Зневірений екзорцист Лєшек Колаковський

На відміну від моїх батьків, у мене не виникало потреби вгризатися в томи Маркса чи Лєніна, готуючись до державного екзамену. Зізнаюся, що зовсім не шкодую про це, радше навпаки. Сумніваюся, що будь-хто зможе осилити хоча б одну з трьох «цеглин» «Капіталу». А таких звитяжців, які подолали б усі три томи цього чтива, взагалі на світі ніколи не було. Ну, може, хіба що Лєшек Колаковський – «найбільший марксистський філософ у Польщі», ревізіоніст, відступник, аскет.

Наприкінці минулого року вибрані есеї Колаковського нарешті були перекладені українською та вийшли під назвою «Похвала неконсеквентності». Одним із головних популяризаторів видання польського філософа став відомий український історик Ярослав Грицак, який заявив: «Не знати Колаковського – сором, не читати його – гріх». Чудове гасло для рекламної кампанії, як не крути.

І справді, драматична історія особистої інтелектуальної еволюції Лєшека Колаковського варта того, щоби про неї довідатися. Обдарований юнак, якого в повоєнній комуністичній Польщі готували на головного партійного ідеолога, робить блискучу академічну кар’єру, публічно критикує ідеологічних супротивників, зокрема Владислава Татаркевича та польських католицьких мислителів. Тридцятирічним він очолює редакцію провідного польського філософського журналу «Studia Filozoficzne», а за два роки – кафедру історії сучасної філософії Варшавського університету. Проте різка критика комуністичних ідей та політичної ситуації в Польщі в публічних виступах і лекціях Колаковського з кінця 1950-х невпинно наростає, і це призводить спочатку до його виключення зі струнких лав Польської Об’єднаної Робітничої Партії, звільнення з посади в університеті, а потім і до вигнання на Захід. Після кількарічних мандрів і пошуків місця роботи в 1972 році філософ врешті опиняється в Коледжі Всіх Святих в Оксфорді, де він, абсолютно вільний від викладацької рутини, може присвятити весь свій час написанню текстів. Через чотири роки виходить його magnum opus – «Головні течії марксизму» (Główne nurty marksizmu. Powstanie – rozwój – rozkład). У цій праці, що, як і Марксів «Капітал», складається з трьох томів, філософ осмислює історію комуністичної ідеї від Маркса до Мао. Проте припускаю, що значно більше читачів Колаковського люблять його не за великі історико-філософські «талмуди», а за короткі, сповнені іронії есеї – якраз такі увійшли до збірки «Похвала неконсекветності».

Більшість текстів із книги належать до періоду інтелектуальної зрілості автора, тобто вже після вигнання із «соціалістичного раю». Розрив Колаковського зі сталінізмом став лише точкою відліку його глибокого розчарування в марксизмі. Він стає хронічним скептиком, запеклим емпіриком, що кожним своїм словом і реченням прагне підірвати раціоналістичний фундамент ідеології, якій служив у молоді роки. Проте, здається, що Колаковський не помічає важливої обставини – марксизм у своїх основах не є раціональним, він, як і релігія, апелює до віри в кращий світ, у світле майбутнє. І Колаковський 1970-х років таки нагадує зневіреного екзорциста, що впевнений в існуванні диявола, проте не знає, як знову повірити в Бога. А Бог, у якого він вірив раніше, виявився дияволом. Гадаю, саме тому так багато текстів Колаковського присвячені походженню зла та його природі: «Чи може диявол спастися?», «Диявол у політиці», «Стенограма метафізичної прес-конференції Демона у Варшаві 20 грудні 1963 року».

