Постмодернізм помер. Хай живе пост-постмодернізм!

В українському літературознавстві дискусії про особливості постмодернізму точаться від середини 1990-х десь до середини 2000-х. Ці дискусії сприяли, як на мене, непродуктивному поділу самих літературознавців і, відповідно, письменників на «дітей постмодерну» і «традиціоналістів», які, на думку перших, застрягли в перехідному часі між сучасною та соцреалістичною літературою, у глибині орієнтуючись більшою мірою на попередню епоху. Постмодерне літературознавство (якщо таке взагалі можливе в Україні) таврувало традиційні (пост-геґелівські чи пострадянські) підходи до літератури, а традиційне літературознавство прагнуло відсунути постмодерну гру з літературою й історією літератури на марґінес. Причому, здається, основи постмодернізму (зокрема і в долученні до літературознавства) часто видавалися туманними для більшості диспутантів.

Дискусії часом точилися на вельми поверховому рівні, який не давав можливості подивитися на інші проблеми, як, наприклад, «довгий модернізм» (аналогічно до «довгого Середньовіччя» Ж. ЛєГоффа й Ф. Броделя). Справді, історично запізніле входження постмодернізму в українську культуру завадило адекватному розумінню інших складних проблем, які передували добі постмодерну. У критиці дискусії точилися навколо постмодерного світогляду, постмодерного героя чи й навіть (не)можливості написання постмодерної історії літератури (пост/модернізм як (не)реалізований проект?). Десь від другої половини 2000-х розпочалися спроби виявити риси модернізму в українській літературі, зокрема у творчості шістдесятників, сімдесятників, вісімдесятників, бубабістів. Модерністські шукання української літератури представлені в «Апології модерну». В. Агеєвої. Модернізм постає як нереалізований проект у студіях Т. Гундорової. Зрештою, Р. Харчук у монографії про сучасну українську прозу постмодерного періоду слушно зауважила, що український постмодернізм був реакцією не на модернізм, як це мало місце в Європі чи в Америці, а на соцреалізм (чи така історична заміна дає право взагалі говорити про постмодернізм в Україні, вважаючи, що в нас роль «модернізму» виконав соцреалізм?).

Таких прикладів «ревізії» постмодернізму можна наводити багато у вітчизняному літературознавстві. І згодом «крах» українського постмодернізму розуміли навіть ті, хто кілька років тому підпадав під його заманливо-оманливі «чари». Запізнілий прихід постмодернізму в Україну (фактично, як на мене, одним із справжніх постмодерністів у класичному розумінні можна вважати хіба що Іздрика) перешкоджав адекватному розумінню тих процесів, які мали місце в європейській та американській культурах, де вже в середині 1990-х уже проводили наукові конференції про «смерть постмодернізму» та осмислення літератури в нову епоху, яка заміщувала постмодернізм.

Традиційно появу модернізму пов’язують зі стихійним рухом, спричиненим світоглядно-філософськими (увага до підсвідомого, інтуїтивізм тощо) трансформаціями (поява синкретичного й синестезійного мистецтв), технологічними революціями (теорії А. Айнштайна, М. Планка тощо). Й досі, приміром, у Європі, США та в пострадянських країнах у науковому обігу усталилися різні концепції модернізму. Якщо в нашій традиції модернізм постає метастилем, який вбирає в себе символізм, експресіонізм, неоромантизм та інші напрями, то в Британії та США модернізм прив’язують переважно до Г. Джеймса, В. Вулф, Дж. Джойса тощо, які, зокрема, вдавалися до використання форм потоку свідомості (Джеймс був провісником цього художнього прийому в літературі). Постмодернізм у такому разі і в нас, і на Заході — це більш-менш гомогенний метанапрям, який, проте, може по-різному реалізовуватися в національних культурах. Говорячи про сучасний зріз у мистецтві, ми, здається, знову маємо справу з метастилем — пост-постмодернізмом, або мета-модернізмом (ці поняття ввели в літературознавчій обіг Т. Вермюлен, Р. Ван ден Аккер).

Натомість постмодернізми у США, Чехії та Росії можуть відрізнятися часом сильніше, ніж експресіонізм та імпресіонізм за доби модернізму. У «чистому вигляді» постмодернізм — це дійсність транквільного суб’єкта, зануреного у власні рефлексії; світ, у якому існує цей суб’єкт, — або віртуальний, або наближений до віртуального. Герой постмодерного твору розуміє, що нічого нового вже не буде під сонцем, усе, що відбувається з ним, — це римейк у римейку, симулякр або ж симулякр у квадраті.

