Постановок «Лісової пісні» Лесі України можна згадати справді багато. І щоразу – нові інтерпретації, нова режисерська гіпотеза, і, зрештою, абсолютно інша п’єса на сцені. Остання «Лісова пісня», від режисера львівського театру ім. Л.Курбаса Андрія Приходька, наприклад, порушує питання про тотальну деградацію окремої людини та й цілого народу. Це оригінальне прочитання п’єси, у якому фольклорні, містерійні мотиви та традиції українського народного театру гармонійно поєднуються з модерними театральними практиками, елементами документального театру, реалістичної драми. Цей витвір Лесі Українки залишає по собі величезний простір для інтерпретацій, і так було завжди. Адже навіть перша постановка «Лісової пісні» була надзвичайно сміливим режисерським експериментом.
Уперше «Лісова пісня» була представлена публіці в 1914 році зусиллями авангардного «Театру Німих». Узагалі ця драма була знаковою для ідеологів експериментальної трупи Андріяша Лу та Вілми Балей. «Все це ми робили через «Лісову пісню» — без неї нічого б не вийшло, без неї ми б нічого й не починали» (Андріяш Лу. Щоденники в 3 томах. 1916 – 1917. Вибране листування. – К.: АСПИД. – 2007. – с. 265), — напише згодом у щоденнику Лу.
Власне, творчість Лесі Українки захопила майбутнього теоретика театру ще підлітком. Юний Андріяш Лу (а тоді ще просто Андрій Луб’янський), розривався між двома однаково привабливими, та, як йому здавалося, протилежними, світоглядними позиціями: з одного боку, діставши хорошу європейську освіту, він зачитувався Ібсеном, Бодлером і Вайлдом, а з іншого – дуже гостро відчував своє національне єство і по-хлопчацьки щиро вболівав за все українське. Чутливий естет, Андріяш тонко відчував художню недосконалість сучасної йому української літератури. Леся Українка, із якою він був знайомий, була для нього променем світла «в темному царстві українського кислого реалізму» (Андріяш Лу. Щоденники в 3 томах. 1901 – 1907. – К.: АСПИД. – 2007. – с. 117). Лу навіть показував їй свої вірші, які поетеса дуже високо поцінувала, однак прочитати свої драми так і не наважився: «мені соромно навіть подумати, що такий чудовий драматург бруднитиме свій мистецький смак моїми недолугими п’єсками» (Андріяш Лу. Щоденники в 3 томах. 1901 – 1907. – К.: АСПИД. – 2007. – с. 347). Але тоді до «Лісової пісні» ще було далеко.
Між іншим, Андріяша з дитинства ніколи не тягнуло на лоно природи, і згодом він із насолодою знаходив літературні виправдання своїй нехоті в творах Вайлда та Гюїсманса. Аж у 1903 році, уже вісімнадцятирічним, хлопець чи не вперше погодився відвідати віддалений батьківський маєток у Карпатах. Та поїздка змінила для нього дуже багато. Ні, природа й надалі лякала його (вона була надто природною), але саме тоді Лу відкрив для себе таємничий світ української міфології. Андріяш нестямно захопився доти невідомим йому фольклорним пластом, спершу навіть намагався записувати оповіді, та зрештою покинув, бо головне це «міфологічне світовідчування… <…> ..бачити в усьому, в кожній дрібниці великі історії» (Із листа до Вілми. – Андріяш Лу. Щоденники в 3 томах. 1916 – 1917. Вибране листування. – К.: АСПИД. – 2007. – с. 428). Парадоксальним чином міф стає тим засобом, що дає змогу Лу нарешті сприймати природу: просякнута міфологічними мотивами вона перестає бути усуціль натуральною, натомість перетворюється в напівштучний, сконструйований витвір. Тож і не дивно, що «Лісову пісню» Андріяш сприйняв як одкровення: «це було б євангеліє у моїй біблії» (Андріяш Лу. Щоденники в 3 томах. 1916 – 1917. Вибране листування. – К.: АСПИД. – 2007. – с. 429.). Крім міфологічних мотивів дуже близько до серця молодий поет сприйняв і саму історію Мавки і Лукаша, вочевидь, Лу проектував сюжетні перипетії на події з власного життя. Андріяш почувався парією в українській літературі, страждав від невизнання свого генія сучасниками. Його поезія, витончена і вишукана, сповнена чуттєвим гомоеротизмом, безперечно, належала і належить до найкращих зразків ліричної поезії в Україні, та, звісно, через виразний гомосексуальний (чи як тоді казали «збоченський») зміст не могла бути сприйнята суспільством. Небажання Лу відмовитися від своєї сексуальності стало й основною причиною гострого конфлікту, а потім і остаточного (в 1910 році) розриву з батьками. «…Отець аж побурів від люті, він кричав на увесь голос: «щоб цієї погані не було в моєму домі!». Я добре розумів, що цією поганню я і є, увесь я – аж до кінчиків пальців» (Андріяш Лу. Щоденники в 3 томах. 1908 – 1915. – К.: АСПИД. – 2007. – с. 195), — з болем писатиме поет у своєму щоденнику. «Лісова пісня» стала провідною зорею для пригніченого митця, читаючи рядки поеми Андріяш упевнювався, що зробив правильний вибір – на користь мистецтва, що не помилився обравши інший, ніж Лукаш, шлях («сопілку мою не відібрати – / із мене проросла, душі моєї пагін/ тож на сопілці грай мені, коханий, / поговорімо душами /із Паном») (Цитовано за виданням: Андріяш Лу. Вибрані поезії. – Л.: Черемош. – 1999. – с. 176). Лесина драма сприймалася ним, як гімн творчості, нестримної вітальності і палкої любові.
