Книжка дипломата, перекладача і вченого-українознавця Олі Гнатюк, що наприкінці 2012 року побачила світ у видавництві «Дух і Літера», є, за словами автора, «спробою діалогу з текстами та ідеями». У ній зібрано розвідки, які зачіпають найрізноманітніші царини української й польської історії ХХ століття. Автор, послуговуючись розлогим інструментарієм гуманітарного знання, у добірці есеїв та інтермедій аналізує суперечливий соціальний ландшафт двох суспільств, який знаходив своє відтворення в літературі, мистецтві й політиці. Центральною темою книги є спроба аналізу взаємодії літератури й політики на тлі актуальних історичних процесів ХХ століття, що їх пережили українці й поляки. Ідеться, передовсім, про дискурс декомунізації, що розпочався з творчості шістдесятників. Вони ставили за мету переосмислити традиційні інтерпретації літературного канону, накинутого комуністичною владою і увести до своєї творчості новаторські підходи, які вже відомі, але штучно «призабуті» поставали у доробку представників «внутрішньої еміграції» – Ігоря Калинця, Івана Світличного, Василя Стуса, Василя Голобородька та інших.
Розвідки Олі Гнатюк, написані переважно у 90-ті – пер. пол. 2000-х польською, завдяки зусиллям видавництва «Дух і Літера», перекладені й стали доступні масовому українському читачеві.
У першому розділі книги «Переосмислення канону» автор подає короткий історико-літературний огляд українського шістдесятництва. Не надто зосереджуючись на фактах і подіях, Оля Гнатюк розглядає психологічні підвалини цього суспільного феномену, на прикладах конкретних митців зображує проблему вибору між «буттям у» (системі) і «буттям поза» (системою). Передмовою до цього є життєвий досвід самого автора, свідка студентських рухів 80-х рр. ХХ ст., «Солідарності», дискусій щодо майбутнього Польщі й України, болючої доби транзиції 90-х – поч. 2000-х і асинхронності українського і польського «повернення до Європи».
Автор не виступає арбітром чи гаданим моральним абсолютом, а діє у річищі жвавого стилю, що поєднує дослідницькі підходи науковця-літературознавця з публіцистичними розвідками, критикою й оповіддю. Пишучи про свою мотивацію до дослідження руху «незгідних» (термін Г. В. Касьянова) в українській літературі Оля Гнатюк зазначає: «Покоління шістдесятників часто трактували як духовних спадкоємців і за аналогією до «розстріляного» відродження» називали «задушеним відродженням» І хоча про шістдесятників писалося багато, не надто часто можна зустріти поглиблений аналіз долі письменників цього покоління, а самої теми особистого вибору просто-таки уникали».
Тож автор, пориваючи зі старою традицією, виводить на перший план особистісний мотиваційний рушій, що спонукав митців до конфлікту з радянською повсякденністю. На противагу тезам про те, що «ми всі таки були» і про неминучість колаборації з старим режимом, Оля Гнатюк аналізуючи долі Ігоря Калинця, Василя Симоненка, Василя Стуса, доводить, що мистецький арсенал спротиву «єдино правильному» літературному канону існував упродовж 60-80-х рр. ХХ ст., попри адміністративний і фізичний тиск влади і «покаяння» лідерів «незгідних» — Івана Драча та Івана Дзюби.
Не оминаючи увагою тертя між «старими міхами» і «молодим вином» автор зображує ситуацію бюрократичного і мистецького протистояння старих літераторів сталінської доби і нових, народжених атмосферою хрущовської «відлиги». Остання, як доводить Оля Гнатюк, описуючи творчість письменника Ярослава Ступака і поета Ігоря Калинця, залишила в дії старі ідеологічні штампи і ритуальні партійні приписи з моніторингу «сюрпризів» від «молодих». Вузький ціннісний конфлікт літературних партократів із молодими нонконформістами, за Олею Гнатюк, став проявом владної стратегії й табуізації нових літературних течій. Літературні експерименти, побудовані на символізмі й елітаризмі головних героїв, протиставлялися моністичності й апріорній структуральності тоталітарного мислення.
