Згадати все: поезія та есеїстика Василя Махна

My little town blues are melting away
I’m gonna make a brand new start of it
In old New York.
If I can make it there, I’d make it anywhere
It’s up to you, New York, New York!
Fred Ebb
1
30 жовтня 2012 року чоловік в окулярах, у спортивній куртці та бейсболці з емблемою команди Нью-Йорк Янкіз виходить із дверей свого помешкання на Стейтен-Айленд і рушає в бік парку Латурет, розташованому в самому серці острова. Вулицю тільки-но почали розчищати від завалів, лише сьогодні дали електрику. «На Каподано зараз страхіття робиться…», – думає він і виймає телефон із фотокамерою, коли бачить сріблястий «ніссан», що заднім бампером завис на перилах ґанку потойбіч вулиці, а носом занурився в глибоку калабаню. Чоловік робить знімок і далі рушає вулицею, спиняючись час від часу, аби сфотографувати рятувальників у яскравих жилетах, контейнери для сміття, які змило на середину вулиці, затоплений автомобіль, провулок, чиєсь обійстя або вирване з корінням дерево. Повалені дерева притягують його найбільше. «Для вічності», – чоловік у бейсболці натискає на кнопку.

– Крихка штука вічність, чи не так, друже мій? На неї варто було б ліпити наклейки Fragile, як на коробки з порцеляною.

На горизонті з’являється гвинтокрил, робить коло і зникає за дахами. Його звук віддаляється і стихає. Чоловік у бейсболці досі щось говорить, вже можна розібрати слова: «Нью-Йорк – не Венеція, ми підемо під воду… вулицями Атлантика йде переможним походом… ще трохи і в телефоні вигасне батарея… ще трохи й вода понесе…».

2
Дебютна збірка Василя Махна вийшла у Тернополі 1993 року. Вона має назву «Схима» й нагадує сірого метелика або ж чайку над водою Тернопільського ставу. Перегорнувши обкладинку, побачимо молодого автора, який стоїть, схрестивши руки, і дивиться кудись удалину. Позаду нього дерева: можливо, це парк «Загребелля», чи парк «Топільче», чи інший… Всі вони оточують став із різних боків. Вигляд у Махна на тій світлині нарочито серйозний, мовби замислився над глибокою екзистенційною проблемою. Перша поезія збірки – сонет «Лінії» підсилює це враження:
І лінії криві. Квадрати чорні.
Господнє слово стратилось в пітьмі,
немов вулкан, звергаючи німі
й пожовклі звуки, начебто мажорні.
І холоди спинилися в зимі.
Часи завітні, мабуть, і потворні,
і потороч на золотій валторні,
і погань в лісі, і святі в тюрмі.
І коли схочеш випрямити їх,
ці лінії, які вкриває сніг
і сліпить очі,
невже не зможеш вижити отут,
валторну взяти в руки золоту,
щоб голови зривало з поторочі?

Риторичне питання, яким завершується вірш, нині видається знаковим і для літературної творчості Василя Махна, і для його реальної біографії, оскільки і ствердна, й заперечна відповідь на нього насправді однакові. «Ні» відрізняється від «так», хіба тим, що веде до подвійного заперечення: «Так, не зможеш вижити отут, валторну взяти в руки золоту…» і «Ні, не зможеш вижити отут…».

Ось і не вір після цього у пророчі властивості поезії. Звичайно, в 1993-му Василь Махно не міг знати, що через сім років переїде до США і стане українським поетом у Нью-Йорку. Майже за Лоркою, майже за Стінґом.

