Нова книжка Ірини Цілик «Родимки» несподівано змусила мене глянути на українську літературу ззовні. Звісно, малоймовірно було би припускати, що вона розвивається окремо від іншого світу — у нас мають бути аналоги загальновідомих авторів (ну, в сенсі «собственных платонов и быстрых разумом невтонов»). Одразу підкреслю, що йдеться не про копіювання та епігонство, а лише про схожу «механіку» твору, що виникає внаслідок протистояння антагоністичних сутностей: саме так, на мою думку, і виникає література. Наприклад, протистояння жаги до ясності та штучного потьмарення свідомості дає нам таких авторів, як Вільям Бероуз або ж Венедикт Єрофєєв, а в Україні це — Юрій Іздрик. У випадку з двома кращими оповіданнями із збірки Ірини Цілик «Родимки» (на мою думку, це «Костюм» та «Гайтавер») яскраво видно протистояння низького (побутового, фізіологічного) та високого, яке Ірина, серед іншого, слідом за російськими письменниками-«деревенщиками» чомусь бачить у простоті сільського життя (про це йдеться в оповіданні «Помин»). Читаючи перші два оповідання, я постійно згадував американську письменницю Фленері О’Конор, герої творів якої так само змучені жахливими обставинами, що принижують їхній дух, несподівано стикаються з альтернативою іншого світу, що оманливо спалахує лише на мить і зникає. Оповідання «Гайтавер» навіть має схожу з оповіданнями О’Конор «Кульгаві увійдуть першими» та «Домашній затишок» ситуацію приниження через удавано уважне ставлення до сироти. Але американська авторка, на відміну від української, бачить джерело високого в своєму католицтві, тому всі свої блискавки спрямовує проти наївного, а часом навіть дикого протестантизму персонажів.
У «Костюмі» ми бачимо змучену життям прибиральницю Ніну, яка давно живе, немовби автомат, механічно піклуючись про родину та віднедавна — про ув’язненого в колонії сина Кольку. Герої цього оповідання ведуть безглузде напіврослинне існування без мети та мрій, присвячуючи весь час задоволенню лише найпростіших потреб, і кульмінацією цього стає сцена обжорства в колонії. Ніна кілька місяців збирає продукти, аби нагодувати Кольку делікатесами, і раптом розуміє, що син не відчуває до неї жодної вдячності. Тоді вона із помсти вирішує з’їсти прикрасу столу — вафельний торт. Чоловік Ніни Зюбик — пересічний алкоголик — живе у окремій кімнаті, в яку не заходить жоден інший член родини, і саме із ним пов’язаний єдиний світлий спогад героїні «Костюму»: колись у минулому Зюбик займався аматорським фотомонтажем, склеюючи зображення дружини з несподіваними фрагментами інших кадрів. У фіналі оповідання Ніна заходить у заборонену кімнату і бачить там щось огидне, що вражає її до сліз. Розуміючи, що минулого не повернути, вона вирішує принаймні протерти жахливо брудні вікна. Ця механічна робота притлумлює її біль за втраченим. У цьому оповіданні принцип протистояння діє дуже показово та переконливо, бо пам’ять як елемент вищої нервової діяльності дійсно височіє над болотом механічних інстинктів.
Оповідання «Гайтавер» змальовує типово оконерівського «фріка» — підлітка-сироту Сашку, яка виглядає дорослою дівчиною, але не спокушає своєю зовнішністю чоловіків. Сашчина бабка та суспільство використовують її сирітство для самовиправдання, насправді ж повсякчасно принижуючи її. Принижує Сашку і найкраща подруга Марина, яка використовує її спочатку як тло для своєї краси, а потім — як співучасницю злочину. Зло накопичується в цьому оповіданні рядок за рядком, і у фіналі оволодіває й самою Сашкою. Цей просто макабричний фінал зроблений цілком у найкращих традиціях південної готики США (літературного напрямку, одним із найяскравіших представників якого вважають О’Конор).
