Професор Рорі Фіннін є керівником Українських студій при Кембриджському університеті у Великій Британії. Американець, який українську вивчив, працюючи два роки вчителем англійської мови в селі під Києвом, він майже без акценту цитує поета Семенка, у творчості Тичини знаходить посилання на депортацію кримських татар, а його студент-ірландець написав вірш, присвячений Василеві Стусові. Радіо Свобода розпитало у професора Рорі Фінніна про Тараса Шевченка та співзвучних йому геніїв англійської і шотландської літератури.
– Пане Фіннін, на Вашу думку, чи можна порівнювати Шевченка, скажімо, з Байроном, чи йому більше личить ім’я селянського чи козацького поета? Тоді йому, можливо, ближчий Бернс?
– Ваше запитання здається простим. Як ці народні поети, як Шевченко, як Бернс, як Байрон стали інтелектуальними, навіть духовними прародителями своїх країн? Це дуже цікаво, і відповідь на це запитання є складною і, як на мене, захопливою. Значною мірою можу сказати, що це взагалі стосується різних суспільних питань. Вірші є портативними. Ми можемо співати їх, читати їх напам’ять і так далі. І це було дуже важливо, особливо в 19-му столітті в Ірландії, в Англії, в Україні також, коли селяни, які не вміли читати або писати, могли вивчити вірші і поеми Бернса або Шевченка та інших поетів напам’ять і співати їх. Це по-перше.
По-друге, є інше літературне питання: якою є структурна роль поезії у процесі уявлення нації. І як на мене, одним із елементів будь-якої можливої відповіді має бути сила ліричного звернення. Це, очевидно, в поезії Шевченка і в Бернса, і також в поезії Байрона і так далі. Я б сказав, що Шевченко використовує ліричне звернення більш ефективно, ніж будь-який поет у світовій літературі. Але треба підкреслити, що під поезією я не маю на увазі наративну поезію в цьому контексті. Я не маю на увазі поезію, що розповідає історію. Я маю на увазі ліричну поезію. Тому що ліричні поеми не розповідають історії. Вони нам не розповідають про, наприклад, важкі випробування і лихо Катерини, або про повстання гайдамаків і так далі. Замість того, ліричні поеми фільтруються через призму одного голосу, і це дуже важливо, через ліричну персону, ліричний образ, часто позбавлений будь-якого чіткого контексту.
Часто з таємничого, незнаного місця ліричні образи кличуть нас, попереджають нас, дають нам поради і так далі. Це відбувається в поезії Шевченка, це відбувається в поезії Байрона. І вони це роблять шляхом своєї унікальної здібності звертатися до читача. Це дуже-дуже важливо. Можливо, тут приклади будуть корисними. Візьміть останній рядок поеми Шевченка «І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм в Україні і не в Україні моє дружнєє послання». Ця поема прагне досягти всього народу, як це зрозуміло із повної назви і всього народу у просторі і часі. Останній рядок всі пам’ятають в Україні дуже добре: обніміться ж, брати мої, молю вас, благаю. Це більше, ніж глибоко відчутне благання. Це кульмінація, як на мене, складного процесу, заклику, що відбувається впродовж цілої поеми. І цей заклик є складним, тому ще це передається з поемою, яка є настільки унікальною через літературні форми, здатність підсилювати звернення між «я» ліричного образу і «ти» читача.
– Пане Фіннін, як англомовні студенти сприймають Шевченка?
– Вони його дуже люблять. Чому? Вони бачать, що це дуже складний поет. Нам треба читати Шевченка знову, і знову, і знову. Його поетичний корпус дуже складний. Іноді ми думаємо, що Шевченко просто пам’ятник у парку чи щось таке. Він дуже живий поет, і наші студенти тут, у Кембріджі, читають його і починають з цього ставлення, що він живий світовий поет і нам треба читати його.
– Кого ще, крім Шевченка, Ви можете назвати національним бардом України?
– Для мене Тичина, по-перше, після нього Стус. Мені також дуже подобається поезія Ліни Костенко, Оксани Забужко, нам була дуже велика честь вітати її тут у Кембриджі. Але на першому місці для мене – Тичина.
Повністю інтерв’ю з професором Рорі Фінніном читайте на сайті Радіо Свобода.
Читайте також: Бунтівники й відчайдухи української літератури
Улюблений сайт літературної критики
