і підручник. Коли я працювала в школі, одна учениця мені сказала: «Я страшенно люблю англійську, бо це єдині уроки, де можна довідатися щось про навколишній світ і поговорити про життя». Відтоді я стараюся, щоб мені не забракло тем для розмов. У всьому, що роблю, де працюю з молоддю. Бо молодь цього потребує.
— А не хотілося після двох книжок написати ще й про дорослу Лінку? Щоб це було щось на зразок «Енн із Зелених Дахів», де ми знайомимося з дівчинкою, у наступній книжці вона вже юна дівчина, далі молода жінка, потім дружина, мати… Міг би зродитися цикл книжок, які об’єднували би дорослих і молодь, становили спільні теми для розмов, ці книжки обговорювали би вдома, у сім’ї, хіба це не спокусливо – об’єднувати своїми книжками цілі покоління?
— Гадаю, що й ці книжки об’єднуватимуть покоління. Із двох причин. По-перше, їх читають і дорослі жінки, які хочуть повернутися до тих емоцій, які переживали в юності. По-друге, у моїх книжках я багато пишу про світ дорослих. Зрештою, Ви самі сказали, що захоплено читали і «Каву з кардамоном», і «Шоколад із чилі» й не могли відірватися від книжки. А що стосується продовження – то я про це думаю! І навіть є ідея третьої книжки! Хочеться описати, як Лінка закінчить ліцей, що робитиме далі. А потім – хтозна. Я сама обожнювала «Енн із Зелених Дахів» і зростала, стежачи за черговими пригодами героїні…
Розмовляла Божена Антоняк