Як Ірина Цілик розуміє, добро ми можемо побачити в її значно менш вдалому оповіданні «Помин». Його герой дід Валя (у минулому міський інтелектуал) здійснив те, чого навчали американські гіпі 1960-х: покинув полохливе місто, яке, на його думку, є зосередженням розпусти та зла і почав жити самотнім життям у сільській хатинці, насолоджуючись творчістю Гемінгвея та Вонегута (!). В Росії щось схоже проповідували так звані письменники-«деревенщики». На їхню думку, місто є скупченням гріховних пристрастей, а все справжнє та найкраще можна знайти тільки в селі. Слабкість оповідання «Помин» полягає саме у цьому хибному протистоянні міста та села. Авторка чомусь вважає, що «ікони у позолочених рамках» у сільській хаті та робота у полі обов’язково покращують моральний стан людини, сприяють зростанню «духовності», а спокуси міста ведуть до їх занепаду. Ця ідея, звісно, не належить ані Ірі Цілик, ані американським гіпі, ані «деревенщикам». Уперше її чітко сформулював Карл Маркс у своєму творі «До критики політичної економії» і звучить вона так: «Буття визначає свідомість», тобто оточення та стиль життя формують свідомість людини. Це твердження є правильним лише частково: буття насправді не визначає свідомість, а лише впливає на нього у деякій мірі, і силу цього впливу кожен може цілком свідомо регулювати. Якщо ж зображати людей так, як бачить їх Маркс, то вони виглядатимуть схожими на картонних ляльок. Ця картонність дуже відчувається в «Помині», а також у оповіданні «Апрєлюшка», де жінка пост-бальзаковського віку раптом переживає ледве не крах життєвих цінностей після перегляду порнофільму.
Моє порівняння Ірини Цілик із Фленері О’Конор має також суттєвий недолік, що стосується мови письменниць: письмо О’Конор вражає навіть у перекладі, чого не можна сказати про стиль української авторки — часто банальний і рідко влучний. Але чому він такий? Стиль — це на 20% фізіологія, на 20% — життєві обставини і на 60% — воля. Якщо авторська воля слабка, це співвідношення змінюється в далеко не найкращий бік хаотичних чинників. Наприклад, хвора на вовчак католичка О’Конор була оточена, на її погляд, дрімучими, божевільними, підлими і просто небезпечними протестантами: саме так вони зображені в більшості з її творів. Але саме воля утримала її від того, аби перетворити їх на мізантропічну католицьку агітацію. Що ж стосується Ірини Цілик, то, судячи з усього, її творче життя було відносно довгий час пов’язане з виробництвом масової культури, що вже за визначенням прагне до повної ліквідації авторського стилю, бо маси (або ті, хто претендує на роль адвокатів їх смаків) не потребують унікального, віддаючи перевагу типовому. Так у рекламі голівудської кінопродукції майже ніколи не називають імен режисерів (або називають у останню чергу), а ось імена зірок-акторів (які грають не ролі, а улюблені глядачами типажі) називають завжди і у першу чергу. Чи варто Ірині Цілик працювати над стилем і боротися власною волею проти обставин? Безумовно варто, і зовсім не для того, аби підтвердити гіпотези автора цієї статті. Оригінальний стиль — це ще один крок до канону, якщо, звісно, авторка має на меті туди потрапити, бо віднедавна він утратив свою безумовну привабливість для письменників. Що з того, що повість «Родимки», на думку деяких особливо прискіпливих критиків, не має достатніх літературних якостей, не відкриває нової правди про світ, не народжує нової естетики, не має власного неповторного голосу? Зате вона подобається багатьом читачам і читачкам, про що свідчать їх відгуки в інтернеті. Так, це жіноча проза, але для жінок, які володіють комп’ютером, завели собі акаунт у Фейсбуці та прочитали кілька романів Набокова. Здається, з Ірини Цілик не вийде-таки української Фленері О’Конор, але це точно не викличе занепокоєння в нашому літературному середовищі. Як зазначила у своєму критичному відгуці Ксеня Кисіль, ці оповідання як і не змінять щось на краще, «то хоча б заспокоять».
