В Україні останніми роками помітно посилюється присутність скандинавської, або нордичної (передусім – шведської), літератури. З’являється все більше перекладів, публікацій у книжках і журналах. Відбуваються літературні вечори й концерти. Значною мірою «під знаком Скандинавії» минув і Форум видавців у Львові минулого вересня. Все це – непоганий привід поговорити про літературні зв’язки України з країнами Північної Європи з одним із ключових персонажів цієї взаємодії. Наш співрозмовник — молодий перекладач зі Львова Лев Грицюк, який також займається координацією різноманітних міжнародних проектів.
— На Львівському форумі 2012 року за твоєї участі була вельми помітна скандинавська програма – приїхало чимало авторів, відбулися виступи. Розкажи про них.
— Лейф Ульссон зі Швеції привіз поетично-музичну постановку за віршами Тумаса Транстрьомера, переклади для якої робили я та Юлія Мусаковська. Ми виступали ще на відкритті фестивалю та під час “Ночі поезії та музики”, а також провели зустріч, присвячену перекладам Транстрьомера.
З Норвегії приїхав норвезький поет Ґюнстейн Бакке, якого рекомендувала Богдана Матіяш. Відбулися авторські зустрічі та читання, одна з них — із українським поетом Остапом Сливинським.
У рамках року Стріндберґа в Україні ми провели дискусію “Стріндберґ, Брандес та Єґер” за участі експертів Карла Форсберґа та Давіда Альмера. Виступали Наталя Іваничук та викладачки шведської мови у Львові Софі Енґстрьом та Оксана Луців. А я презентував свій переклад “Жовтоокої” Раґнара Стрьомберґа.
— Які були наслідки – чи повинні ближчим часом вийти нові книжки, якісь інші публікації?
— У нас із Юлею Мусаковською є плани зробити вибране Транстрьомера. Але з огляду на те, що ми — молоді батьки (Юля з чоловіком виховує маленького Дарія, я з дружиною — маленьку Ліну) з роботами “з-дев’ятої-до-п’ятої”, ці плани, мабуть, поки що відсуваються на дальше майбутнє. :-)
Ще Шведський Інститут планує призети добру чверть із “18 поетів із Гетеборга” до України наступного року. Мабуть, на Форум у Львові, а також до Тернополя, де було видано антологію.
Також запрошую всіх на масштабні Білорусько-шведські літературні дні у Львові 17-19 травня 2013 року.
— Розкажи про свої останні перекладацькі проекти?
— Переклав із норвезької збірку поезій “якщо дерева” (2011) молодої поетки Вільде Геґґем. Я мав щастя цього року почути її в Ліллегаммері на літературному фестивалі. Це для мене як перекладача сучасної поезії наступний крок після того, що робить, скажімо, шведка Гелена Ерикссон: поезія, в якій несказаного є більше, ніж сказаного чи написаного, але ця порожнеча — промовиста. І коли чуєш, як читають свою тишу ці поетки, — це більше, ніж слова. Думаю, Вітґенштайну сподобалось би. Маю надію, і Геґґем, і Ерикссон український читач зможе невдовзі почути в Україні.
Працюю над перекладами (знов-таки — з норвезької) чудового поета Руне Кристіансена. Він дебютував 1986 року збіркою поезій “Де поїзд покидає море” й одразу став одним із найбільш читаних норвезьких поетів. Видав 9 збірок поезій, є також автором романів, есеїв і перекладів. Лауреат престижних премій. Працюю над перекладом віршів із його найсвіжішої книжки “Я гадав податися на Єлисейські поля. Вірші 2002-2011”. Це, на мою думку, вершинна поетична книжка Кристіансена (решту його поетичних збірок маю в pocket-виданні зібраних творів, отож повно ознайомлений із його поетичною творчістю).
Якщо говорити про шведську, то мушу врешті закінчити переклад поетичної трилогії (так званої “Катуллової”) Раґнара Стрьомберґа “Вартість перевезення скульптури слона в натуральну величину” (перша збірка трилогії “Жовтоока” з’явилася друком в Україні цього року).
— В Україні, починаючи принаймні від 2000-х років, є мода на шведську поезію та прозу, то, принаймні, регулярно з’являються друком різні твори, відбуваються читання, акції… В чому феномен притягальності літератури цієї країни?