Знати не міг, проте відчуття напередвизначеності всіх доріг та віражів долі постійно проявляється в текстах Махна. У поезіях він щораз обертається в минуле, немов знову й знову проходить незбагненними стежками людського життя, накресленими кимось згори. Подібне містичне світовідчуття пронизує і ранні вірші Махна, і тексти з найсвіжішої на сьогодні збірки 2011 року «Зимові листи». У вірші «Батько» містечко Чортків, у якому народився поет, пов’язане ще не проявленою, але вже накресленою звивистою лінією із Нью-Йорком: точка відправлення й точка прибуття. Вірш подібний до задушевної розмови, що передбачає граничну щирість, хоч би хто виступав співрозмовником ліричного героя – чи хтось сторонній, чи він сам:
знаєш мій батько ровесник Джона який Ленон
коли Джон співав він закладав клему
і закладав також при кінці тижня тому що шофер
щось там ламалось – гасли «свічки» залиті бензином –
бітли літали до Індії – минали зими
і діти квітів ламали стебла і строфи
[…]

знаєш на розі вулиць де батько чекав маму
музика не змінилась я чую її ту саму
і чую як та оркестра збивається з ритму і нути
і Джон що лежить на асфальті – застрелений у Нью-Йорку –
в затемнених окулярах уже постаріла Йоко
і музику як розлучення мені не збагнути
знаєш тому що мій батько ровесник Ленона Джона
я бачу його молодого що мчить у кабіні «газона»
а мама стоїть на розі підспівуючи «Let It Be»
вона його дівчина і він поспішає летить
ще мить їм лишається – справді ще мить
а музика їхня залишиться тільки тобі

У цьому тексті особливо старанні читачі зможуть розгледіти зв’язок біографії Василя Махна не лише з «Великим Яблуком», а й із постаттю лідера The Beatles, який знайшов у Нью-Йорку свій дім та місце останнього спочинку. Батько поета справді ровесник Джона, а сам Махно народився мало не в один день із Леноном – Василь 8 жовтня, а Джон — 9 жовтня. Український поет з’явився на світ на двадцять чотири роки пізніше від знаменитого «бітла» – у 1964-му, проте магія чисел тут лише починається, адже 24 – це двічі по 12, тобто два повні цикли східного гороскопа. Василь Махно, як і Джон Ленон, за китайським гороскопом Дракон. Не знаю, що це має означати. Мабуть, нічого, та коли я знову вдивляюся у фотографію Махна зі збірки «Схима», то здається, що вже розумію його краще: він бачить там, у далині, будівлю Дакоти на розі 72-ї стріт та Сентрал Парк Вест. І я впевнений, що через сім років Василь Махно знайшов те місце. Тепер за його спиною дерева Центрального Парку, а десь між ними меморіал Strawberry Fields, над яким Йоко розвіяла прах Джона. Шум автомобілів заглушив відлуння пострілів у Ленонову спину, і лише вухо поета могло вловити його в повітрі через стільки років. Махно оглянувся назад: там серед дерев він стоїть у чорно-білій фотографії, а тут – уже посеред нью-йоркської вулиці. Можливо, саме в цей момент він відчув, що може писати з новою силою.

3
Щодо «Ліній» та інших текстів «Схими», помітно, що вже тоді Василь Махно віднайшов óбрази, які стали центральними в його творчості і супроводжують поета до сьогодні. Передусім це образ снігу та мотив зими: «І холоди спинилися в зимі», «і коли схочеш випрямити їх, ці лінії, які вкриває сніг і сліпить очі», «сніг летить з останніх століть і сторожа обдерта стоїть». Зима відтоді з віршів Махна не відступить, а навпаки перейде в наступ, залишить сліди у назвах окремих збірок – «Лютневі елегії та інші вірші», «Зимові листи». Видається, що зима постає для поета найсприятливішою порою для творчості. У збірці 2004 року «38 віршів про Нью-Йорк і дещо інше» знаходимо вірш «Про зиму та писання листів», що суголосний інтонаціями до пізніших текстів «Зимових листів». Поезія завершується промовистим рядком: «що ж знову чекати зиму – і слів щоб слова принесли». Кожна наступна нью-йоркська зима приносить поетові нові й нові слова, чи то з хвилями океану, чи, може, з міріадами сніжинок січневого вечора на Мангеттені:
мені ця зима в снігопадах диктує листи і вірші
прогулянки вздовж океану якими нічого не вирішиш
тому що писання книги це споглядання руху
це підглядання у шпарку дверного замка

