Про Сашка Ушкалова широкі українські читацькі кола дізналися 2007-го року, коли вийшов його перший роман «БЖД». Після того з’являлися публікації в різномастих збірках й антологіях, але окремої власної книжки не було аж до нинішнього року. І от вона вийшла – «Жесть», з підзаголовком «sho(r)t stories». А ще трохи нижче інший заголовок: «роман». Що б це могло означати?
Проте, великої інтриги тут нема: під час інтерв’ю сам Сашко пояснює цю ситуацію. Мовляв, це таки книжка оповідань, а підзаголовок «роман» нащось наліпили під час друку (видавництво, до речі, – «Клуб Сімейного Дозвілля»). Але тоді постає інше питання: якою мірою це все ж книжка оповідань, де простежується чітка концепція залучення того чи іншого тексту, логіка саме такого їх розташування, а не збірка оповідань, де тексти просто «зібрано»? Давайте розбиратись.
Важливу підказку дає сам автор – щоразу наприкінці оповідання він проставляє дату і місце написання кожного з текстів. Діапазон – з 2008-го по 2012-ий (місце – Київ, Краків, Харків). Тобто писано ці оповідання протягом майже чотирьох років. Як на мене, завеликий термін для одинадцяти новел, що вмістились у книжку на двісті тридцять сторінок майже кишенькового формату. Завеликий з тієї точки зору, що наш автор ще молодий (йому незабаром виповниться тридцять), а в цей період часу кожен рік може засвідчити кардинальну зміну життєвих і, якщо хочете, художніх цінностей письменника. Годі й говорити про чотири роки. Завеликий він, отже, для можливості безпроблемного віднайдення однієї об’єднавчої концепції, що пояснювала б саме таке наповнення книжки. Що з цього правда в нашому випадку?
«БЖД» колись цілком переконливо показав, що Ушкалов-молодший непогано впорався з великою формою, жодну з сюжетних ліній на півдорозі не кинув, «мыслью по древу не растекся», вправно динамізував оповідь, та й фінал не зіпсував. Цього вже досить, аби стати приводом для розмов на наших культурних просторах. До того ж, поставши на хвилі молодої прози «маніфестного» характеру, – маю на увазі тексти Любка Дереша й Ірени Карпи, – приємно на цьому тлі вирізнився і одразу запам’ятався. Натомість, «Жесть» із цієї точки зору значно слабша.
Найбільше тут питань саме до композиційних моментів. Структура і власне збірки, й окремих оповідань завалюється і розповзається в усі боки, варто лише зачепити. Необов’язковість цих оповідань як таких і необов’язковість їх саме у цій книжці надто вже очевидна. От назвати жаданівські оповідання, а особливо «Біґ Мак», від яких великою мірою бере свій початок ушкалівська проза, необов’язковими і вторинними і для його творчості, і для літпроцесу загалом язик не повертається. А тут – будь ласка.
На коротких дистанціях в Ушкалова все добре: одні з найменших оповідань – «Мала» і «Голуб» – композиційно найстрункіші і логічно викінчені. Є чудові знахідки на рівні деталей, як той інгалятор у «Малій» чи фраза депутата про дитинство, що «убєгаєт». Та більші речі починають плутатися в своїй часто невмотивовано розгалуженій структурі, не знають, як їм знайти гідний вихід і врешті закінчитись. В результаті – «недофінали», надумані і заслабкі: це і в однойменному оповіданні «Жесть» і в «Бутсах». Та часто не рятує і невеликий обсяг – у «Ділах», «Панді» розв’язки не набагато кращі. Автор просто спускає кінцівки на гальмах, роблячи їх буцімто реалістичними ( типу «життя часто просте, і не слід випендрюватись»), а насправді – це радше від нездатності довести історію до притомного фіналу, намацати той єдино правильний кінець, що його диктує сама історія.
Скидається на те, що автор знайшов гарне сюжетне зерно, почав писати, надто розігнався, застопорився, довго й стражденно шукав способу дописати («вибратися з кювету історії на магістральну дорогу»), в муках дописував. Як результат – хаотичність структури, надмір персонажів, які мають допомогти звести це все до купи, і посередній фінал штибу «хай буде хоч так». Мені здається, що більшість із них треба було або «виструнчити» скорочуючи, або розвинути розширюючи, перетворюючи їх таким чином на невеликі повістини. Тоді у них було б більше шансів. А так концептуальною основою книжки, якщо вже спробувати її знайти, постає письменник у період певної творчої кризи, коли щось важливе вже сказане, а нове не з’являється, і поетика, за великим рахунком, буксує на місці.
Варто подивитись і на один з основних моментів композиції – на точку зору, з якої це все подається. В одному із найслабших оповідань – «Єнот» – героїня звертається до лікаря з проблемою – вона говорить про себе від третьої особи. У Сашка Ушкалова, як і в більшості тих, хто останні десятиліття представляє молоду українську прозу, проблема зворотня – він не може здихатись «я»-розповідання. І хай це сто разів не випадки з власного життя автора, привид надмірної і втомливої автобіографічності постійно ввижається під час читання. Молодіжність цієї прози, її проблематики і рецептивної заданості часто переходить в підлітковість саме на рівні інтонації і розповіді. І це геть не чеснота.