— Цікаво, що ти відчув моду саме на шведську літературу. Мені здається, в Україні є багато людей, яких цікавить нордична культура взагалі — не тільки шведська, а й норвезька, данська, фінська, ісландська тощо. Швеція також асоціюється з Нобелівською премією з літератури — може, людям почасти тому й цікава шведська література. Щодо популяризації в Україні шведської культури та, зокрема, літератури, то багато дав, мені здається, великий культурний проект “Swіже”, який відбувався в Україні 2007 року. А також, звісно, невтомна робота наших перекладачів із нордичних мов.
— Хто в Швеції та Скандинавії займається міжнародним просуванням національної літератури? Це приватна, державна, громадська ініціатива?
— Шведський інститут (SI) є державною організацією, робота якої спрямована на промоцію та кращу обізнаність про Швецію у світі. Багато робить також державна Рада з питань культури Kulturrådet та Шведський письменницький фонд Sveriges författarfond. Але організації, яка би займалася виключно просуванням літератури (як-от NORLA в Норвегії чи FILI у Фінляндії) у Швеції немає.
— Ти перекладаєш не тільки поезію, а й прозу? Що приємніше? Що важче? Насправді, рідкісний випадок, коли перекладач відомий передусім завдяки своїм поетичним перекладам…
— Так, перекладав і прозу (скажімо, новели й коротші тексти Юнаса Гассена Хемірі). Але найдужче люблю поезію — перекладати її мені найприємніше. (Хоч є й прозові тексти, не перекласти яких не можеш — такі вже гарні.) Саме тому й концентрую всю свою увагу у вільний від роботи на журналістській ниві час на сучасній поезії. Але завжди, перекладаючи будь-який літературний текст, мушу повністю охопити його своїм перекладацьким “внутрішнім зором” — це легше, мабуть, зробити з коротшими текстами: все в них повинно “грати” — від початку до кінця.
— Чи міг би ти якось порівняти тенденції в сучасній українській і шведській поезії? Є, наприклад, така думка, що остання (як і поезія значної частини «старої Європи») зараз значно менш динамічна й мелодійна, а більш герметична і соціальна, ніж українська?
— Я нещодавно знайшов, здається, єдину в шведській сучасній літературі поетку, яка прикінцево римує, — Лотту Ульссон. Але вона — “біла ворона” на тлі всіх решта поетів і поеток, які використовують увесь спектр постмодерних можливостей у сучасній шведській поезії: герметичній, соціальній, але водночас — динамічній і по-своєму мелодійній, а також часто — гуманістичній та життєствердній.
— Твої улюблені шведські поети?
— Багато хто з “18 поетів із Гетеборга”: Рагнар Стрьомберґ, Ліна Екдаль, Давід Вікґрєн, Гелена Ерикссон, Лінн Гансéн, Йоганнес Анюру, Кристіна Фалькенланд, Памела Ясков’як… Продовжую слідкувати за розвитком їхньої творчості, і це дуже захопливо!
Потім, скажімо, Бруно К. Ойєр (зірка шведської поезії — він збирає стадіони!), Осе Берґ (фантастична критик та поетка!), Аріс Фіоретос (дуже мудрий та чуттєвий поет!), Кристофер Фленсмарк (дебютна книжка якого “Календар” була скрупульозним відтворенням щоденника його вмираючої бабусі), Лукас Мудіссон (усесвітньо відомий кінорежисер — але також і чудовий поет!), Маґнус Вільям-Ульссон (черпає натхнення з античної традиції, але залишається ультрасучасним), Тумас Тідгольм (Ліна Екдаль рекомендує!), Марі Сількеберґ, Пер Ганссон, Лінус Ґордфельдт.
А також мертві та живі класики: Ґуннар Екельоф, Соня Окессон, Йоран Сонневі, Крістіна Люґн, наприклад! Тумас Транстрьомер, очевидно, потребує всебічного вивчення також.
Щодо найновішої сучасної шведської поезії, то можу рекомендувати томисько “32/2011”.
— Можна якось описати мелодику скандинавських мов? Наскільки ця мелодика транспортується на українську при перекладі чи втрачається?
— Ну будь-які дві мови — це ж дві зовсім різні системи, тим більше — настільки віддалені, як українська та скандинавські. Мені вдається передавати мелодику якимось “третім чуттям”: маскимально заглиблюєшся в текст, який перекладатимеш, а потім, балансуючи на межі “смисл-звук”, передаєш його рідною мовою.