Наступний знаковий момент в історії «Театру німих» теж відбувся під акомпанемент Мавчиної пісні. У пошуках нового мистецтва й розуміння, Лу пристав до групи футуристів «Гілея». Він був частим гостем у домі Бурлюків у Чернянці, деякий час навіть жив у Москві. Звісно, естетична платформа футуристів не була надто близькою міфологічному націоналізму Андріяша Лу, та це був плідний діалог творчих концепцій. Зокрема, дендизм Андріяша справив великий вплив на гілейців і їхніх друзів. Ще зовсім юний Маяковський, до якого Лу виявляв особливу увагу, ще довго намагався наслідувати неповторний стиль українського поета. Та все ж, Андріяш знову почувався чужим і пригніченим, розбіжності з футуристами ставали усе виразнішими ще й через щодалі більше лібідо Лу. Саме тоді, в 1912 році, в житті Андріяша Лу з’явилася Вілма – як можемо виснувати з його щоденників, жінка надзвичайної інтелектуальної потужності та широти поглядів. Вони познайомилися у Чернянці, де обоє гостювали, і одразу знайшли безліч спільних інтересів. Та по-справжньому їх об’єднала саме «Лісова пісня». Андріяш міг годинами читати напам’ять Лесину драму, він захопив свою співрозмовницю глибиною і художньо могутністю п’єси. Вілма, яка усерйоз цікавилася психоаналітичними студіями, угледіла в «Лісовій пісні» яскраві, майже прямі ілюстрації концептів із праць Зигмунда Фройда. Лу, зачарований можливістю відкрити ще один, досі прихований шар улюбленого тексту, натхненно розповідав про міфологічні структури. Тоді ж, у Чернянці, й народилася ідея поставити Лесину геніальну драму на сцені, оприявнивши усі ці неочевидні непосвяченим шари розуміння. До Києва Вілма та Лу поїхали разом, уже як партнери і співзасновники «Театру Німих».
До прем’єри «Лісової пісні» минуло цілих два роки – перфекціонізм Лу не дозволяв ставити улюблену драму без належного підґрунтя, теоретичної і практичної основи. Шляхом експериментів і гарячих інтелектуальних диспутів створювалася теоретична платформа «Театру німих», трупа гастролювала містами України та Європи з авторськими міфологічними п’єсами Андріяша Лу та виставами класичного репертуару, переосмисленими у психоаналітичному ключі. Лише відчувши, що «Театр німих» перебуває на піку популярності та майстерності, зібравши плеяду блискучих акторів, серед яких був навіть ексцентричний Барто, Вілма і Лу взялися до «Лісової пісні».
Про саму виставу важко знайти змістовні коментарі. Та все ж глядачі і критики одностайно погоджувалися, що це була «справжня феєрія, яка поглинає реципієнта цілком і залишає по собі лише присмак мистецтва» (Хаян А. Німі заспівали. Прем’єра «Лісової пісні» Лесі Українки. // Про що розказують німі? Антологія «Театру німих». – К.: Видавничий дім «АРБ». – 2009. – с. 381). Костюмер «Театру німих», Давид Ерліх (розкаявшись після влаштованої Андріяшеві прямо на прем’єрі бурхливої сцени ревнощів) писав, що «Лісова пісня» була терапевтичним актом, який занурює тебе у глибини власного я, змушує зустрітися з несвідомим, а повернувши тебе назад дарує міф про тебе самого» (Лист Давида Ерліха до Н.К. від 4.10.1914. //Про що розказують німі? Антологія «Театру німих». – К.: АРБ. – 2009. – с. 393).
Можливо, пізніші інтерпретації «Лісової пісні» були більш вдалими чи виваженими, чи просто лишали по собі чіткіший слід, ніж «присмак мистецтва». Та напевно найперша постановка по праву може вважатися найбільш пронизливою. Для Андріяша Лу ця драма була чимось більшим, ніж проект чи цікава робота, вона стала частиною його власного «я», його оберегом, іншим, лише на сцені прожитим, життям. Ця сакралізація «Лісової пісні» перетворювала її на справжню містерію.
Бібліографія:
1. Андріяш Лу. Вибрані поезії. – Л.: Черемош. – 1999. – 341 с.
2. Андріяш Лу. Щоденники в 3 томах. 1901 – 1907. – К.: АСПИД. – 2007. – 512 с.
3. Андріяш Лу. Щоденники в 3 томах. 1908 – 1915. – К.: АСПИД. – 2007. – 468 с.
4. Андріяш Лу. Щоденники в 3 томах. 1916 – 1917. Вибране листування. – К.: АСПИД. – 2007. – 574 с.
5. Про що розказують німі? Антологія «Театру німих». – К.: Видавничий дім «АРБ». – 2009. – 618с.
Читайте також:
