– Найперше питання – коли ви ще були вчителем, чи прогулювали ваші учні школу? (особисто я ваші уроки не пасував би – якщо ваші книги такі цікаві, то й заняття не могли бути нудними).
– Звичайно, серед моїх учнів були прогульники, але я не сприймаю це, як особисту образу. Я думаю, це через вчителів математики.
– Як вам вдавалося заохочувати учнів читати?
– Головна проблема вчителя літератури – примусити учнів трохи напружитися, щоб прочитати текст уважно, навіть якщо він важко сприймається. Багато хто хоче легких відповідей на важкі питання, щоб усе розжували і в рота поклали. Ще б пак – спитайте у Гугла, він знає!
– Що потрібно для гарної дитячої книги?
– Треба розуміти, що потішить твого читача. І наскільки обмежені його можливості, відповідно до досвіду, здатності концентруватися і вирізняти головне, а також – читати. Я пишу для дітей віком від 2 до 12 років. При цьому, книги для найменших також орієнтовані на їхніх батьків – іншими словами, навіть книжка з малюнками повинна бути цікавою і для дитини, яка з неї зрозуміє кілька слів, і для мам і татів. Тому і малюнки, і текст повинні годитися для читача різного віку. У найменших найкраще ідуть вірші, які створюють передбачуваний ритмічний малюнок і дозволяють вгадати риму. Коли дитині більше чотирьох років, вона досить доросла, щоб зрозуміти розповідь (із зав’язкою, головною частиною та кінцівкою). Починається прецікава справа – здогадки, а що ж там буде далі, одна з головних принад читання.
Зі схожих міркувань я намагаюся додавати до розповіді щось таке, що промовлятиме до дорослих читачів (батьків, учителів, бібліотекарів, тощо), але буде, можливо, понад розуміння більшості дітей. Словом, кожен читач повинен відчувати, що письменник розмовляє з ним особисто.
– Нині більшість дитячих книжок багато ілюстровано, малюнки займають у них майже стільки ж, скільки й текст. Як гадаєте, це також допомагає «проковтнути» книгу не лише маленьким, але й трохи старшим дітям?
– З мого досвіду, видавці завжди правильно визначали співвідношення малюнків і тексту. Однак, скажімо, років у 9, діти вагатимуться, чи читати книгу, яка трохи, гм, занадто дитяча. Моя серія книжок з малюнками про «Гаррі з повним відром динозаврів» (Harry and the Bucketful of Dinosaurs) була фантастично успішною. Тому я й написав кілька розділів для трохи старших дітей, які вже починають читати самотужки. Хотілося, щоб і малюнки були трохи для старших дітей. Видавець погодився. Але через контрактні зобов’язання та важливу для продажу «вірність бренду», палітурку доручили художнику, який оформлював попередні книги серії. У результаті, обкладинки, я думаю, надто дитячі для тих, на кого розрахована книга. Не можна робити книгу «таку ж, але іншу».
– Якщо вже зайшла мова про оформлення книг. У сучасній англійській літературі для дітей уже сформувалися чіткі тандеми автор-художник, приміром, Джаклін Вілсон та Нік Шеррат, Джулія Дональдсон та Аксель Шефлер…
– Я працював з багатьма ілюстраторами, до речі, з Акселем Шефлером також.
– Але першу вашу книгу, видану українською, оформлював Тоні Росс. Як вам із ним працювалося? Чи узгоджували ви текст і малюнки?
– Мені дуже до душі малюнки, які робить Тоні. Кожен, хто побачить як багато любові й піклування він вклав у образ Малого Вовчика, може уявити, як наполегливо він обмірковував задум і працював. А ще ж він на диво швидко працює. Подумати тільки, по 80 із лишком малюнків на кожну книгу про Малого Вовчика він створював за якісь три дні! На цю роботу його обрав видавець, за моєї згоди, звісно. Я пояснив, які малюнки мені хотілось би бачити, мій редактор та художній редактор теж виклали своє бачення. І Тоні теж. Тоді він узявся за роботу і його контролював лише художній редактор. У мене своє бачення того, що годиться, а що ні, але я не люблю втручатися і вказувати, що обрати, а що відкинути. Адже тут іде мова про почуття митця, а це дуже чутлива і дітклива область!
Те, що книги серії перекладено вже на 26 мов світу свідчить, що читач схвально оцінив їхній зовнішній вигляд. Єдине видання, яке не містить ілюстрацій Тоні – російське (“Книга Безобразий Малютки Волка”, ВЧ). Може, бачили? Малюнки там не такі милі, але такі ж анархічні, так би мовити.
– Книги про Малого Вовчика – перші ваші твори, видані в Україні. Які б іще свої книги ви нам порадили? Чи маєте ви серед них «улюбленців»?
– Я написав (для «Hodder & Stoughton Publisher») серію книг із короткими розділами і силою-силенною гострих моментів, для хлопчаків дев’яти років, теж ілюстровану Тоні Россом. Ці книги мали великий успіх у Англії, зараз я працюю ще над десятьма. Не знаю тільки, чи воно піде в Україні. А як щодо сурикатів? Українці щось знають про сурикатів? Серія «Сурикатна Лихоманка» (Meerkat Madness) досить успішна, головним чином завдяки популярності сурикатів. Серед моїх найпопулярніших книг – уже згадувана серія про хлопчика Гаррі та його пригоди із динозаврами, яких він тримає у відерці. Не знаю, чи малі українські читачі ідентифікуватимуть себе з ним.
– В Україні книги про Малого Вовчика здобули популярність серед пластунів. А як воно у інших країнах, де вийшла книга? Чи планували ви скаутів, як цільову аудиторію книги?
– Дев’ять правил поганця – це щось ніби пародія на скаутів – чи, радше, новаків-скаутів (Wolf-Cubs). Та й сам світ вовчиків – наш світ навиворіт. Я вирішив, що і діти, і дорослі оцінять іронію. Доки писав, консультувався із скаутським виховником про тонкощі скаутського руху. Я не знаю, чи повторюються вони у інших країнах. Мабуть, успішність книг також залежать від популярності скаутів у тій чи іншій місцевості.
Підсумовуючи сказане. Маленький Вовчик – звичайна простакувата дитина, яка проходить перехідний обряд. Маю надію, усіх потішать його помилки – і на письмі, і у тому, як, на його думку, влаштовано світ. Зрештою, він стає самодостатньою особистістю, а не просто старим невдахою, як його дядько Вовчило-Хижачило. Хоча й успадковує його капосний характер.
– Чи бачили ви ініційовану українськими скаутами постановку Чернівецького лялькового театру за своєю книгою про Вовчика?
– Вживу не бачив. Страшенно хотів би!
– Ваша оповідь кумедна, а часом навіть бурлескна. Чи вважаєте ви себе продовжувачем англійської Керролівської традиції?
– У англійській традиції багато представлені епістолярні повісті, щось схоже на «Les Liaisons Dangereuses» (французька епістолярна повість «Небезпечні стосунки», 1782 р. В.Ч.) Як колишній учитель англійської мови та літератури, я мав потаємне і, певно, марнославне бажання стати «продовжувачем традиції» (книги про Малого Вовчика написано у формі листів, ВЧ). Але ніхто так і не звернув уваги! А серйозно у багатьох успішних книгах для дітей оповідь іде від першої особи. Найпопулярнішою такою книгою в час, коли народився Вовчик, була книга Сью Таунсенд «Таємний щоденник Адріана Мола» («Secret Diary of Adrian Mole»). Звідти у мого героя наївність і викривлене бачення світу. Ще на образ Вовчика вплинув вигаданий школяр Мосворт, створений художником Рональдом Сірлом. Ну і, звичайно, усе, що написано від першої особи після Селінджера, мусить посилатися на «Ловця в житі». Звичайно, пародіювання і дурноверхість, як у Керрола, тут теж є. Пригадую собі його Герцогиню з Аліси:
«Ой, люлі, люлі,
налетіли гулі.
Та й стали гурчати,
мале немовлятко
ревне колихати –
і йому об люлю
ґулі набивати!
Хай знає, як чхати,
на нервах нам грати!»
(переклад Валентина Корнієнка, ВЧ)
– Ви часто граєтеся словами (чудово граєтеся, до слова). І не жаль вам тих горопашних бідак-перекладачів, які потом обливаються, намагаючись адекватно відтворити усі ваші маленькі заковики?
– Я справді хвилююся через якість перекладів. Як можна перекласти мову Малого Вовчика та його мовні помилки? Відповідь така, що іноді ніяк. Мій приятель з Данії каже, що данська версія жахлива. Зате іноді переклад отримує власне життя і набуває нових рис, смішних саме для іноземного читача. Якось я виграв премію в п’ять мільйонів лір (ще до введення в обіг Євро) за італійську версію книги. (на час виведення з обігу італійської ліри, це складало 2,5 тис євро, ВЧ). Якщо чесно, варто було б віддати гроші перекладачу, це ж його книга! Навіть імена у ній з вивертом. Приміром, у французів Yeller – той, що репетує і має жовте хутро – став Crijaune, тобто «крик+жовтий». Smellibreff – той, що має смердючий подих – у французів не віддихує, а зветься Miche-qui-pu, тобто «Мікі-смердюх». Вдало, ге ж? І як перекладачі давали цьому раду в українській версії? (в українській версії Yeller – Репетун, Smellybref – Чухля-Нюхля, ВЧ)
– Ми з нетерпінням чекаємо вас у травні на Львівському міжнародному дитячому фестивалі. Чого ви очікуєте від цієї поїздки? Що хотіли б побачити?
– Ми з Енн (дружина Іана, ВЧ) якось були в Києві – я тоді працював у міжнародній школі. З такої нагоди батьківський комітет організував їй екскурсію містом. Вона тоді побачила значно більше туристичних принад та церков, аніж я. Тепер, я сподіваюся, ми ОБИДВОЄ віддамо належне іншому українському місту, та ще й зануримося у його літературне життя.
– Наостанок – непросте питання. Що із сучасної англійської літератури нам варто перекласти українською в першу чергу? Краще не відповідайте, а скажіть мені по секрету – матиму нагоду зробити вдалий маркетологічний крок!
– Справді важко сказати. Думаю, я поділюся своїми міркуваннями на Фестивалі. Це – якщо не згадувати про мої книги, звісно :)
Спілкувався Володимир Чернишенко
«ЛітАкцент» дякує «Видавництву Старого Лева» за сприяння в організації інтерв’ю.
Читайте також:
Ульф Старк: «Усі історії починаються зі слухання»
Карін Німан: «Ми досі зберігаємо рукопис книжки «Пеппі Довгапанчоха», який колись я отримала в дарунок»
Марія Парр: «Я прагну, щоб моя мова не зникла»
Перекладач з англійської мови книжок Р. Кіплінґа, Дж. Вілсон, С. Кулідж та ін. Кандидат біологічних наук. Незалежний критик.