Середній часовий відтинок між збірками Василя Махна три роки, або три зими. Зима для Махна стає екзистенційним Рубіконом, часом самозаглиблення та спостережень, часом спогадів та сподівань. Імовірно, тому м’який різдвяний мотив стає своєрідним емоційним і тематичним обрамленням збірки «Зимові листи». А між врочистими різдвяними інтонаціями нас очікує блукання звивистими лабіринтами поетичної уяви, авторських спогадів та сновидінь, що зійдуться на останніх сторінках у барвистий калейдоскоп святкових вогнів Нью-Йорка.

Василь Махно пройшов випробування верлібром і повернувся до римованої поезії. Невідомо, чи повернувся надовго. Богдан Рубчак у чудовій статті «Мандрівник, іноді риба», що стала передмовою до поетичної збірки Махна «Cornelia Street Café: нові та вибрані вірші 1991–2006» відзначає розмаїття його поезії: «Óбід і óвид» Махнового світу незвичайно широкий: від Антонича й Ґарсії Лорки до О’Гари й Ешбері, від строго скомпонованих, своєрідно неоромантичних і неосимволістичних віршів до майже «прозових» текстів, від історіософічних чи навіть мітичних віддалювань до принагідних зустрічей серед конкретних буденних деталей у нью-йоркському ресторані, від вибагливих строфічних структур із розкішними римами до домежно звільнених верлібрів». У «Зимових листах» майже всі тексти римовані, й хоча автор невтомно експериментує зі строфікою, йому найменше йдеться про те, щоби вразити читача новаторством чи вишуканістю. Махно не цурається заримувати «Кандинського» і «Стравінського» чи «Facebook» і «руку». Рядки його віршів розтягуються й стискаються, як міхи баяна, ритм пульсує, збивається, зникає і з’являється знову. Фактично, «Зимові листи» – це збірка історій, замальовок із життя вулиці, вражень від мандрівок. Відтак деякі есеї з книги «Котилася торба» можна читати як детальні коментарі до віршів, і навпаки.

