Навряд чи взагалі щось стається випадково. Цю істину тепер повторюють доволі часто: хтось доходить її з власного досвіду, а хтось підхоплює, бо вона бентежить як неоформлений здогад. В кожному разі, навряд чи випадковим є ледь не одночасний вихід на зламі минулого й нинішнього року низки книжок, що поповнили мемуаристику українського дисидентського руху другої половини ХХ століття і зосібна шістдесятників. Саме за часом виходу ці книжки опиняються ніби в певному затінку мемуарів Ірини Жиленко «Homo feriens», виглядають і звучать скромніше, та водночас кожна з них самодостатня, а разом вони становлять своєрідне й суттєве продовження-доповнення цього актуального дискурсу.
Назву їх у порядку появи: С.Ф.Глузман. Рисунки по памяти или воспоминания отсидента. – К., Видавничий дім Дмитрія Бураго, 2012; Микола Плахотнюк. Коловорот. Статті, спогади, документи. – К.: Смолоскип, 2012; Раїса Мороз. Проти вітру. Спогади дружини українського політв’язня. Вид. друге, зі змінами й доповненнями. – Х.: Права людини, 2012.
Якщо остання з цих книжок жанрово ближча до традиційної мемуаристики із лінійною тяглістю оповіді, то книжка Глузмана є вдумливо укладений і структурований компедіюм авторових текстів різного часу й призначення, де певна «мозаїчність» не завада для цілісності. Натомість «Колóворот» (саме так!) Плахотнюка – гібридний жанр: у підзаголовку автор це означив. А проте й тут на диво все злютувалося єдністю особистості та інтонації, спільним для всіх трьох книжок імперативом: засвідчити цю правду, вберегти від зникнення, либонь же вона ще знадобиться й придасться. Попри те, що вже існує велика «таборова» література, що вже й дослідження про неї написані – тему далебі не вичерпано. Саме цей досвід об’єднує всі три книжки, дарма, що Раїса Мороз пізнала «зону» лише з судів, побачень, листування та одчайдушної боротьби за життя чоловіка, коли він оголосив безстрокову голодівку.
І є тут ще одна спільна тема: кримінальна («каральна») психіатрія, широко практикована «системою». На заході значного резонансу набула справа генерала Григоренка, але були незліченні жертви злочинної психіатрії, про які не знав ніхто. Запроторити за вільнодумство до «психушки», порівняно з якою табір майже рай, присилувати лікарів до участі в цій цинічній справі, зламати волю й особистість як психотропними засобами, так і відповідними умовами та поводженням. Зрештою, Валентин Мороз і голодував із протесту проти цих зазіхань на особистість та на психічне здоров’я. І хоч дружині, академіку Сахарову та Міжнародній амністії вдалося вирвати його не лише з табору, а й з «імперії зла», – друзі вже либонь не мали в ньому колишньої людини… Каральна психіатрія близько заторкнула й Плахотнюка з Глузманом: перший, лікар за фахом, був ще однією її жертвою і хоч виявив дивовижну непіддатливість та стійкість, проте зазнав тяжких випробувань; натомість другий, сам психіатр, присвятив ціле життя боротьбі з цим ганебним явищем. У його книжці є написаний разом із російським дисидентом В. Буковським «Посібник із психіатрії для інакодумців», присвячений Леонідові Плющу – теж відомому дисидентові, вже українському, і ще одній «жертві психіатричного терору». Добре було б цей текст видрукувати окремою брошуркою і дарувати тим, хто ностальгує за радянськими часами…
Мимовільний докір не раз відчує над цими книжками читач (принаймні з поколінь сучасників тих подій). Бо все ж таки ми, у т. зв. «великій зоні» (язик не повернеться сказати «на волі») – не зазнавали тих жахіть, що їх витерпіли політв’язні 70-80-х років. Ми ходили на службу, ростили дітей, слухали крадькома «каламутні хвилі», хоч як старанно їх глушили, і читали самвидав, але все те нишком, бо нас таки змусили принишкнути, особливо після «погромів» 1972 року. А тим часом Стус із магаданського заслання писав Плахотнюкові до «психушки» у Смілі листа, де твердив, що «наш єдиний оптимізм – у прямостоянні. І ця постава робить нас усіх – братами». Одночасно озивався до Плахотнюка із Якутії Чорновіл. Звичайно, реакція не забарилася – подібна до реакції розлюченої гадини. Та цих людей навіть і там, де вони вже опинилися, не можна було змусити принишкнути. А ті Стусові рядки згодом, уже року 1989, зацитувала-повторила Плахотнюкові в листівці Михайлина Коцюбинська, додавши, що «важко знайти кращі слова, щоб визначити основний зміст і дух наших взаємин»… Читач відчує той дух, ті особливі стосунки, що панували в цьому колі: віддану любов і саможертовну готовність допомогти.
«Мала батьківщина», Тихий Хутір Жашківського району Черкаської (колись Київської) області для автора «Коловороту» – «цілий космос, незбагненний і щемливий». І там же ще одна «мантра»: «Тихий Хутір у моєму серці – куди б я не пішов». Як для Раїси Мороз – «Донеччина. Греки. Дитинство»: так і зветься в її книжці перший розділ. Про еволюцію юної грекині з Донбасу, що стала невдовзі в «обстріляні ряди» «українських буржуазних націоналістів» говорить у передмові до її спогадів Євген Сверстюк.
