«Тарас Шевченко в моєму розумінні – надзвичайно важливий чинник в історії тієї самої української мови, що вже давно належить до моїх улюблених і яка має величезний вплив на моє власне життя, я до нього ставлюся з пошаною і навіть з подякою» (професор Віденського університету Міхаель Мозер)
Здається зовсім недавно ми мали нагоду вітати професора Міхаеля Мозера з появою в українському культурно-науковому дискурсі його «Причинок до історії української мови» – єдиної тричі перевиданої з 2008 року по 2011 рік наукової мовознавчої праці (1-е вид.: Харків: Харківське історико-філологічне товариство, 2008. – 832 с.; 2-ге вид.: Харків: Прапор, 2009; 3-тє вид.: Вінниця: Нова Книга, 2011) у галузі історії української мови. Восени ж 2012 року побачила світ нова книжка вченого «Тарас Шевченко і сучасна українська мова: спроба гідної оцінки», що вийшла друком у Львові в Українознавчій науковій бібліотеці НТШ з присвятою «Науковим товариствам імені Шевченка в Україні та за її межами». Одразу скажу, що йдеться про поважне наукове дослідження, орієнтоване передусім на мовознавців, а також фахівців, які працюють на стикові мовознавства та інших гуманітарних наук – літературознавства, історії, філософії, культурології, культурної антропології тощо, однак форма викладу робить текст доступним і для освіченого читача-нефілолога.
Постать Тараса Шевченка в українській національній науці, мистецтві, культурі, ба навіть, політиці завжди залишається актуальною, і кожне нове покоління намагається осмислити, прийняти, вмонтувати його у свій світ, залежно від викликів свого часу. Це щоразу актуалізує зацікавлення і особистістю самого Шевченка, і його творчістю, а також його мовою, що вийшла далеко за персональний ідіолект письменника, стала мовним колом цілої нації. Саме мова Тараса Шевченка є предметом зацікавлення австрійського мовознавця, професора Інституту славістики Віденського університету, автора низки праць з галузі славістики-україністики німецькою, англійською, польською, українською мовами Міхаеля Мозера.
Головне питання свого дослідження професор Мозер лаконічно формулює так: «мене цікавить цілком прозаїчне питання: причетність Тараса Шевченка до сучасної української стандартної мови, його внесок в її розвиток і, зрештою, Шевченко як мовна особистість», на яке рядок за рядком, сторінка за сторінкою відповідає, і відповідаючи на нього, виходить далеко за межі звичних в українському мовознавстві поглядів, думок і тверджень щодо Тараса Шевченка. Деканонізує й канонізує поета одночасно, викладаючи свої спостереження у семи розділах: «Шевченкове життя, Шевченкова мова»; «Вплив Шевченка»; «Топоніми, етноніми, глотоніми»; «Шевченко і значення української мови»; «Шевченко й сучасна українська мова» з двома підрозділами «Діалектні та інші засади» та «Розбіжності з сучасною українською мовою»; «Перемикання кодів»; і «Як насправді писав Шевченко».
У силу своєї біографії – «з діда-прадіда австрієць, – читаємо про автора – українців серед його предків ніколи не було» – Міхаель Мозер пропонує нам у своїй книжці, по-перше, зовнішню, територіально й інтелектуально позаукраїнську, рецепцію поета; і, по-друге, науково-критичне, нерадянсько-критиканське, осмислення значення й місця Тараса Шевченка у процесі становлення, за термінологією автора, модерної української літературної мови. Цей зовнішній, позаукраїнський, як ми його бачимо, кут зору й приводить до основного принципового висновку: «без Тараса Шевченка і без його творчості, зрештою, навіть сучасний національно-мовний, навіть національний поділ Центральної і Східної Європи міг би бути цілковито інакшим». Такого позиціювання Шевченка годі шукати в сучасних вітчизняних мовознавчих працях, але важко з ним не погодитися.