Думаю, Сашкові було клопітно (принаймні, я на це сподіваюся, бо інакше в мене виникає ще більше питань) придумати об’єднавчу назву для цього всього, бо «жесть» тут – настільки ж необов’язкова, як і багато іншого. В передмові Анатолій Дністровий пише таке: «Книга «Жесть» названа дотепним сленґовим словом, одне зі значень якого зазвичай є психологічним – це захват-здивування. Назва надзвичайно влучна, адже ця «жесть» як враження переслідуватиме читача від оповідання до оповідання». Анітрохи не погоджуюсь: у змальованих подіях «жесті» зовсім небагато, а влучність визначення «жесті» як читацького враження може лише розсмішити. Інший Сашко – Сашко Стукало – у невеличкій «літакцентній» рецензії на цю збірку з промовистою назвою «Надто буденна жесть» посилався на нашу пострадянську дійсність, фантасмагорична монструозність якої перекриває «жестяковий» ефект ушкалівських текстів, нівелює його. Але чому тоді сам автор цього не помічає? Чому не розуміє, що життя на кожному кроці його з легкістю на цій території переграє? Чому не думає про те, що «м’якою і ненав’язливою жестю» (Стукало) тут давно нікого не здивуєш? І відносна цінність такої збірки оповідань – а стає очевидно, що це таки збірка, – маліє на очах.
Проблема тут почасти й у невдалій назві, що закладає підвалини горизонту сподівань, – дзвінкій, але невдалій. Те, що авторові «жесть», пересічному читачеві звичайний анекдот, не більше. «Жестю» міг би назвати збірку своїх оповідань російський письменник Захар Прілєпін, назвати і геть не помилитись – хто читав його «Гріх», той сперечатись не буде. А Ушкалову треба було назвати якось по-іншому. Ну, приміром, «Брати наші менші» чи «Буденний бестіарій»: концентрація найрізноманітніших звірів і та сюжетна роль, що вони її відіграють в текстах, тут просто зашкалює.
Тексти писались довго, тексти писались різні, а однією книжкою їх видати захотілось. Звідси – і штучність назви, її мало чим виправданість. Ну, вхопив баклан песика, ну, подарували єнота на день народження, ну, побились друзі через своїх домашніх улюбленців, ну, задавила іграшкова панда собачку – ну хіба це Жесть?? Так – жестячок…не більше. Ні, я розумію, що йдеться більше про комічний бік «жесті», про протяжне вимовляння цього слова з розгубленою посмішкою на вустах. Але насправді це мало що змінює.
І гумор тут є справді класний, і перебуває він на своєму місці (епізод з малою з однойменного оповідання, в якому вона допікає міліціонерові, блискучий: «А що це в вас за тьотя на стіні? – питає мала й тицяє пальцем на плакат. – Це не тьотя, – скрегоче зубами майор. – Це Мілєвський..»). Я, чесно кажучи, посміхався немало, а рази два навіть засміявся уголос. Та найбільше мені сподобалися якраз ті оповідання, де смішне дуже швидко стає щемким, як, наприклад, в тій же «Малій» чи «Голубі». Певно, якраз ці тексти писані «в один підхід до столу»: на користь цього свідчить підпис під ними, що констатує лише один рік написання (2010-ий і 2008-ий відповідно), і та міра сюжетної стрункості, що відрізняє їх від інших оповідань. Цікавими, безперечно, є й інші оповідання: слід називати і «Бутси», і «Фізику», і «Просто». Але їх мінуси (перш за все композиційні, про які вже йшлося), на жаль, майже завжди перекривають їх чесноти.
У Сашкових оповіданнях щось є, але в тому й справа – щось. Їх можна було б видати під назвою «БЖД-оповідання», бо, попри значно світлішу атмосферу, вони добре вписалися б у дебютний (і єдиний на сьогодні) роман Ушкалова як бічні відгалуження, а чи й фрагменти головної історії. А коли це і все, то якось сумно виходить. Сумно і непереконливо. Не в останню чергу причина того, що збірка не вдалася, – саме подібність тематики оповідань до «БЖД»: все, що Сашко міг сказати з цього приводу, він уже з гідним будь-якої похвали напором і хвацькістю виплеснув на сторінках роману. Маніфестував, так би мовити. А в «Жесті» змушений був майже про те ж саме, але якось по-іншому. А по-іншому вже важко. А писати все ж треба..
Скажу крамольну річ, за яку можу нарватись на шквал критики, та промовчати не в силах: розказувати ось такі ушкалівські історії значно простіше, ніж ті «серйозні», які оповідає той же Прілєпін (хоч точки доторку у них, безперечно, є). Там майстерність і вміння міцно тримати віжки оповіді – штука першорядна. Тут же за ненав’язливістю і форматом «напівжартома-напівсерйозно» легко приховати некомпетентність і неспромогу розказати «сильну» історію. Звідси і такі теми оповідань – для інших потрібні були б інші і засоби, і навички.
Та «Жесть», попри все вже сказане, не хочеться зверхньо клеймить словом «чтиво». Це симпатичні, а часто – і вкрай симпатичні історії. Вони цікаві – і це важливо. Їх, певно, слід читати в метро і в маршрутках, коли хочеш не лише згаяти, але й приємно провести час. Для цього вони цілком придатні. А якщо раптом забудете книжку на сидінні – нічого страшного. Бо читати їх від початку до кінця зовсім необов’язково. Їх взагалі необов’язково читати. Але можна. І це беззаперечний плюс.
Читайте також:
Олександр Стукало. Надто буденна жесть;
Сашко Ушкалов: «Мінімум літер, максимум думки» ;
Остап Сливинський. Спроби життєдіяльності (рецензія на книжку Сашка Ушкалова «БЖД»)