Окрім наскрізного мотиву зими, в поезії Василя Махна давно «замешкали» образи чайок, лисиць і риб. Чайки цілими зграями з’явилися в його поезії після перельоту до Нью-Йорка, лисиці та риби зустрічаються ще з перших віршів. Богдан Рубчак у вже згаданій передмові слушно зауважує: «Махно зосереджується на досить обмеженій кількості образів, часто міфологем, що їх він перетасовує неначе карти, повертаючися до них знову і знову й «підсвідомо» переорганізовуючи їх у несподівані калейдоскопічні контексти. […] Лисиця і риба – це знаки Антонича, що всюди присутні в Махна, навіть у нових текстах, коли його провідництво на деякий час переймає, до куди меншої міри, Ґарсія Лорка зі своїм асирійським псом». Антонич справді став незмінним провідником Василя Махна у світ поезії, тоді як інші ставали хіба тимчасовими, хоч і невипадковими подорожніми. Він присутній не лише у метафориці першої збірки Махна «Схима» («теплий плащ горіхового тіла», «зелена кров тече в стеблі трави», «бджолина кров» і «вовняні зірки»), його ім’я фігурує в назві однієї з поезій – «Євангеліє від Антонича», яку можна охарактеризувати як колаж з антоничівських образів. Поет із лемківського села Новиця перетнув разом із Махном Атлантику і далі пробігає у його поезії рудим лисом або пропливає рибою. Збірка «Плавник риби» 2002 року, що вмістила Махнові вірші як «материкового», так і «заокеанського» періоду також сповнена Антоничевих знаків, які Богдан Рубчак інтерпретує як метафору поета й поезії: «Риба, як і лисиця, – це поет, поезія, слово; риби – це слова в життєдайному-життєвіднімальному струмені води, тобто часу, і коли немає в ньому риб, ліричний герой мусить переживати порожній час: «тому час тече, мов ріка без риб». А ось «плавник риби» – це рятівний пояс – це простір, що на ньому безнастанно пишуться вірші». Писати «безнастанно» рідко кому вдається, може, тому, за Рубчаком, Махно «іноді риба», проте завжди «мандрівник»: «Що, мабуть, найцікавіше в Махна – це його мандри всередині власних поезій. Зміни в образності й стилі, що їх ці тексти зазнають із моментом переселення автора, а при тому збереження в них основного передособового імпульсу […] – служать як блискучі приклади такої нині модної теорії еміграційної літератури – прийняття нового місця поселення й одночасно запеклої боротьби з ним. Махно ж бо передусім поет місця, поет простору, що різьблений часом, – поет часопростору». Подібну характеристику можна застосувати і до Махна-есеїста – в текстах зі збірок «Парк відпочинку імені Ґертруди Стайн» та «Котилася тобра» часто заходить мова про важливу для автора «інтимну» географію, і з цього погляду творчість Василя Махна близька до есеїстики Юрія Андруховича. До речі, один із розділів Андруховичевої «Дезорієнтації на місцевості» має назву «Парк культури» – в літературі збіги трапляються так само часто, як і в житті. Тексти з «Парку культури і відпочинку імені Ґертруди Стайн» – це виразно літературознавчі та культурологічні мандри, адже автор розглядає краєвиди крізь призму імен класиків літератури: Італія – це Езра Павнд, Польща і Аргентина – це Вітольд Ґомбрович, Румунія – Нікіта Станеску, Сянок – Богдан Ігор Антонич, Белґрад – Мілорад Павич, Нью-Йорк – це Федеріко Ґарсія Лорка, Нью-Йоркська школа і Нью-Йоркська група, Ален Ґінзберґ і, звісно, сама Ґертруда Стайн.

Перша частина книги «Котилася торба» складається з п’яти текстів присвячених найважливішим містам у біографії Василя Махна: Чорткову, Кривому Рогу, Тернополю, Кракову та Нью-Йорку. Якоюсь мірою, ці тексти можна вважати розділами автобіографії Василя Махна. Основну кожного есею складають дитячі та юнацькі спогади автора, при тому складається враження, що він намагається нічого не пропустити, йому вкрай важливо згадати буквально все. В психології та медицині існує поняття ейдетичної пам’яті, його коротко можна визначити як здатність відтворювати в пам’яті зображення і звуки, запахи об’єктів чи тактильні відчуття про них із граничною точністю. Цілком можливо, що Василь Махно не відмовився б від таких феноменальних здібностей, оскільки він у своїх текстах, мандруючи стежками минулого, нерідко використовує запах та звук як каталізатори для підсилення пам’яті. У тексті про Чортків автор пояснює це так: «Я можу лише уявити запахи цього осіннього і зимового міста. Певне, тому, що запахи найдовше прив’язують до місця, стаючи поживою для твоїх повернень і навернень, ти заплющуєш очі та нюхаєш цей хліб пам’яті». Цей есей з однойменної книги «Котилася торба» розповідає про дитинство автора. Стилістично текст іноді наближається до Махнової поезії, природно перегукується з образами «Зимових листів».

Врешті, автор сам визнає свою очевидну залежність від спогадів, що живлять писання: «Я змушений їх викликати, бо без них моя історія не варта й ламаного шеляга. Це постійне повернення у місця, яким ти зобов’язаний і яким, зрештою, нічого не можеш дати, окрім своєї пам’яті про них, спокушає тебе перемішувати жанри та спогади, переписувати уривки речень в один, якимось чином зав’язаний текст, наче прямувати однією вулицею міста, поминаючи бічні, іти в незнаному напрямку, вірячи, що це той шлях». Махно завдячує Чорткову своєю появою на світ, не більше й не менше, а проте стверджує, що не може вважати його рідним. Тепер він збирає крихти дитячих спогадів докупи зі старими довоєнними фотографіями з інтернету, з уривками історичних хрестоматій, створюючи нарешті свій, нехай уявлений, а проте повний образ міста, з якого походить і яке носить із собою нью-йоркськими вулицями: «Відома також чортківська хасидська династія, яку заснував Довід Моше Фридман. У Брукліні, проходячи повз магазин Фридманів, щоразу думаю, чи вони не з Чорткова. Колись запитаюся…».

Якщо аналізувати топоси Махнової автобіографії з погляду опозиції «рідне/чуже», то найвіддаленішим від індустріального Кривого Рогу і найближчим до Махнового серця містом є Тернопіль. Цілком можливо, що ця ситуація тимчасова, і скоро нью-йоркська сила тяжіння змінить розташування емоційних координат, проте наразі саме тернопільські спогади займають найбільше сторінок, настояних на відчутті минулої юності та пекучій ностальгії. «Чи, пакуючи сумки перед виїздом до Нью-Йорка, ти не забув чогось такого, за чим щораз повертаєшся й ніяк не можеш віднайти?», – запитує оповідач. Замість запахів, яких проте не бракує, – «зацвіли й запахли липи, і їхній густий запах ароматним шлейфом закутав цілу вулицю», «бродячі пси на темних вулицях міста, пропахлого псячою шерстю» etc., – головним допінгом для пам’яті в тернопільському тексті Махна стають звуки. Можливо, саме завдяки музиці цього міста Василь Махно став тим, ким є нині. Саме там розвинулася його меланхолія, що проникає в тексти і яку ніяк не вдається «вивести» переїздами та мандрівками. Навіть блиск і гамір Нью-Йорка не може перебити протяжний блюз галицького містечка, що нагадує безкінечний снігопад у Махнових віршах. «Врубай свою музику гучніше, якщо можеш…» – так автор назвав есей про Тернопіль. Спробуй, мовляв, заглушити мою музику. Суперхіт сімдесятих «What can I do?» від Smokie стає головним саундтреком подорожі в ті часи, проте нині звучить як мелодія, сповнена відчуття втрати та відчаю. Так виникає своєрідний діалог між ранньою поезією Махна та музикою, що звучить на сторінках його спогадів:
невже не зможеш вижити отут,    What can I do?
валторну взяти в руки золоту,    What can I do?
щоб голови зривало з поторочі?    Nothing’s the same as it used to be…

Тернопіль для Василя Махна – це музика юності, яка ніколи не стихне, це посиденьки у кафе «Муза», це вечори «Західного вітру» – поетичної групи, учасником якої був Махно, це бійки район на район у вісімдесятих, і хаос дев’яностих. Легко помітити, як багато автор пише про маргінальних персонажів. Богемні неприкаяні герої, важкі підлітки, безпритульні – вони з’являються і в його поезії, особливо багато їх в «Зимових листах», де до тіней з минулого – «юних щипачів» та завсідників барів – додаються натовпи нью-йоркських бурлак і нелегалів.
Схильність Василя Махна до теми девіантності та ексцентричних особистостей у творчості перегукується з мотивами поезії бітників, Френка О’Гари та польського «о’гариста» Марціна Свєтліцького. Серед українських поетів подібний інтерес виявляє ще Сергій Жадан, улюбленими персонажами якого є люмпенізований пролетаріат та азійські мігранти. У випадку Махна, припускаю, визначальну роль відіграє почуття невкоріненості, загострене накладанням двох маргінальних статусів: емігранта і поета. Важливо й те, що він – так би мовити спадкоємний емігрант: з есею «Дубно», який входить спогадів про Краків та Польщу, дізнаємося, що в 1945 році родину Махнів виселили з Надсяння: «Я не певен, що мій батько щось пам’ятає з того виселення, але його старші сестри точно утримують у пам’яті скупі епізоди виселення, розмиті деталі села над Сяном і в’язку живицю його говірки. Вони пам’ятають, що їхні батьки втратили найголовніше – ґрунт під ногами, й не могли передати їм нічого, окрім бажання повернутися. І мені це призначено виконати». Нещодавно у Польщі вийшла нова книга Василя Махна, переклади поезії та есеїв зробив Богдан Задура. Її назва – «Dubno, kolo Leźajska» – невипадкова, адже спогади та література стають єдиними досяжними шляхами, аби повернутися. В тексті «Passport» Махно пише: «Щоразу, коли прилітаю в Україну, відчуваю, що прилетів у нікуди. Мабуть, це загострене і не до кінця правдиве відчуття можна пояснити тим, що двічі в й ту ж одну річку не ввійти, але річка теж змінюється, як і риби часу, що літають не тільки у віршах». Америка теж не одразу стала домом для Василя Махна. Часом виникає враження, що цей стан звикання й наближення триває донині, хоча конфлікт вже не такий гострий, яким був років з десять тому, коли Махно писав:
ця країна чужа – вона корабель між двох
океанів
до правого борту прилипла рослина нью-йорк