На карб зовнішнього кута зору також кладемо, крім інших, ще одну, хоча й таку, яку українські мовознавці зсередини звикли витлумачувати на різні способи, інколи навіть надзвичайно слушно, річ, а саме, підважування постулату про заснування нової української мови, традиційно позв’язуваного з травестіями Івана Котляревського. Міхаель Мозер на кількох сторінках детально обґрунтовує свій, таки інший, ніж звично лінгвоукраїністичний, погляд: «Однак і Котляревський, і його послідовники [..], ще не піддавали сумнівові підвалин російської імперської культури. «По-малоросійському» стилізовану мовну й писемну культуру, яка не претендуючи на самостійну сутність, надавалася для статусу начебто провінційного різновиду загальноросійської культури й не чинила опору, пов’язаного із цим функційним та іншими обмеженнями, не лише толерували, а й часто підтримували і не тільки в царській Росії, а й Радянському Союзі. [..] Із появою Шевченка все стало по-іншому». Очевидно, ніхто не береться применшувати роль Івана Котляревського і його послідовників, але те, що ми й нині раз у раз стикаємося з «котляревщиною», як провінційною стилізацією під когось «великого», та комічною убогістю і не лише в мові, то заперечувати годі.
Іншим важливим аспектом книжки є осмислення мовної біографії Шевченка та її місця в становленні авторського ідіолекту й модерної української мови, беручи до уваги говіркову основу та чужомовний (російський, польський) аспект мовно-мовленнєвого портрету поета, що безпосередньо впливає на становлення і літературної української мови: «від появи на світ він чув українську народну мову. Уже цим Шевченко цілковито відрізняється від деяких інших протагоністів розбудови української літературної мови – і від попередників, і від наступників, які нерідко зростали у виразному російськомовному чи польськомовному середовищі», далі російська мова, «яка була для нього насамперед мовою панівної верстви», і польська – «від осені 1828 до початку 1831 року Шевченко разом з Енґельгардтом перебував у Вільні, де молодий кріпак, цілком ймовірно, став свідком польського повстання; [..] У Вільні Шевченко мав близькі стосунки з полькою Ядвіґою Ґонсіковською. У неї він навчився польської мови, якою в подальші роки читав і розмовляв…». Не поминає увагою професор Мозер і того факту, що вже в Петербурзі Тарас Шевченко «познайомився з кількома представниками інших етнографічних регіонів України. Той факт, що спілкування з ними вплинуло на його мову, виглядає більш переконливим, якщо взяти до уваги, що багато років життя він провів за межами України і, до того ж, саме тоді, коли формувався як особистість». Таким чином, запропоновано й обґрунтовано думку про говіркову неоднорідність мови автора та її неізольованість щодо сусідніх слов’янських мов. І це, по-перше, не могло не відбитися на сучасній українській літературній мові, а по-друге, творячи модерний мовний канон перебуваючи на межі свого і чужого (що зрештою присутнє в будь-якій мові), поет забезпечує їй вітальність.
У праці «Тарас Шевченко і сучасна українська мова: спроба гідної оцінки» заслуговує на особливу увагу перетворення звичної для лінгвістики методики словникової верифікації мовного матеріалу, на лексикографічний дослідницький метод, що його поклав в основу свого осмислення мови Тараса Шевченка Міхаель Мозер. Так, увесь аналізований корпус мови поета, одиниці фонологічного, морфологічного, синтаксичного та лексичного рівнів розглянуто через призму словникових джерел української, російської та польської мов і на основі цього запропоновано своє бачення як мови Шевченка загалом, так і її кореляції з сучасною українською мовою. Саме тут подибуємо багато цікавого й незвичного для традиційного погляду на поета та сучасну українську літературну мову.
До цих кількох рецензійних слів про високого рівня наукову мовознавчу працю Міхаеля Мозера додамо також і те, що текст книжки – це зразок педантичного дотримання форми мовознавчої праці, яка бере свій початок з доброї класичної європейської лінгвістики зразка молодограматиків чи Празького гуртка, що перегукується з працями Юрія Шевельова. А єдність змісту і форми забезпечує рецензованій праці не лише чільне місце в європейській лінгвістичній науці, а й у шевченкіані ХХІ століття.