Перехід до постколоніального дискурсу новітньої української літератури показано автором у статті «Авантюрний роман і повалення ідолів». Розглядаючи як приклад прозу Юрія Андруховича Оля Гнатюк показує, як шляхом ціннісної трансформації він передавав амбівалентні настрої «перехідної доби» кінця 80-х – початку 90-х рр. ХХ ст. Роман «Рекреація», а згодом – «Московіада» засвідчили, що Юрій Андрухович балансує на тонких нюансах від меланхолії й «втоми від повсякденності» (за метафоричним судженням історика і соціолога Фернана Броделя) до протестної сатири, яка, за словами його критиків, межує з «національним нігілізмом» і «порнографією». Залучаючи прийоми алюзії, сюрреалізму, «гублячі» героя, Юрій Андрухович деконструює «ідолів», у такий спосіб зводячи порахунки з символами «вчорашньої» імперії. У «Перверзіях», як доводить Оля Гнатюк, здійснено спробу постмодерністського погляду на вічну тематику Eros I Thanatos, Любові й Смерті.
У двох інтермедедіях «Український fin de siecle – cхил чи злам?» і «Нове обличчя українскої літератури» Оля Гнатюк зачіпає питання концептуального розвитку української літератури 90-х на тлі дискурсу домінування «європейськості» і потреби наближення до світових стандартів. Розмірковуючи про співвідношення в ній модернізму і постмодернізму Оля Гнатюк пристає до думки професора Григорія Грабовича: «Кожна література є завершеною системою, яку потрібно оцінювати за її власними законами і у власному культурному контексті».
Другий розділ книги присвячено культурним кодам і контекстам. У властивому порівняльному стилі Оля Гнатюк аналізує образи простака, блазня і юродивого в українській літературі. Охоплюючи період від полемічної літератури ХVІІ – XVIII ст. до радянської доби автор описує прояви цих трьох типів особистості на прикладах з творчості Івана Вишенського, Григорія Сковороди, Івана Котляревського, Тараса Шевченка, Павла Тичини. Окремий есей присвячений образу зрадника в українській літературі другої половини ХХ століття. Попри стислу форму есе автор залучає різноманітні приклади, зокрема з польської літератури (порівняння Мазепи з польським Конрадом Валленродом за сюжетом «Орди» Романа Іваничука), досягаючи цим змістовної завершеності й послідовності викладу. Порівнюючи творчість прозаїка Романа Іваничука й поета Ігоря Калинця, автор зачіпає ширшу проблематику зрадництва, колаборації, «яничарства» в українській літературі. Для підсилення аргументаційної бази, Оля Гнатюк також коротко посилається на твори доби соцреалізму (Олександр Корнійчук, Валерій Шевчук) і «постмодерністського виклику» (на прикладі Ю. Андруховича).
Змістовним підмурівком другого розділу стає інтермедія «Нове обличчя української літератури». У ньому Оля Гнатюк розглядає проблеми й випробування, що з ними стикалися вітчизняна літературна громада у «перехідні» 90-ті. Зміна акцентів на тлі деідеологізації літературного процесу призвела до появи нових літературних об’єднань. Втім, як підсумовує автор, через специфіку книговидавництва і самореклами, частина сучасних письменників і поетів лишається «поза доступом» для масової аудиторії.
До магістральної теми книги – про поєднання мистецтва й політики в україно-польських взаєминах ХХ сторіччя, безпосередньо звертається третій розділ «Переклад як діалог». Від теоретичних міркувань про особливості взаємосприйняття поляків і українців, зокрема в есеї як жанрі «інтелектуальної провокації, Оля Гнатюк переходить до огляду практики літературного взаємопоборювання і взаємозближення. Автор показує, як засобами літератури відкидання українців поляками в дискурсі домінування доби Річи Посполитої змінюється «спокусою» в новітню добу. Ця «спокуса» пізнання України і відкидання «радянсько-польської дружби» стає стимулом для перекладів з української, для поширення літератури сусіда і своєрідного примирення «пером митця».