В Нью-Йорку поет шукає і знаходить «свої» топоси, одним із таких стало, наприклад, Cornelia Café, в якому відбуваються читання «сектантів поезії», «лірників із найглибших нью-йоркських кутів», як їх називає ліричний герой вірша «Америка». Марія Ревакович у статті «Нью-Йорк на мапі української поезії» з цього приводу пише: «Махно оспівує Нью-Йорк з усіма його злетами й падіннями, навіть якщо спершу й відчувається, що він робить це з помітним ваганням, якщо не з виразною нехіттю». Деталізація нью-йоркського простору, точний опис вулиць, велика кількість топонімічних назв у поезії Махна – це зусилля, спрямовані на те, щоб наблизитись до Нью-Йорка, або ж наблизити його до себе, зробити своїм і рідним. Утім зіставлення текстів пізніших збірок Махна, починаючи від «Плавника риби», виявляє суттєві успіхи в цій нелегкій справі порозуміння й наближення.

4
«Я вибрався на Коні-Айленд із єдиною метою: подивитися на океан і пляжі. По телевізору передавали, що штормить, і показували, як велетенські як для цього реґіону хвилі сірими валунами накочувалися на коніайлендський берег. Мабуть, у цей період і за такої погоди трапляється унікальна нагода побачити Коні-Айленд без пляжників чи просто відпочивальників, бо який дурень попреться сюди в такий шторм», – пише Василь Махно в есеї «Wonder wheel». Я не знаю, чи відвідував він Коні-Айленд після урагану Сенді. Проте легко можу собі уявити, як трохи сутулий Василь Махно в бейсболці з емблемою Янкіз прямує від кінцевої зупинки сабвею через парк атракціонів на березі океану. Оглядове колесо витримало удар стихії, астровежа також вціліла, стоїть непохитно, ніби й не було нічого. Проте пісок усюди, сусідні вулиці перетворилися на брудний і мокрий пляж… Махно йде пірсом, переступаючи через бурі водорості та сміття, минає похилений ліхтар і зупиняється. Перед ним чайка. Жовті лапи, гострий дзьоб, вона не рухається, вітер настовбурчив їй пір’я. Вона кліпає Махнові одним оком, ніби підморгує: «Ми тут, нас легко не здихаєшся». Махно обертається: колесо, хоч не крутиться, але стоїть на своєму місці. Чайки теж нікуди не ділися. Раптом одна розпрямляє свої обпалені по краях крила, робить змах – і вже в повітрі. Піднімається й летить над водою так довго, поки звучить мелодія: піаніно і бас, голос і мідні труби… A блюз галицького містечка повільно тане.