Розчарований філософ усе більше зближається із християнством і фактично стає релігійним мислителем. Антропологічні феномени він тепер розглядає крізь призму інтерпретації біблійних текстів (есеї «Ной, або Спокуси солідарності», «Епістемологія стриптизу»). Цитати з такого Колаковського нерідко нагадують слова релігійних догматиків: «Якщо мистецтво, замість приводити людей до християнської правди й утверджувати в ній, стає об’єктом цілковитої розваги, формальних експериментів, необмеженого особистого вияву або ж запобігання ницим смакам публіки, воно стає не тільки морально байдужим; воно неодмінно пропаґує гріх. Якщо секулярне знання, замість намагання відкрити у світі мудрість Творця, нехтує богооткровенною правдою і працює для задоволення людської допитливості, воно, фатально, стає інструментом безбожності». Такі тексти є лише однією з граней таланту Колаковського. Не менш цікавим проявом його есеїстичного хисту є блискучі зразки інтелектуальної сатири: «Моє життя з особливим урахуванням просто-таки божевільного успіху в жінок», «Як бути консервативно-ліберальним соціалістом?», «З0-та річниця Нового Порядку в Європі – перемога здорового глузду!», «Леґенда про імператора Кеннеді: нова антропологічна дискусія», «Загальна теорія не-садівництва» та інші тексти. Гострий розум і тонкий гумор – важко не захопитися стилем і з байдужістю спостерігати, як Колаковський віртуозно кладе віртуального опонента на обидві лопатки, залишаючи його цілковито розгубленим.

Попри розчарування в марксизмі та зближення з християнством, Колаковський так і не прийняв до кінця жодної ідеології чи релігії. Він волів залишатися на максимально абстрактних широтах, не належати більше до жодних шкіл, течій, угрупувань чи конфесій. Таке прагнення змушує Колаковського вдаватися в текстах до розмитої, не позбавленої пафосу риторики: «Люди потребують християнства, яке допоможе їм вийти поза безпосередній тиск життя, яке покаже їм неуникненні межі людської долі й зробить здатними прийняти їх, християнства, яке вчить їх такої ось простої правди, що є не тільки завтра, але й післязавтра, і що різниця між успіхом і поразкою рідко є виразною. Нам потрібно християнство не золоте, не багряне, не червоне, а сіре». Але найдивніше те, що після всіх сумнівів, інтелектуальних та духовних пошуків, Колаковський й далі залишається соціалістом, нехай емпірично й розчарованим, та послідовно затятим теоретиком: «Проте нам потрібно більше, ніж християнство, і то не в ім’я абстрактних переваг розмаїття, але тому, що правда християнства так само однобічна, як і будь-яка інша. Нам потрібна жива традиція соціалістичної ідеї, яка апелює винятково до людських сил, коли виголошує традиційні цінності справедливості й свободи. Але нам потрібна й не перша-ліпша соціалістична традиція. Нам не потрібні марення про суспільство, з якого буде усунуто всяку спокусу зла; ані про тотальну революцію, яка одним махом зішле нам благословення остаточного спасіння і світ без боротьби. Нам потрібна соціалістична традиція, оскільки вона допомагає нам зрозуміти складність жорстоких сил, які діють в людській історії,і зміцнити нашу готовність чинити опір тискові й лікувати нужденність. Нам потрібна така соціалістична традиція, яка усвідомлює власні обмеження, бо мрія про остаточне спасіння на землі є розпачем, який видає себе за сподівання, бажанням влади, вбраним у шати бажання справедливості».

Найбільш показові свідчення прихильності Колаковського до соціалістичних ідей можна знайти в есеї «Мої правильні на все. Відповідь на «Відкритий лист Лєшеку Колаковському» Едварда Томпсона». Британський філософ-марксист вийшов із комуністичної партії у 1956 році, проте залишався одним із найактивніших лівих інтелектуалів Об’єднаного Королівства. У згаданому есеї Лєшек Колаковський послідовно і нещадно викриває злочини комуністичних режимів, головним втіленням якого виступає Радянський Союз, раз по раз вказуючи опонентові на його необізнаність в історії Східної Європи. Підсумовуючи, Колаковський зізнається у своїй цілковитій зневірі щодо комунізму: «Я сподіваюся, що пояснив вам, чому вже багато років я нічого не чекаю від спроб поліпшити, освіжити, очистити або виправити комуністичну ідею. На жаль, це погана ідея. Я знав її, Едварде. Цей череп уже ніколи не усміхнеться». Але щодо соціалізму Колаковський далеко не такий радикальний в оцінках: «Це не означає, що соціалізм є вибором, що віджив своє. Я так не думаю. Але я думаю, що цей вибір позбавив сенсу не лишень досвід соціалістичних країн; його позбавило сенсу дурне самовдоволення і самовпевненість його адептів, їхня неспроможність поставати віч-на-віч і перед обмеженнями наших зусиль змінити суспільство, і перед невідповідністю вимог та цінностей, із яких виростають їхні переконання; коротко, що сенс цього вибору мусить бути цілковито оновлений, від самого коріння». Отож причиною всіх невдач є лише погане втілення? Здається, що так, проте в Колаковського немає рецепту на оздоровлення соціалізму, натомість лише загальні зауваги: «І коли я кажу «соціалізм», маю на увазі не стан досконалості, а радше рух, який намагається задовольнити вимоги рівності, свободи й дієвості, рух, про який варто турбуватися лишень настільки, наскільки він свідомий не тільки складності проблем, прихованих у кожній із цих цінностей зокрема, але й того, що вони обмежують одна одну й можуть бути втілені в життя тільки через компроміси. […] Спроби сприймати котрусь із цих трьох цінностей як абсолютну і втілити її будь-якою ціною не тільки мусять зруйнувати дві інші, але опиняються приреченими на провал відкриття поважної античності. Абсолютну рівність можна встановити тільки за деспотичної системи правління, яка передбачає привілеї, а отже, знищує рівність; абсолютна свобода означає анархію, а наслідком анархії є панування фізично сильнішого, себто абсолютна свобода обертається в свою протилежність; продуктивність як найвища цінність знов-таки зобов’язує до деспотизму, а деспотизм є економічно непродуктивним, вище від певного рівня технології».

У своїх текстах Колаковський неодноразово висловлює застереження і щодо природного антагоніста соціалізму – капіталізму та філософії вільного ринку. «Абсолютна свобода означає анархію», – впевнено стверджує він, забувши на мить про свою емпіричну інтелектуальну платформу. В іншому фрагменті «Правильних поглядів на все» він прямо засуджує основи основ капіталізму – задоволення потреб та прагнення до збагачення: ««Це дуже добрий взірець соціалістичного письма. Він рівнозначний висловлюванню, що світ має бути добрим, а не поганим, і в цьому питанні я цілком на вашому боці. Я беззастережно поділяю ваш (і Марксів, і Шекспірів, і ще багатьох людей) аналіз, у тому сенсі, що дуже прикро, що людські думки заполонила безконечна погоня за грішми, що потреби мають магічну владу безконечно зростати, а також що виробництвом, замість ужиткової вартості, править мотивація зиску. Ваша перевага в тому, що ви точно знаєте, як цього всього позбутися, а я не знаю». Розуміння Колаковського принципів економіки все ж ґрунтується на марксистських ідеях, що приводить його до хибних висновків і контраверсійних прикладів: «Поки що бачимо, що світовий вільний ринок працює на користь Китаю: величезна кількість ув’язнених у китайському Ґулазі виробляє розмаїті товари майже за безцінь, тому цих товарів не переможе жодна в світі конкуренція. Так от вільний ринок працює на користь деспотизму і рабства». Зайве нагадувати, що економіка Китаю в 1974 році й віддалено не нагадувала ринкову, а відсутність ринкової економіки в США чи Великій Британії навряд чи зменшила б рівень деспотизму в Китаї. Проте Лєшек Колаковський послідовно вливає воду в соціалістичне русло: «Експансія ринку також витворює, за відповідних умов, разючу нерівність, а отже, й небезпечну міру заздрості, одного з відчуттів, які породжують особливо багато деструктивної енергії». На жаль, автор не пояснює, які «відповідні умови» призводять до катастрофічної «експансії ринку», а це заповнило б чимало «білих плям» щодо ходу його міркувань.

