Якщо розглядати «Природний роман» Ґеорґі Ґосподинова за допомогою біографічного методу, то насамперед варто звернути увагу на філологічний спосіб існування автора. Жоден літературознавець та кандидат філологічних наук, жоден працівник Інституту літератури та редактор «Літературної газети» не здатен писати без одночасного ретельного самоаналізу, який вщент знищує будь-яку природність. І це в романі Ґосподинова помітно з перших сторінок. Книжка починається із псевдоцитати у притчевому стилі, а перший розділ являє собою псевдосон, де головний герой бачить своє розлучення із дружиною у вигляді сюрреалістичної сцени вбивства голубів за допомогою грамофонних платівок. Постійно, крок за кроком вглиб романної архітектури, яку автор вибудовує із старанною недбалістю, читач чи не в кожному вікні краєм ока помічає його хитрувату посмішку. Ґосподинов здійняв цю будівлю явно не для життя на полицях поруч із затишною європейською белетристикою, він очікував, що його доробок стане предметом ретельного аналізу дослідників східно-європейського постмодернізму. На диво сталися обидві речі: роман витримав щонайменше шість перевидань на батьківщині автора, у Болгарії, а також був перекладений понад десятьма мовами; дослідники ж буквально вилаштовуються в чергу, аби додати й своїх п’ять копійок до інтерпретації цього вельми вдячного твору. І що ж вони помічають? Невчасність! «Що це — запізніла Східно-Європейська імітація жанру постмодерну чи його продуктивно-хибне тлумачення?» — запитує співвітчизник Ґосподинова Димитер Кенаров у своїй статті для «Boston Review». Ризикну припустити, що обидві версії правильні. У 1999-му році, коли було написано «Природний роман», постмодернізм викликав щире захоплення лише в університетських професорів. Як стиль, як метод, як манера бачити світ, він на той час перестав цікавити першовідкривачів у мистецтві і нагадував уже щось на кшталт мертвого хвоста, покинутого полохливою ящіркою. Але в країнах пострадянського простору та колишнього соцтабору культурна ситуація, заморожена тоталітарними забобонами, відставала від загальносвітової років на тридцять. Таким чином, Ґосподинов просто надолужував втрачене, адаптуючи болгарську літературу до спільного контексту. «Болгарія — це мало не останнє місце на землі, де ви ще можете побачити живу ящірку!» — ніби каже він. Але, звісно, ця книжка — далеко не обмежується переліком набридлих постмодерних трюків. Як пише у «The Guardian» оглядач Елена Сейменлійська: «Цей роман справляє враження не стільки академічною акробатикою, скільки відвертими, несподівано й фотографічно упійманими митями життя пост-комуністичної Болгарії».
Якщо розглядати «Природний роман» Ґеорґі Ґосподинова за принципом побудови, то явно видно бажання автора створити якомога складніший текст без сюжету та персонажів. Ось головний герой — письменник — розлучається із дружиною, але ми не чуємо з уст цієї дружини жодного слова, окрім тих, що в своїх спогадах переповідає нам автор. Якщо відсутня пряма мова персонажа, то його існування в романі стає необов’язковим. Так само необов’язковими є й усі інші герої: відчувається, що вони існують, мов такі собі дрова, аби локомотив рухався вперед. Що ж до руху цього потяга, то він досить таки уривчастий і багато в чому нагадує особистий щоденник автора, куди той просто записує все, що тільки не спаде йому на думку. А оскільки Ґосподинов — філолог, який захистив кандидатську дисертацію з проблем нової болгарської літератури, то читач часто і зненацька наштовхується на ті самі проблеми. Ось у шостому розділі ми співчуваємо герою, який переживає особисту драму розпаду сім’ї, та вже в наступному сьомому розділі автор руйнує цю ілюзію почуттів міркуваннями про, з дозволу сказати, «сучасні наративні тактики»: «Як можливо писати роман сьогодні, коли нам відмовлено у трагічному? Як узагалі можна мислити про роман, коли взагалі немає нічого високого?» На щастя, ця низка вельми актуальних запитань не перетворюється на повноцінний автореферат із списком використаних джерел. Ґосподинов (чи герой, що є його мінливим альтер-его) швидко заплутується у власних спогадах, сторонніх думках і знов повертається до дружини. Але чим викликані такі, на перший погляд, безглузді та недбалі борсання? «Про що би не йшлося, його (автора — О.Ш.) монолог перетворюється на завзяту та маніакально споживану читачем книжку, яка ледь чутно натякає на пустоту та сум, приховані серед її сторінок», —- пояснює критик Андерсон Тепер у своїй статті для The New York Times Book Review. Так само вважає й автор передмови до українського видання і перекладач «Природного роману» Остап Сливинський. На його думку, читачі, зосереджені на аналізі постмодерного штукарства Ґосподинова, не помітять особливу барву «суто балканської, відчайдушної й іронічної» меланхолії, «яка є дуже далекою від розпачу і апатії, хай би там що трапилося». Хоча визначення Остапа Сливинського і є надто поетично-туманним, загалом зрозуміло, про що саме йдеться.