Від літературознавчих студій Оля Гнатюк мандрує до царини політичної історії польсько-українського порозуміння у Другі й Речі Посполитій. Серед його «архітекторів» з українського боку згадується головний отаман УНР у екзилі Симон Петлюра, митрополіт Андрей Шептицький, член УНДО і віце-спікер Сейму Василь Мудрий, владика Григорій Хомишин. Із польського боку – міністр Станіслав Стемповський, волинський воєвода Генрик Юзевський, вчений і перекладач Леон Василевський, творець концепції «прометеїзму» Тадеуш Голувко. Четвертий розділ книги є спробою огляду публіцистичної та ідеологічної полеміки польської та української інтелігенції на шпальтах газет, журналів, у публічних дискусіях і ґрунтовних наукових розвідках. Від «Бунту молодих» і «Бюлетня» 30-х до «Культури» Єжи Ґедройця 50-х – такий хронотоп обирає автор для аналізу процесів поступового витіснення компліментарного до українців «прометеїзму» ставкою на «міцні більшовицькі обійми». Попри взаємні ідеологічні закиди, заподіяні старими історичними травмами, як доводить Оля Гнатюк:«…Для початку повоєнного діалогу існував капітал взаємної довіри».
Порівнюючи постаті графа Петра Дуніна-Борковського і Єжи Ґедройця автор показує різні підходи до нормалізації українсько-польських взаємин, які, з рештою, втілилися у концепції УЛБ (Україна, Литва, Білорусь). Теза «без незалежної України не може бути незалежної Польщі» на сторінках «Культури» стає засадничим політичним гаслом і призводить, на думку Олі Гнатюк, до якісної трансформації «східної політики» Польщі. Віддаляючись від радянської політичної ментальності сучасна Польща виваженіше дивиться на питання не тільки літературно-мистецької співпраці, але й конструктивного дипломатичного діалогу. Як підсумовує автор, попри наявність мережива стереотипів про Україну в польському громадстві присутні непоодинокі спроби примирення і дальшого політичного зближення, що їх ілюструють приклади Єжи Ґедройця, Станіслава Вінцезна, Яцека Куроня, Ярослава і Леха Качинських.
Зближення української і польської громад долає тривкі міти історичної пам’яті й посилює потенціал діалогічності у взаєминах політикуму й інтелектуальних еліт двох держав. У останньому четвертому розділі книги «Прикладна гуманістика» Оля Гнатюк дає короткий нарис практик сприйняття й оцінки України в польському суспільстві, особливо акцентуючи увагу на процесах комеморації, публікаціях щодо ідентичності й вдачі обох народів, які означили діяльність Польського Інституту Національної Пам’яті на чолі з покійним нині Янушем Куртикою (йому Оля Гнатюк присвятила окремий есей «Обличчя історичної пам’яті. Доробок польського ІПН та публічний простір»).
Окреме місце посідає остання четверта інтермедія «У себе, а не між «Сходом і Заходом», де Оля Гнатюк аналізує геополітичні й ментальні бачення розташування України як мосту між телеологічно «розвинутою» Європою і «небезпечною» та «відсталою» Азією (під останньою розуміється Росія). Наводячи приклади з міркувань українських, польських і російських політиків, письменників, публіцистів Оля Гнатюк показує яким чином видозмінюється бачення України і чому на тлі її негараздів й довгої євроінтеграції Польща постає взірцем. Від традицій ментального картографування до повсякденних ритуалів «відживлення» Європи в собі – таким видається авторові суспільний простір України. Не лише декларативні акції, але й акт усвідомлення інакших політичних стандартів, заснованих на демократичних цінностях доби націй, може подолати нестабільність і непередбачуваність України в очах Європи. Яка перспектива найближчого майбутнього постає на сторінках українських публіцистичних видань і як на це реагують громадяни – заключна частина інтермедію приводить читача до відчуття незавершеності процесу «європеїзації» нашого суспільства й політикуму, останнє слово в якому ще не сказане.
Книга Олі Гнатюк полишає позитивне враження від ерудиції й фахового підходу, що їх дано на суд прискіпливого читача. Автор, зачіпаючи широке коло проблем гуманітарного знання, показує як від переосмислення стандартів й акцентів, українці й поляки відкривали, розуміли й пояснювали себе один одному, балансуючі на нетривких гранях пострадянських політичних трансформацій й поборюючи взаємні кривди і стереотипи не лише політичними акціями , але й авангардними засобами літератури і мистецтва. До прочитання цієї книги спонукає долучене гасло діалогічності, що виводить читача сам-на-сам з досвідом автора, повз накинуті ззовні ілюзії й різницю культур обох сусідніх народів.