…Свято Купайла в Тихому Хуторі, 1970 рік. Хори «Гомін» і «Жайворонок», молодесенька Ніна Матвієнко, ще багато киян. І попередження по секрету, що є й люди з райкому партії та з КДБ, а тому бажано «без ексцесів». Повірте на слово: ситуація знайома, типова, характерна для тих часів. Так було, і на гаївках у Гідропарку ніхто не сумнівався, що десь поряд ті непрохані гості, але ж не думати про те весь час: прийшли-бо наспіватися, поводити «кривого танцю», відчути, що ми ще є… Важливо, однак, що завдяки усім цим спогадам все не лише озветься в пам’яті тих, хто подібне пережив, а й стане фактом для молодших, відкриттям для необізнаних і цікавих, не піде в непам’ять, у забуття.
Розділ «Моя медицина» у Плахотнюка, як і історії окремих тамтешніх родин (Здоровилів, приміром) – драми й трагедії, гідні найкращого пера. Як і історії пам’яток, зокрема дерев’яної церкви, ущент розібраної з намови «партійців» у 30-х роках. А про неї ж писав Похилевич, а той текст цитував напам’ять Іван Макарович Гончар! Така ж доля спіткала вітряки. Доба тотального нищення, але ж як збагнути той факт, що це й нині триває?…
Подиву гідним є те, що стильової фактури не порушують ні розділ «З нелегального журналу «Український вісник» («захалявного», як було зазначено на обкладинці), ні навіть «Музей шістдесятництва в документах» – передісторія музею, на боротьбу за створення якого автор поклав два десятиліття. У передмові до спогадів Ірини Жиленко Михайлина Коцюбинська навела знайдену в рукописі тих спогадів нотатку на окремому аркушику, де Жиленко міркує про дуже болюче: про випробування борців і героїв новими обставинами і новим часом. І серед тих, чиє «благородство не похитнулося під тиском «ринкової епохи», а честолюбство не вийшло з рамок нормальності» – називає й Миколу Плахотнюка. Можливо, що вагою своєю такий відгук дорівнює високим нагородам.
У всіх трьох книжок є як свої для кожної герої, так і спільні. До останніх насамперед належать усі Світличні (Іван, його дружина Леоніда і сестра Надійка), Василь Стус, В’ячеслав Чорновіл. Наскільки це люди незвичайні – може посвідчити один пасаж із Глузмана, де про табірне пекло, про «зону» мовлено й таке: «Ми були там щасливі. Так, це правда. Ми всі були щасливі нашою щирою дружбою, нашим щирим життям, щасливі нашими віршами, статтями. Навіть нашими голодівками». Напевно, йдеться про братство найрідніших по духу, а також про можливість неучасті у тотальній брехні «великої зони». Про Надійку Світличну Плахотнюк зауважив: «У неї був рідкісний тембр голосу. Проникливий». Оця проникливість «тембру» – прикметна риса всіх трьох книжок, включно з емоційно та стилістично жорсткішим Глузманом. Натомість у Раїси Мороз маємо таки жіноче письмо й відповідне бачення та переживання реальності. «Серце почало якось тужно нити» – це коли поволі приходило усвідомлення невідворотності другого арешту В.Мороза. Тут-таки (але не вперше!) говорить авторка й про сни та передчуття, які її здебільшого не обманювали, віщуючи наступні події.
І це дуже справедлива людина, з розвиненим етичним чуттям: попри всю гіркоту родинної драми, вона щиро подивляє з тих «флюїдів підсвідомості», що примусили Валікового батька, коли він залишив стомленого сина ночувати в друзів, – вернутися вже з ґанку щоб поцілувати його – наче знаючи достеменно, що наступного дня буде заарештований.
Отже, це доволі різні книжки, в яких, проте, чимало спільного. Насамперед – жодного форсажу, оповідь проста й ощадлива, але звідкись сам-собою виникає то подих епічності, то пронизливий ліризм, то обидва ці первні заразом. Як-от у образкові «нашого дідуся», батька В.Мороза, музики-самоука й чарівної людини, наділеної тією особливою шляхетністю, якій могли б позаздрити й кревні аристократи. «Коли Яків Мороз помер, в останню путь його проводжали похоронною музикою вдячні учні-музиканти з усіх навколишніх сіл». Тут, як і ще в кількох місцях, я як читач відчуваю те особливе хвилювання й стискання в грудях, про яке, будьте певні, мріє кожен письменник: аби читач відчув щось подібне. А однак небагатьом це дається…
Спільний пафос і надзавдання цих зовні зовсім не пафосних книжок – віднайдення й побудова в собі особистості, виборсування з автоматизму існування, долання накинутих сценаріїв – тобто духовна свобода. Лише тоді стає аксіомою злиденність та вбогість тоталітаризму й диктатури, а заразом і вузького націоналізму, – їхня, за словом академіка Сахарова, історична яловість. Усе це було закладене у шістдесятництві, котре та ж М. Коцюбинська іменує «духовною Батьківщиною» цих людей – хоч не все однаковою мірою могло «прорости».
Цінності, що склалися ще в добу «відлиги», засвідчують у цих книжках свою актуальність та нескасовність. Це як гіркі, але помічні ліки від того, що з нами тепер сталося й діється – замість майбутнього, яке виборювали та вимріювали автори.