Цікаво, що наскрізна нумерація роману двічі переривається на початку: після четвертого та п’ятого розділів іде розділ «00», у якому невідомі нам особи (ймовірно, друзі автора) розмовляють про клозети. Спочатку йдеться про філософію самого процесу дефекації, потім до діла залучаються різноманітні клозетні мотиви з «просунутої» західної поп-культури (наприклад, сцена з лайном у фільмі «Трейнспотинґ»). Завершується ця тема в розділі дев’ятому таким собі псевдо-історичним дослідженням «До природничої історії клозету». Можна довго розмірковувати над метою цих інтермедій, але невідомий автор короткої анотації англійського перекладу роману дав у числі журналу The New Yorker від 14 березня 2005 року, як на мій погляд, вичерпне пояснення: «Книжка, яка так невиправдано ризикує, кінець кінцем із тріском провалюється. Деякі копрологічні дослідження Ґосподинова видаються притягнутими за вуха, а його поп-культурні посилання, ймовірно покликані продемонструвати “просунутість” та прозахідність автора, справляють абсолютно протилежне враження. Але удари значно переважають промахи, і викликає справжнє захоплення вперте намагання цього роману утриматися від будь-яких досягнень». До речі, багато українських авторів, так би мовити, вищого ешелону, теж страждають на хворобу Ґосподинова, раз у раз нібито невимушено демонструючи свою обізнаність у модному кіні та та рок-музиці.
Якщо розглядати «Природний роман» Ґеорґі Ґосподинова з погляду стосунків автора та його головного героя, то вони навмисне заплутані так, що розібратися майже неможливо. Часто виникає враження, що в романі є кілька головних героїв, яких звуть Ґеорґі Ґосподинов, і всі вони спостерігають одне за одним, аби записати побачене у вигляді роману. Ед Парк у своїй статті для журналу «The Village Voice» назвав таку стратегію «матрьошкове авторство» (в оригіналі «сhinese-box authorship»). До речі, саме ця особливість роману і є його найбільш сильною й цікавою стороною. Саме на ній, за відсутності сюжету, і базується головна інтрига твору: читачу пропонується вгадати, що насправді відбувається з головним героєм, а що є витвором його уяви. Задача ця вельми цікава, але абсолютно марна: Ґосподинов просто перевіряє, чи сподобається читачу, коли автор водитиме його за ніс протягом 136 сторінок. «Ґеорґі Ґосподинов хоче збити вас з панталику — або, може, просто створити найкращу книжку для читанні у ванній», — робить висновок Ед Парк. Ну, що ж — автор відмінно впорався з обома справами.
І нарешті, якщо поглянути на «Природний роман» Ґеорґі Ґосподинова фасетковими очами мухи, то твір цей видається просто ідеальним, а всі критичні закиди — повністю позбавленими сенсу. Муха — один із найповажніших персонажів роману, а іноді здається, що вона — взагалі його центр. Увага цього створіння щосекунди стрибає з однієї крихти на іншу і не бачить жодних переваг залишків яблучного варення перед купкою свіжого лайна. Вам це здається занизьким? Пригадайте вірш Емілі Дікінсон:
Я вчула мухи дзум — умерши —
Коли в кімнаті стало
Так тихо-тихо — як у бурю
Між гребенями шквалу
(Пер. Марії Габлевич).
Якщо автор воліє померти, перетворивши свій твір на простір без напрямків, горизонтів та перспектив, тоді муха — це останнє, що він побачить перед тим, як здатність до бачення залишить його. Наступні ж події з’являться перед нашим внутрішнім зором в інтерпретації мухи.
Презентація «Природного роману» Ґеорґі Ґосподинова в Берліні
