У пересічного українця прізвище Зануссі асоціюється зовсім не з літературою чи кінематографом. Усе значно банальніше. Так, один із моїх студентів, дізнавшись, що я читаю, запитав: «Зануссі – це марка пральних машин?». А потім, відкривши Вікіпедію, я прочитала: «Режисер походить з італійського роду – виробника побутової техніки «Зануссі». Цей випадок утвердив у думці, що в кожного покоління є свої орієнтири, що визначають його світогляд. Нерідко вони швидко змінюються, залишаючи по собі нетривкий слід у культурній пам’яті певної ґенерації.
Чи не про це писав польський режисер, сценарист і письменник Кшиштоф Зануссі в своїй книзі «Час помирати»? Остання, до речі, побачила світ у видавництві «Фоліо» в перекладі Люцини Хворост тільки через вісім років після російської версії. У цьому тексті всесвітньо відомий режисер, володар найпрестижніших нагород у галузі кіно постає перед читачем добрим спостерігачем, повз увагу якого не проходить жодна подія минулого століття. Його літературна сповідь – яскраве свідчення епохи, що містить згадки про відомих особистостей, із якими зустрічався автор і які мали вплив на його долю. Серед них – Папа Іван Павло ІІ, Вацлав Гавел, Борис Єльцин, принцеса Діана, Марґеріт Дюрас, Макс Фріш, Сьюзен Зонтаґ, Леопольд Стафф, Ян Парандовський, Чеслав Мілош, Збіґнєв Герберт, Ґюнтер Ґрасс, Марія Домбровська та ін. Цей перелік імен дає змогу припустити, що «Час помирати» припаде до смаку тим, хто цікавиться різними сферами суспільного життя: політикою, релігією, літературою, кіно, театром тощо.
Центральною темою книжки є, поза сумнівом, те, чому Кшиштоф Зануссі присвятив своє життя, – кінематограф. Тут він ділиться сюжетами своїх фільмів (тих, що вже побачили світ, а також потенційних), цікавими історіями зі зйомок, особливостями роботи з різними акторами, секретами власної майстерності, а також регулярно апелює до читачів і рецензентів.
Як зізнається режисер, у своїй творчості він використовує тільки випадки, що трапляються насправді й уникає наслідувати чуже мистецтво. «Все, що нам підкидає життя, рано чи пізно стає вартісним матеріалом для сценарію, – стверджує Зануссі. Й продовжує — Кіно заселяє нашу уяву, однак, створюючи фільми, ми можемо щось черпати тільки з тієї дійсності, яку знаємо». А якщо цього не стається, то герої і зображена в фільмі реальність можуть виглядати гротескними, несправжніми, а подекуди навіть смішними.
Чи не найбільше уваги в книзі автор приділяє своєму фільму про Папу Івана Павла ІІ «З далекої країни» (1981). Ця стрічка справедливо вважається найвідомішою роботою режисера. «За статистикою, – зауважує Зануссі, – фільм переглянуло більше глядачів, ніж усі решта, разом узяті». Це була стрічка, зроблена на замовлення, що, в принципі, йшло в розріз із пріоритетами автора. Та й усе виробництво фільму через заборону влади відбувалося під завісою таємниці. Згодом Зануссі напише про це: «Сподіваюся, що до кінця життя вже не буду знімати у Ватикані. Мені більше не хотілося б чекати на дозволи, та й не хочу більше втручатися своєю камерою в те, що є святим».
Високо відгукується режисер про свого колегу Кшиштофа Кесльовського, якого згадує так само часто, як Фелліні чи Берґмана. «Радість, яку я відчував від того, що робив він, – пише Зануссі, – перевершувала жаль, що це не я зняв «Декалог», «Подвійне життя Вероніки» або «Три кольори». Творчість Фелліні він називає «прикладом того, як кінематограф підпорядковує собі колективну уяву». Як відомо, останній ніколи не робив фільмів за кордоном, а тими, що знімав в Італії, завоював увесь світ.
Левову частку в книзі займають міркування Зануссі щодо швидких і кардинальних змін, що відбуваються в смаках публіки й диктують вимоги ринку. Це змушує режисера говорити про смерть у метафоричному сенсі. Роль автора поступово нівелюється, а фільм стає товаром, успіх якого вимірюється кількістю проданих квитків.
За такої моделі на діаметрально протилежних позиціях опинилося американське та європейське кіно як виразники американської та європейської мрії. У цьому контексті зіштовхуються два типи культур – масова, «доба варварів», й елітарна, що, відповідно, розважають, з одного боку, та змушують мислити – з іншого. Причину популярності фільмів, вироблених у США, Зануссі вбачає саме в «американській мрії», що найкраще продається в кіно. Натомість відносний занепад, втрату затребуваності європейських фільмів режисер пояснює відсутністю «європейської мрії». «Європа втратила здатність творити ідолів, – зауважує Зануссі, – тут нема ні власних типажів, ні власних мрій… невже Європі теж настав час помирати?».
Приємним сюрпризом для вітчизняного читача стане розділ «Моя Україна», написаний Зануссі спеціально для українського видання. Тут автор згадує співпрацю з Богданом Ступкою, католицький університет і кардинала Гузара, режисера Жолдака та історичні реалії, що пов’язують Україну та Польщу. «Україна всякчас присутня в моїх подорожах і часто – в моїх думках, – міркує Кшиштоф Зануссі. – Яким чином складеться ваша доля як держави, як суспільства? Як побудуєте ви свою ідентичність, не будучи в змозі заснувати її тільки на мові чи на вірі, бо в цих сферах ви неоднорідні?». На ці та інші запитання українцям ще доведеться знайти відповіді. Відповіді, від яких залежить, – час жити або помирати.