Колаковський визнає, що в своєму критичному перегляді марксизму не доходить до відречення і що роль Маркса в способі мислення інтелектуалів ХХ століття надзвичайно вагома: «Безумовно, є лише декілька людей, які займаються гуманітарними науками й не визнали свого боргу перед Марксом, але я не належу до них. Я готовий припустити, що без Маркса наше думання про історію було інакшим і в багатьох сенсах гіршим, ніж воно є. Але говорити про це досить банально. Проте я думаю, що багато важливих принципів Марксової теорії або хибні, або безсенсовні, або ж правдиві в дуже обмеженому сенсі». Знову ж таки, хотілося б почути, які саме ідеї Маркса, на думку Колаковського, є хибними, а які «правдивими в обмеженому сенсі». Про це в тексті ні слова, тож допитливому читачеві, мабуть, доведеться звернутися до тритомника «Головних течій марксизму». Все ж можна помітити, що в марксизмі Колаковському зручно на тих-таки абстрактних широтах: «Якщо, однак я визнаю, що й далі думаю про історичні питання категоріями, успадкованими почасти з марксистського доробку, то чи я приймаю відданість марксистській традиції? Тільки в такому широкому сенсі, коли замість «марксистський» я вживаю «християнський», «скептичний», «емпіричний». Не належачи до жодної філософської школи, я не заперечую свого боргу перед марксизмом, перед християнством, перед скептичною філософією, емпіричною думкою і декількома іншими традиціями (особливо східною і менш цікавою вам), з яких я виростав». Цілком можливо, що, як скептик та емпірик, Колаковський поступово виключив би всі можливі моделі соціалістичного устрою, чисті та гібридні, проте саме емпіризм не дає йому зробити цього одним махом раз і назавжди, адже на дошці все ще залишаються неперевірені ходи.

У передмові до видання «Похвала неконсеквентності» упорядник Ярослав Грицак розмірковує: «Не думаю, що у світлі всього сказаного треба особливо арґументувати важливість читання Колаковського саме в Україні. Україна перейшла через усе пекло ХХ ст., однак досі не може зрефлексувати цей досвід. Чи в цьому бракові саморефлексії не лежить причина посткомуністичної української поразки стати «нормальною державою», як сусідня Польща?». Навряд чи можна однозначно відповісти на це запитання. Цікаво, як відповів би скептик Колаковський? Може, словами «різниця між успіхом і поразкою рідко є виразною»?

Звісно, що причини сьогоднішньої української ситуації полягають не лише в «бракові саморефлексії». Так само очевидно, що перманентні успіхи на виборах політичної сили під вивіскою серпа і молота не наближають країну до статусу «нормальної». Але навряд чи читання Колаковського змінить погляди українського електорату загалом і комуністів зокрема. Треба бути великим оптимістом, щоб так вважати.

Сам Лєшек Колаковський, до речі, таким оптимістом аж ніяк не був. Він твердо знав лише одне: у світі існує зло, в людях існує зло, в політиці існує зло. Все це, звісно, так і є, але добро також існує. Колаковський згадує про нього значно рідше. Польський філософ знав, проти чого виступає, але зовсім не був упевненим, за що саме. Так, він вірив в існування держави, але, слідуючи логіці самого Колаковського, можна було б зацитувати із «Закону» Фредеріка Бастіа: «Якщо вроджені нахили людства настільки погані, що давати людям свободу небезпечно, то чому ж нахили організаторів роду людського є неодмінно добрими? Невже законодавці та їх наймані агенти не належать до того ж роду людського? Чи, може, вони вважають, що самі зліплені з тоншої глини, ніж решта людства?»

Книга «Похвала неконсеквентності» закінчується текстом Лідії Осталовської про Лєшека Колаковського під назвою «Вбивство в оранжереї». Серед згадок про справді важливі події й факти зустрічаємо там цікаву деталь: «В Оксфорді Лєшек Колаковський вечорами дивиться фільми жахів, а зранку читає «Times». Я трохи думав про таке кіно. Якраз про «Екзорциста», «Омена» та іншу чортівню. А ще про «Світанок мерців», в якому череп іноді навіть може усміхнутися. Одна річ поєднує всі ці фільми: наприкінці, коли здається, що от-от уже підуть титри, зло завжди повертається.

Читайте також:

Олег Шинкаренко. Непослідовний Лєшек Колаковський (ВІДЕО)

Остап Сливинський. Свобода і безслідність