Однією з основних характеристик пост-постмодернізму (або мета-модернізму) вважають таку: стирання кордонів між текстом і реальністю. Щось подібне ми бачимо у стрічці «Ворон» (2012), у якій подано спробу альтернативної історії про останні дні відомого письменника. Головний герой (Едгар Алан По) змагається з божевільним злочинцем, який озброївся його ж текстами про вбивства і прагне перенести простір літератури в реальність. Цю саму тему ми маємо в кінострічці «Острів проклятих», у якому головний герой (його грає ДіКапріо) не може зрозуміти, що є реальним у його життя, яка версія його життя справжня.

Щось подібне ми маємо і в романі (мабуть, таки найкращому) американського прозаїка Г. Джеймса «Поворот гвинта» (1898), в якому психічна реальність заміщує реальність «справжню». Свідомість і підсвідоме в пост-постмодерному мистецтві сприймаються як текстуальний простір, який може заміщувати реальність або ж ставати іншою реальністю, і тоді головний герой остаточно втрачає здатність розрізнити, що є реальним у лаканівському розумінні. По суті, це переплетіння реальності й текстуальності — продовження постмодерністської гри з текстами. Але пост-постмодернізм пропонує іншу гру — таку, яку читач сприймає серйозно, й ані читач, ані герой не знають достеменно, що відбувається. Та й сам автор (зокрема, й удаваний, який знову оживає в пост-постмодернізмі) охоче вірить у реальність, створену грою уяви. Можливо, центральна відмінність між постмодернізмом і пост-постмодернізмом полягає в тому, що перший грає з читачем, і ми розуміємо, що це гра. Другий грає «всерйоз», гра стає реальністю і заміщує правила реальності. «Це вже не жарт і не іронія. І автор, і читачі вірять тому, про що йдеться, незважаючи на абсурд, парадокс, неможливість того, що відбувається» (Новикова О. Пол Остер «Стеклянный город». К вопросу о постпостмодернизме // «Новый Берег». — №32. — 2011. Режим доступу — http://magazines.russ.ru/bereg/2011/32/no18-pr.html). Аналогічні риси ми знаходимо у фільмі «Початок» («Inception»).

Отже, в центрі пост-постмодерністських романів — межова ситуація, в якій вихід можна знайти, якщо використати інтуїтивізм і логіку, знання й віру, реальність і підсвідоме, наукові технології та людське відчуття. В цих романах часто описано медичні проблеми, психічні експерименти, розробку нових медикаментів тощо. Такі твори можуть відтворювати важливий, найчастіше кризовий відрізок у біографії самого автора. Так, зокрема, в романі В. Стайрона «Зрима пітьма: Спогад про божевілля» (1992) йдеться про пережиту письменником клінічну депресію, роман Ф. Рота «Спадщина: реальні історії» (1990) розповідає про мужню боротьбі зі смертельною хворобою (пухлиною головного мозку) вісімдесятишестирічного батька автора Генрі Рота. Не випадково для позначення одного з напрямів пост-постмодернізму використовують поняття «новий реалізм», що поєднує тяжіння до реальності життєвих подій (часто ця тема медикалізується) і, воднораз, до чогось, що неможливо описати з раціональної точки зору, що ще немає свого наукового пояснення. Навіть в українському романі «Квіти Содому» (2012) О. Ульяненка (написаний 2005 року) причина всіх бід, на думку одного з персонажів, криється в нейронах, які керують життям. «А потім гадаєш: чи то рецептори в голові разом з нейронами загуляли швидше, чи то якесь інше хитре паскудство?» (Ульяненко О. Квіти Содому. — Харків : Фоліо, 2012).

Канадський літературознавець, теоретик постмодерну Лінда Гатчен зауважила, що «сьогодні найвизначніший феномен ХХ століття — уже в минулому… Скажімо просто: кінець». Іхаб Гассан, якого вважають піонером в осмисленні культури постмодерну ще з 1970-х рр., у недавній статті зазначив: «Від постмодернізму: до естетики довіри», зупиняючись на новому розумінні емоційності та новому трактуванні довіри в пост-постмодерному мистецтві.