— А чи знають у Швеції принаймні щось про українську літературу? Чи є, по-твоєму, доля правди у твердженні, що ми не маємо своїх нобелівських лауреатів, бо досі немає нормальних перекладів на шведську?
— Шведською видали “Anarchy in the UKR” Жадана та “Польові дослідження українського сексу” Забужко (обидві – у перекладах із російської). Куркова, безумовно. Свого часу вийшла була поетична антологія “Невідома Україна” (переклади, здається, були з німецької). Ще була книжечка “Українські коні над Парижем” (Іван Драч і Ліна Костенко). Є окремі журнальні та інтернетні публікації – хтось колись у Гетеборзькому університеті навіть уклав бібліографію перекладів української літератури шведською. Вона ще десь має бути в Інтернеті – ну, але мушу сказати, що ця бібліографія була невеликою.
А майбутнім українським нобелівським лауреатам потрібні переклади основними європейським мовами: англійською та німецькою, французькою та іспанською, а вже потім — шведською.
— Взагалі, на твоє враження, чи в багатьох країнах поширений такий, як в Україні, трохи меншовартісний підхід до власної літератури, коли міжнародне визнання тих чи інших творів або митців відверто фетишизується?
— Маю таке відчуття, що нордичні країни насамперед шанують своїх письменників у власних країнах, хоча переклад і визнання в інших державах теж важливий. Мабуть, для них “прорватися” на англомовний ринок так само важливо, як для наших літераторів — на іноземні. До фетишизації, проте, не доходить, бо є “чим зайнятись” у себе вдома.
— Як порівняти поезію Швеції та інших скандинавських країн?
— Важливо усвідомити, що це різні країни — Швеція, Норвегія, Данія, Фінляндія, Ісландія тощо, які не варто зводити під спільний знаменник “нордичні” (хоча це спрощує бачення нам “тут унизу”, на півдні). Відповідно — й зовсім різні літератури, різні дискурси, різна поезія. Наприклад, я з цікавістю відкриваю зараз для себе сучасну норвезьку поезію — і відчуваю її відмінність від шведської (хоч є й спільні риси). Планую також більше поперекладати фінських шведськомовних поетів. А Данія! А Ісландія! Є ще над чим працювати!
— Наскільки в цілому скандинавські поезії та літератури мають свій автономний простір літературної традиції, претекстів, а чи вони цілковито інтегровані в таке загальноєвропейське середовище?
— Скандинавські літератури, мені здається, трохи навіть свідомо стоять осібно від загальноєвропейського літуратурного середовища, хоча, звичайно, є його частиною. Вони “варяться” самі в собі, хоча постійно поглядають на Європу. (Норвежці кажуть, що неважливо, хто біжить увесь час попереду, — важливо, хто добіжить перший.) Хочуть і не хочуть бути Європою. Такий собі своєрідний dark side of the moon.
— Завдяки тобі та Юлії Мусаковській, Львів сьогодні здобуває іміджу такого собі всеукраїнського центру перекладу скандинавських літератур. Чому саме львів’янам вони так припали до душі? :)
— І не тільки завдяки мені та Юлії, а також і, наприклад, Софії Косарчин та Ірині Сабор (це якщо говорити про наймолодших, бо маємо ж іще Наталю Іваничук). І ще, впевений, будуть молодші таланти, які прийдуть за нами.
У Львові з 2000 року на факультеті міжнародних відносин ЛНУ імені Івана Франка викладається шведська мова: Шведський Інститут дає можливість вивчати мову безпосередньо в native speaker’а — високого рівня педагога. Зокрема, мені та Юлії пощастило вивчати шведську в прекрасної викладачки Аннетт Нурдлюнд (Annette Nordlund) — ми входили до найпершої групи, яка почала вивчати шведську 2000 року. З того часу вже змінилися четверо викладачів — зараз у Львові працює чудова викладачка Софі Енґстрьом (Sophie Engstrom).
Ну, а норвезьку далі викладає Наталя Іваничук — вона рекомендацій не потребує.
Спілкувався Олег Коцарев
Народився 1981 року в Харкові. Автор книжок поезії "Корокте і довге", "ЦІЛОДОБОВО!" (спільно з Горобчуком і Коробчуком), "Мій перший ніж", "Збіг обставин під Яготином" та збірки оповідань "Неймовірна Історія Правління Хлорофітума Першого".