Ба більше: один із американських часописів — «Adbusters» (№88) — присвятив окремий свій випуск з’ясуванню ситуації пост-постмодерну. Журнал відкриває стаття, що ставить промовисте риторичне питання: «Момент сьогодення повністю загальмував нас. Ми й досі віримо в ідеї «прогресу», який традиційно асоціюється з модерном і капіталізмом, проте ми не маємо змоги думати якось інакше». Далі журнальні статті в цьому номері часто розпочинаються із питальних заголовків на кшталт «Чи постмодерність перероджується у щось нове?», «Чи пригода людства завдовжки в тисячоліття нині досягає свого апогею?». Питання про кінець постмодерну як величезної культурно-історичної епохи все більше привертають увагу культурологічних видань, натомість, здається, що для теоретиків постмодернізму відповідь постає однозначною: ми живемо вже не в постмодерні, а в новому вимірі культури, який хтось воліє називати пост-постмодерном, а хтось — мета-модерном.

У будь-якому разі, в назвах зберігається поняття «модерну», що або прив’язує новий період у культурно-історичному розвитку людства до модерну, або продовжує рамки модерну й відмовляє йому в смерті під час постмодерного періоду. Модерн не був у мейнстримі, проте він аж ніяк не зник.

Л. Гатчен, до речі, належить до творців нових класифікацій у постмодернізмі. Свою монографію «Поетика постмодернізму» (Hutcheon L. The Politics of Postmodernism. – London, New York: Routledge, 1989) дослідниця присвячує вивченню історіографічної метапрози — цей метажанр постмодернізму посів чи не провідне місце в англо-американській літературі 1980-1900-х рр. (Дж. Фаулз, А.С. Байатт, Е.Доктороу, Д. Лодж, С. Рушді, Ф. Велдон, Р. Бротіґан тощо). Сам цей жанр (також осмислений у працях Ф. Джеймісона (Джеймісон Ф. Постмодернізм, або Логіка культури пізнього капіталізму / Ф.Джеймісон; [пер. З англ. П. Дениска]. – К. : Видавництво «Курс», 2008. Jameson F. Postmodernism, Or the Cultural Logic of Late Capitalism. – Durham: Duke University Press, 1991) не можна вважати цілковито постмодерним, якщо прийняти настанову на гіпервіртуальність за центральну рису постмодернізму. Історіографічна метапроза поєднує дискурс літератури з дискурсом історії, а тому навряд цьому утворенню можна приписати цілковитий відхід від модерністської ідеї «прогресу», розробленої ще в класичній німецькій філософії. Історія фікціоналізується, історичний наратив втрачає критерії історичної достовірності, проте аж ніяк не втрачає саму «історію». Постмодернізм спричинився до симбіозу двох метавимірів, проте саме ця контамінація не дає підстав говорити про «смерть модернізму» в постмодернізмі. Якщо постмодернізм вустами структуралістів і постструктуралістів проголосив «смерть героя» — автора (славнозвісний есей Р. Барта), а згодом і смерть критика (можна пригадати роман німецького письменника Мартина Вальзера з однойменною назвою, 2002 р.) та рецензента (В. Топоров), то не можна говорити про смерть текстуальності, яка в різних пропорціях із історичним метадискурсом і надалі забезпечила собі існування.

Ще 2009 року в Штутґарті відбулася міжнародна наукова конференція за назвою «Пишучи історію після постмодернізму» («Writing History after Postmodernism»), одне із завдань якої полягало у віднаходженні методів для подолання непевності, що походить від пост-постмодерного академічного середовища (принаймні так зазначено в самій програмі конференції).

Один із учасників конференції — соціолог Майк Фезерстоун (Mike Featherstone) із Університету Ноттінгем Трент (Nottingham Trent University) — знайшов цитату одного дивовижного фрагменту з газети за серпень 1977 року, в якому чорним по білому зазначено, що «постмодернізм мертвий» і «пост-постмодернізм — ось, із чим ми маємо справу нині» (Kirby A. Successor states to an empire in free fall. 27 May 2010 // http://www.timeshighereducation.co.uk/story.asp?storycode=411731). Парадоксально, але два роки до того Ф. Ліотар, найвизначніший теоретик філософії «постмодерного стану» зауважував, що він використав поняття «постмодерну» на противагу метанаративності (щоб позначити «incredulity toward metanarratives»). Чотири роки до того Ж. Бодрійяр відкрив процес масового продукування симулякрів. А сім років до того, в 1970 році, вже згадуваний Ф. Джеймісон охрестив постмодернізм «культурною домінантою» нашого часу, імператором мистецтв, думки, політики, соціуму й етики.

І тому ще більше дивують сучасні знахідки, які засвідчують смерть постмодернізму ще до його народження. Все це дає право нині з позиції того ж постструктуралізму та інших «ідеологічних критик» говорити про «подвійне дно» навіть в епоху постмодерну, яка прагнула здійснити найбільшу в новому часі ревізію цінностей та явити на світ Божий справжнє обличчя потьмянілих речей.